Кримінально-правова характеристика злочину «Шахрайства»

 

Юридичними ознаками майна як предмета злочинів проти  власності є те, що, по-перше, таке майно повинно бути чужим для  винного, по-друге, воно, як правило, має  належати на праві власності іншому суб’єкту права власності, по-третє, воно не повинно виступати предметом злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини КК.

 

Чужим слід визнавати майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного. Не є власниками майна колективних підприємств, підприємств, які засновані на власності об’єднань громадян, акціонерних товариств члени (акціонери) цих підприємств, об’єднань і товариств, а тому незаконне заволодіння ними таким майном, знищення чи пошкодження його утворює склад відповідного злочину проти власності.

 

Не є чужим для  кожного з подружжя, а отже не може визнаватися предметом злочинів проти власності майно, яке нажите подружжям за час шлюбу і яке  знаходиться у спільній сумісній власності подружжя. Водночас, роздільне майно подружжя (яке належало кожному з подружжя до одруження, одержане ним під час шлюбу в дар чи в порядку успадкування, або належить йому за шлюбним контрактом, а також речі індивідуального користування, за винятком коштовностей і предметів розкоші) є власністю кожного з них, отже неправомірне заволодіння ним, його пошкодження чи знищення одним із членів подружжя утворює склад відповідного злочину проти власності.

 

Таким, що перебуває у  спільній сумісній власності, слід визнавати  також майно, набуте в результаті спільної праці членів сім’ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.

 

Не є чужим для  осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, майно такого господарства, оскільки воно належить їм за правом сумісної власності. Виняток з цього становлять випадки, коли майно такого господарства розділено між такими особами відповідно до укладеної між ними угоди або якщо ними утворено селянське (фермерське) господарство у формі юридичної особи.

 

Володіння, користування і розпорядження майном, яке за правом спільної сумісної власності належить подружжю або особам що спільно ведуть селянське (фермерське) господарство, здійснюється такими особами за взаємною домовленістю. Порушення ними цього порядку може за наявності для того підстав утворювати склад самоправства і кваліфікуватися за ст. 356.

 

Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових  припасів, вибухових речовин, вибухових  пристроїв чи радіоактивних матеріалів, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, прекурсорі обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, документів, штампів, печаток чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем, викрадення предметів, які знаходяться в місці поховання або на трупі, викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна або заволодіння ними шляхом шахрайства, викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених, не може кваліфікуватися за статтями, зазначеними у цьому розділі. Незаконне заволодіння таким специфічним майном виділене законодавцем в окремі склади злочинів (ст. ст. 262, 308, 312, 313, 357, 297, 410, 432).

 

Пневматична зброя, сигнальні, стартові, будівельні та газові пістолети, ракетниці, вибухові пакети та інші імітаційно-піротехнічні й освітлювальні засоби, що не містять вибухових речовин і сумішей, не можуть бути віднесені до предметів, за викрадення, привласнення, вимагання яких або заволодіння якими шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем передбачена відповідальність за ст. 262. У зв’язку з цим викрадення таких предметів чи заволодіння ними будь-яким іншим із перелічених способів потрібно розглядати як відповідний злочин проти власності. Викрадення завідомо несправної вогнестрільної зброї (наприклад, навчальної) або протиправне заволодіння нею у будь-який інший із зазначених способів і приведення її у придатний до використання за призначенням стан необхідно кваліфікувати як відповідний злочин проти власності та як незаконне виготовлення вогнестрільної зброї. Так само необхідно кваліфікувати дії винного у тому разі, коли для виготовлення придатної для використання зброї частина деталей ним викрадалась, а інша частина була вироблена самостійно чи придбана будь-яким іншим способом.

 

Незаконне заволодіння  транспортним засобом визнається злочином проти безпеки руху та експлуатації транспорту і підлягає кваліфікації за ст. 289.

 

Предметом злочинів проти  власності може бути як рухоме, так  і нерухоме майно: житлові будинки, квартири, засоби виробництва, транспортні  засоби, грошові кошти, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба та насадження на земельній ділянці, вироблена продукція, акції, деякі інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

 

Привласнення особою знайденого або чужого цінного майна, що випадково опинилося у неї, не є викраденням і виділено законодавцем у самостійний склад

злочину (ст. 193).

