Кримінально-правова характеристика злочину «Шахрайства»

 

Для визнання будь-якого  із зазначених злочинів повторним не має значення, чи був перший злочин закінченим, вчинювався він винною особою як виконавцем чи як іншим співучасником, був винний засуджений за його вчинення чи притягується до кримінальної відповідальності одночасно за перший і новий злочини. Водночас зазначені моменти впливають на кваліфікацію вчиненого. У разі вчинення винною особою декількох злочинів проти власності, одні з яких були закінченими, а інші — ні, незакінчені злочини повинні отримувати окрему правову оцінку відповідно до положень закону про попередню злочинну діяльність (ст.ст. 14, 15 КК) Якщо винна особа при вчиненні одних злочинів була виконавцем, а при вчиненні інших — організатором, підбурювачем чи пособником, останні злочини повинні отримувати самостійну правову оцінку з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК.

Повторне викрадення майна або протиправне заволодіння ним у інший спосіб слід відмежовувати від продовжуваного викрадення, вимагання, заволодіння шляхом шахрайства тощо. Продовжуваним злочином визнається неодноразове незаконне безоплатне вилучення чужого майна чи заволодіння ним, що складається із ряду тотожних злочинних дій (вчинюється одним способом), які мають загальну мету незаконного вилучення майна чи заволодіння ним, з самого початку охоплюються єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин.

 

X. визнано винним у  тому, що він, виконуючи обов'язки адміністратора товариства з обмеженою відповідальністю, у період із 21 вересня 2000 р. по 7 квітня 2001 р. шляхом обману і зловживання довірою під час оформлення нарядів-замовлень на ремонт автомобілів та надання інших послуг громадянам станцією технічного обслуговування товариства заволодів чужим майном на суму 5 тис. 31 грн., вчинивши ці дії повторно і завдавши потерпілим значної шкоди.

 

У касаційній скарзі захисник, не оспорюючи доведеності вини X. у вчиненому, просив змінити вирок — застосувати, що засудженого ч. 4 ст. 70 замість ст. 71 КК, а також пом'якшити йому покарання за ч. 2 ст. 190 КК, обравши таке, яке не пов'язане з реальним позбавленням волі. При цьому захисник посилався на те, що суд не врахував позитивні даних про особу засудженого і відсутності обтяжуючих відповідальність обставин, тому обране йому ч. 2 ст. 190 КК максимальне покарання є надмірно суворим.

 

Заслухавши доповідача, думку прокурора про необхідно  часткового задоволення скарги захисника  та зміни вироку, оговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України частково задовольнила касаційну скаргу з таких підстав.

 

Як видно з матеріалів справи, висновок суду про доведеність  вини X. у заволодінні чужим майном шляхом шахрайства, викладених у вироку обставин вчиненому повторно із завданням значної шкоди потерпілим, ґрунтується на зібраних доказах, яким дано належну оцінку. Суд зазначив у вироку розмір викраденого майна за кожним повторним епізодом злочині діяльності, правильно кваліфікувавши дії X. за ч. 2 ст. 190 КК. Водночас він помилково кваліфікував дії засудженого ще й ч. 1 цієї статті. Оскільки за фактичними обставинами справи всі дії X. пов'язані із заволодінням чужим майном, охоплюються диспозицією ч. 2 ст. 190 КК і додаткової кваліфікації за ч. 1 зазначеної статті не потребують, то касаційний суд визнав за необхідне виключити з вироку цю кваліфікацію як зайву і відповідно — покарання, призначене засудженому за сукупністю злочинів і на підставі ст. 70 КК.

 

Що стосується призначеного X. покарання за ч. 2 ст. 190 КК не знайшов  підстав для пом'якшення покарання  засудженому, про що просив у скарзі захисник.

 

Водночас суд припустився  помилки при застосуванні щодо засудженого  положень ч. 5 ст. 71 КК та призначенні йому покарання за сукупністю вироків.

Як свідчать матеріали  справи, злочин, відповідальність за який передбачено ч. 2 ст. 190 КК, був вчинений X. до постановлення першого за часом  вироку щодо нього від 21 червня 2002 р., яким його засуджено за ч. 1 ст. 186 КК. За таких обставин має місце сукупність злочинів, а не вироків, тому при призначенні покарання, суд мав би керуватися положеннями ч. 4 ст. 70 КК, а не ст. 71 КК. Однак виходячи з того, що згідно з вироком від 21 червня 2002 р. щодо X. було застосовано умовне засудження на підставі ст. 75 КК, а злочин, за який він засуджений за ч. 2 ст. 190 КК я до реального позбавлення волі, був вчинений ним до постановлення цього вироку, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно.