 

Судова практика не визнає злочином заволодіння особою майном однієї державної чи колективної  організації виключно для того, щоб  використати вилучене в інтересах іншої державної чи колективної організації, оскільки у такому випадку винний здійснює протиправне заволодіння майном не у власних інтересах чи інтересах близьких йому осіб, а прагне забезпечити нормальні умови для виробничої діяльності на конкретному підприємстві чи в організації. За наявності підстав такі діяння можуть розглядатися як самоправство, зловживання владою чи службовим становищем або інший злочин.

 

2. Кримінально - правова характеристика шахрайства

 

Шахрайство визначається законодавцем, як заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

 

Предметом шахрайства є  не тільки майно, а й право на нього.

 

Майно — у вузькому розумінні є речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру. (поняття майно, його ознаки дивись у питанні №1).

 

Право на майно — це набута в результаті дій потерпілого можливість шахрая користуватися, володіти і розпоряджатися чужим майном. Щодо об’єктів власності, що можуть відчужуватися тільки в установленому нормативно-правовими актами порядку, така можливість шахраєві може бути надана лише шляхом оформлення відповідних документів. Під ними слід розуміти документи, які мають правове значення, тобто встановлюють право на майно або ж звільняють від обов’язків майнового характеру (договір дарування речі, доручення на право користування нею). Право на майно може бути закріплене у різних документах, наприклад у заповітах, страхових полісах, довіреностях, цінних паперах. Право на майно може бути набуто винним також в результаті певної дії власника чи законного володільця майна, що позбавляє останнього права на нього (наприклад, знищення боргової розписки).

 

Об’єктивна  сторона шахрайства полягає у заволодінні майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. В результаті шахрайських дій потерпілий — власник, володілець, особа, у віданні або під охороною якої знаходиться майно, добровільно передає майно або право на майно винній особі. Безпосередня участь потерпілого у передачі майнових благ і добровільність його дій є обов’язковими ознаками шахрайства, які відрізняють його від викрадення майна та інших злочинів проти власності.

 

За ознакою безпосередньої участі потерпілого у процесі  незаконного вилучення майна  шахрайство схоже з вимаганням, яке  також передбачає передачу майна  чи права на нього винній особі самим потерпілим. Однак, якщо при вимаганні потерпілий робить це вимушено, то при шахрайстві потерпілий переконаний у тому, що він розпоряджається майном за власною волею, у своїх інтересах або принаймні не на шкоду цим інтересам. Така його переконаність є результатом впливу на нього шахрая, а саме, введенням потерпілого в оману щодо правомірності передачі ним винному майна чи надання йому права на майно.

 

Добровільність при  шахрайстві має уявний характер, оскільки вона обумовлена обманом. Якщо потерпілий у зв’язку з віком, фізичними чи психічними вадами або іншими обставинами не міг правильно оцінити і зрозуміти зміст, характер і значення своїх дій або керувати ними, передачу ним майна чи права на нього не можна вважати добровільною. Заволодіння майном шляхом зловживання цими вадами або віком чи станом потерпілого за наявності для того підстав може кваліфікуватися як крадіжка, а одержання прав на майно за таких обставин — розглядатися як недійсна угода (ст. ст. 51, 52, 54, 55 ЦК).

 

Способами вчинення шахрайства є:

 

1) обман;

 

2) зловживання довірою.

 

Обман як спосіб шахрайського заволодіння чужим майном та придбання права на таке майно полягає у повідомленні потерпілого неправдивих відомостей або приховування певних відомостей, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого, з метою введення в оману потерпілого. Таким чином, обман може мати як активний (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей про певні факти, обставини, події), так і пасивний (умисне замовчування юридичне значимої інформації) характер. У другому випадку для наявності шахрайства необхідно встановити, що бездіяльність винного призвела до помилки потерпілого щодо обов’язковості або вигідності передачі майна (права на майно) шахраєві, була причиною добровільної передачі потерпілим майнових благ. Якщо особа заволодіває чужим майном, свідомо скориставшись чужою помилкою, виникненню якої вона не сприяла, вчинене не може визнаватися шахрайством. За певних обставин (у разі, якщо таке майно має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність) такі дії можуть бути кваліфіковані за ст. 193 КК.