 

З урахуванням наведеного колегія суддів Судової палати у  кримінальних справах Верховного Суду України вирок змінила, вирок  виключивши як зайву кваліфікацію дій засудженого за ч. 1 ст. 190 КК, а також покарання, призначене йому за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК, і визнала X. засудженим за ч. 2 ст. 190 КК на три роки позбавлення волі.

 

Крім того, вона виключила  з вироку призначене X. покарання за сукупністю вироків на підставі ч. 5 ст. 71 КК і зазначила, що вироки від 21 червня 2002 р. і від 16 жовтня 2002 р. виконуються самостійно.

 

Під незаконними операціями з використанням електронно-обчислювальної техніки як кваліфікуючою ознакою  шахрайства слід розуміти такі спрямовані на заволодіння чужим майном або придбання права на майно операції, в основі яких лежать обман чи зловживання довірою.

 

Незаконні операції з  використанням електронно-обчислювальної техніки як особливо кваліфікуюча шахрайство обставина (ч.3 ст. 190 КК) – це обманне використання можливостей і засобів такої техніки, пов’язане з умисним введенням (закладанням) в її електронну систему неправдивих (свідомо помилкових) даних, що надає можливість шахраю отримати певну суму чужих грошей. Наприклад, посадова особа заклала в електронно-обчислювальну систему список непрацюючих в установі осіб і відповідне нарахування перевела на свій таємний рахунок. Це може бути зловмисне розшифрування коду електронної системи банківської операції і введення команди на перевід певної суми грошей на поточний рахунок зловмисника. Шахрайське викрадення грошей може бути здійснене також за допомогою підроблених магнітних кредитних карток тощо.

 

При цьому вказану  кваліфікуючу шахрайство обставину  утворюють лише операції, здійснення яких без використання електронно-обчислювальної техніки є неможливим (наприклад, здійснення електронних платежів, інших операцій з безготівковими коштами). Якщо з використанням такої техніки здійснюються операції, які цілком можуть здійснюватись за допомогою іншої техніки (наприклад, комп’ютер використовується для набору тексту, виготовлення документа тощо), то розглядуваний склад шахрайства відсутній. Електронно-обчислювальна техніка у даному випадку виступає засобом вчинення злочину, а здійснювані з використанням неї операції становлять зміст шахрайського заволодіння чужим майном чи правом на нього.

Використання електронно-обчислювальної техніки для неправомірного заволодіння  чужим майном утворює склад злочину, передбаченого ч. 3 ст. 190, лише тоді, коли винна особа здійснює викрадення шляхом обману чи зловживання довірою. Обман при вчиненні цього злочину може виразитись у застосуванні програмних засобів, які дають змогу винному будь-яким чином (шляхом відшукання випадкових цифр, паролів тощо) здійснити несанкціонований доступ до інформації, яка зберігається чи обробляється в автоматизованих системах, щоб ввести в оману автоматизовану систему і видати себе за того, хто має право в ній працювати і здійснювати відповідні операції (за “свого”). Проникнувши у такий спосіб до відповідної електронної системи, винний здійснює ті чи інші операції, як це робив би той, хто має на це право. При цьому він може вплинути на процес обробки інформації, перекрутити її зміст чи знищити, задати необхідну для заволодіння майном чи правом на нього команду, налагодити систему так, щоб вона функціонувала в режимі, який би забезпечив винному або іншим особам незаконне отримання чужого майна чи права на нього. Суть шахрайського обману при цьому залишається незмінною, з тією лише особливістю, що реалізується він за допомогою використання електронно-обчислювальної техніки, що потребує наявності відповідних знань, рівня підготовки, навичок. Зловживання довірою як спосіб шахрайства при незаконних операціях з використанням електронно-обчислювальної техніки має місце тоді, коли винна особа в результаті довірчих відносин (у зв’язку з виконанням службових обов’язків, дружніми стосунками з потерпілим тощо) має вільний доступ до здійснення відповідних операції і недобросовісно використовує ці відносини для неправомірного заволодіння чужим майном чи правом на нього.

 

Якщо винна особа  проникає до захищеної електронної  системи в інший спосіб, наприклад  шляхом блокування чи знищення захисних кодів, і здійснює незаконні операції по заволодінню чужим майном, її дії не утворюють складу шахрайства, оскільки в них відсутні обман чи зловживання довірою, їх слід розглядати як крадіжку чужого майна і кваліфікувати за відповідною частиною ст. 185.

 

Для наявності такої  кваліфікуючої ознаки, як вчинення шахрайства за попередньою змовою групою осіб та організованою групою осіб цієї ознаки необхідно, щоб учасники вчинення злочину діяли як співвиконавці, При цьому не виключається технічний розподіл ролей. Не буде цієї ознаки в тому випадку, коли один із учасників групи, яка брала участь у вчиненні таких злочинів, відповідно до закону є суб’єктом цих злочинів, а інші відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне у зв’язку з неосудністю чи недосягненням певного віку.

 

Оскільки конструкція  шахрайства така, що вчинення його групою осіб може кваліфікуватися як за ознакою  вчинення групою осіб за попередньою  змовою, так і за ознакою вчинення організованою групою, то відмежування групи осіб за попередньою змовою від організованої групи має вирішальне значення для правильної кваліфікації протиправного вилучення чужого майна чи заволодіння ним за цими ознаками.

Згідно з п. 2 примітки до ст. 185, значна шкода визначається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому завдані збитки на суму від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Таким чином, незважаючи на законодавче визначення поняття “значна шкода”, ця ознака значною мірою залишається оціночною. Закон лише вказує на два критерії, за допомогою яких ця ознака має визначатися на практиці.

 

Перший критерій передбачає необхідність при визначенні значної  шкоди враховувати матеріальне  становище потерпілого. При цьому  така можливість знову ж таки обмежена зазначеними вище рамками суми спричинених потерпілому збитків.

 

Другий із них стосується розміру завданих потерпілому збитків  — сума незаконно вилученого майна, яка дає підстави визнавати відповідний  злочин проти власності таким, що заподіяв значної шкоди потерпілому, має становити від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Це означає, що у будь-якому разі спричинення потерпілому збитків на меншу (до ста) чи більшу (понад двісті п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) суму не може визнаватися значною шкодою. У першому випадку дії винної особи за відсутності інших кваліфікуючих ознак потрібно кваліфікувати за ч. 1 ст. 190, а у другому — за ч.4 ст. 190 КК.

 

Вказівка закону на те, що значною шкодою слід визнавати  спричинення збитків на суму, меншу двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, означає, по-перше, що ця сума для визначення цієї ознаки за будь-яких обставин не повинна перевищувати зазначену, по-друге, перевищення цієї суми дає підстави кваліфікувати вчинені крадіжку, грабіж, вимагання чи шахрайство за іншими кваліфікуючими ознаками — у великому чи особливо великому розмірі.

 

Визначення у законі поняття значної шкоди в контексті  спричинення значних збитків  потерпілому дає змогу дійти  висновку про те, що ця ознака може бути інкримінована винному лише у випадку посягання ним на майно, яке є приватною власністю.

 

Великий та особливо великий  розміри, як обставини, що обтяжують  вчинення злочинів, передбачених статтями 185— 191, визначаються законом. Відповідно до п. 3 примітки до ст. 185 у ст. ст. 185— 191 вчиненим у великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину. Згідно з п. 4 примітки до ст. 185, у ст. ст. 185—187 та 189— 191, вчиненим в особливо великих розмірах визнається злочин, вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

 

Таким чином, розмір майна, яке вилучив чи яким заволодів  винний в результаті вчинення відповідного злочину, визначається лише його вартістю, яка виражається у грошовій оцінці (ціні) конкретної речі.

При визначенні вартості викраденого майна, а також майна, яким винний протиправно заволодів у інший спосіб, та розміру матеріальних збитків слід керуватися нормами законодавства про ціни і ціноутворення та спеціальних нормативно-правових актів, якими передбачено порядок визначення розміру шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації викраденням, нестачею, умисним знищенням, умисним псуванням матеріальних цінностей.

 

Вартість викраденого  майна визначається за роздрібними, закупівельними чи іншими цінами, що існували на момент вчинення злочину, а розмір відшкодування завданих злочином збитків — за відповідними цінами на час вирішення справи в суді. При цьому застосовуються встановлені для даних випадків нормативно-правовими актами кратність, коефіцієнти, індекси тощо.

 

Роздрібними визнаються не тільки державні фіксовані ціни, а й регульовані, а також договірні (вільні) ціни, за якими товари реалізуються.