 

Змістом обману як способу шахрайства можуть бути різноманітні обставини, стосовно яких шахрай вводить в оману потерпілого. Зокрема, це може стосуватися характеристики певних предметів, зокрема їх кількості, тотожності, дійсності (обман у предметі), особистості винного або інших осіб (обман у особі), певних подій, юридичних фактів, дій окремих осіб тощо. За своєю формою обман може бути усним, письмовим, виражатися у певних діях (підміна предмета, його фальсифікація тощо), у тому числі конклюдентних.

 

При будь-якій формі обману суть його полягає в тому, що шахрай шляхом запевнення або замовчування щодо обставин, у яких зацікавлений потерпілий, створює  у потерпілого невірне уявлення про такі обставини і викликає таким чином у потерпілого впевненість про його обов’язок або вигідність для нього передачі майна або майнових прав винному.

 

Проте не буде складу злочину  передбаченого ст. 190 КК України, якщо

обман є не обставиною під впливом якої власник майна передає його винному, а засобом доступу до майна. Наприклад, винна особа з метою проникнути в квартиру видає себе за сантехніка і, отримавши доступ до майна, заволодіває якоюсь річчю. Дії такої особи кваліфікуються як крадіжка за ч.3 ст. 185 КК України. Про крадіжку, а не шахрайство повинно йтися, коли, наприклад, особа в залі очікування на вокзалі користується довірливістю сусіда, який попросив тимчасово подивитись за речами, і викрадає їх. В наведених прикладах перехід майна на користь винного здійснюється по суті без волевиявлення потерпілого.

 

Різновидом шахрайського обману судова практика визнає фіктивне представництво, за якого винний, створюючи враження про свою належність до того чи іншого підприємства, має на меті укласти договори й отримати гроші без поставки товару або, навпаки, одержати товар без належної його оплати.

 

До найбільш поширених  випадків застосування обману як способу  шахрайства належать: вчинення різних угод щодо рухомого і нерухомого майна (купівля-продаж, оренда), коли потерпілому передається фальсифікований товар або предмети гіршої якості, або ж предметом угоди виступають фіктивні предмети, які не існують в об’єктивній реальності або не належать винній особі; незаконне отримання пенсій, субсидій, інших видів соціальної допомоги на підставі підроблених документів; обманне отримання попередньої оплати (авансу) за надання товарів чи послуг.

 

Вироком Коростишівського районного народного суду У. засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України за те, що він викрав у М. золоту обручку вартістю 2760 грн.

і 30 грн., які тому тимчасово  передав знайомий Ч.

 

Касаційна інстанція  вирок не змінила.

 

За протестом першого заступника Голови Верховного Суду України судові рішення змінено з таких підстав.

 

Визнавши У. винним у  вчиненні грабежу за ознакою повторності, суд у вироку послався на те, що підсудний визнав себе винним і що свідок М., за його словами, віддав У. золоту обручку і гроші із страху, оскільки той цього вимагав.

 

Проте в судовому засіданні  У. заявив, що попросив у М. обручку і гроші для передачі Ч., якому вони належали, але цього не зробив і їх привласнив.

 

Свідок М. теж підтвердив, що, беручи обручку і гроші, У. запевнив його, що передасть їх власникові. М. також засвідчив, що У. він не боявся.

 

Інших доказів, які свідчили б про те, що У. вчинив грабіж, у  справі немає і у вироку не наведено. Отже, суд невірно оцінив докази у справі, а це призвело до помилкової кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 186 КК України.

 

Дії У. необхідно перекваліфікувати  на шахрайство (заволодіння особистим  майном потерпілого шляхом обману), і кваліфікувати їх за ч. 2 ст. 190 КК України за ознакою повторності, оскільки У. раніше засуджувався за розкрадання державного майна і ця судимість не знята і не погашена в установлено законом порядку.

 

Зловживання довірою полягає у недобросовісному використанні довіри з боку потерпілого: для заволодіння чужим майном чи правом на нього винний використовує особливі довірчі стосунки, які склалися між ним та власником чи володільцем майна. Такі стосунки можуть виникати внаслідок особистого знайомства, родинних або дружніх зв’язків, рекомендацій інших осіб, зовнішньої обстановки, цивільно-правових або трудових відносин, соціального статусу винного чи інших осіб тощо. Як шахрайство, вчинене шляхом зловживання довірою, слід розглядати отримання кредиту, попередньої оплати за товари чи виконання робіт (авансу), укладення Договору позики, укладення договору прокату тощо без наміру повернути отримані кошти чи інші матеріальні цінності, виконати відповідну роботу, повернути борг чи отримані у користування речі.