История украинской культурі 19 століття

Російська імперія[ред. • ред. код]

У Російській імперії зміни в театральному житті відбулися завдяки діяльності Московського художнього театру(засновники — Костянтин Станіславський, Володимир Немирович-Данченко) та літературній творчостіАнтона Чехова, Максима Горького.

Нерівномірність розвитку[

 

Дослідження романтизму виявили нерівномірність розвитку різних видів мистецтва. Значними були і національні розбіжності стилю. Не існувало також єдиного центру романтизму, як це було в Римі — визнаному центрі бароко Європи 17 століття. А відомі митці романтизму живуть як в столичних містах (Париж, Лондон), так і в країнах, що не були значними мистецькими осередками на той час (Російська імперія, США, Бельгія, Угорщина, Польща).

Етапи та течії[ред. • ред. код]

Беручи до уваги літературу, то її поділяли на такі етапи та течії.

Ранній романтизм[]

(кінець XVIII — початок XIX ст.)

Першу хвилю утворили наполеонівські війни та період Реставрації. В Англії це творчість поетів Дж. Г.Байрона, Персі Буші Шеллі,Дж. Кітса,Вальтера Скотта, у Німеччині — майстра сатиричної прози Ернста Теодора Амадея Гофмана і лірика Генріха Гейне.

Риси притаманні цьому періоду — це універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті, тісний зв'язок з філософією, тяжіння до символу й міфу як найбільш адекватних форм художнього вираження, розлад з дійсністю.

Зрілий романтизм[

(20-40 р.р. XIX ст.)

Друга хвиля розпочалася після Липневої революції у Франції та після повстання у Польщі. Найкращі твори в цей час пишуть у Франції — Віктор Гюго, Ж. Санд, Олександр Дюма; у Польщі — Адам Міцкевич, Юліуш Словацький; в Угорщині — Шандор Петефі. У цей період романтизм широко охоплює живопис, музику, театр.

Пізній романтизм[

(після революції 1848 р.).

В цей період романтизм набуває якостей демонізму.

Течії романтизму[

Народно-фольклорна[ред. • ред. код]

(початок XIX ст.) — течія, орієнтована на фольклор та народно-поетичне мислення. Представники цієї течії збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, знаходили в ній архетипи своєї творчості. Їх приваблювала простота поетичного вислову, мелодійність народної поезії.

«Байронічна»[ред. • ред. код]

(представники: Дж. Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов та ін.). Завершене втілення течія отримала саме у творчості Байрона, тому і дістала таку назву. Набула особливостей розчарування і меланхолії, депресії, «світової скорботи». Ці «негативні емоції» стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну тональність творів.

Гротескно-фантастична або «гофманівська»[ред. • ред. код]

(за іменем найвідомішого  представника А.Гофмана). Основна  риса цієї течії — перенесення романтичної фантасмогорії до сфери повсякденного життя, тобто побуту, їх переплетіння, внаслідок чого убога сучасність постала у примхливому гротескно-фантастичному висвітленні.

Утопічна течія[ред. • ред. код]

Набула значного розвитку у літературі 30-40-х р. XIX ст.,представниками якої були: Віктор Гюго, Жорж Санд, Генріх Гейне. Вона ніби була протиставленням для «Байронічної» течії, оскільки проповідувала оптимістичний погляд на життя, його перспективи, переносила акцент з критики на ствердження позитивних тенденцій і цінностей життя.

Розвиток за країнами[ред. • ред. код]

У Франції кращі досягнення зроблені в живопису та літературі. А французька музика романтизму значно зміцнила свої позиції після прибуття в Париж емігранта з підросійської тоді Польщі — Фредеріка Шопена (1810–1849).

Романтизм в Німеччині мав досягнення у філософії і, частково, в живопису, де розвинулись споглядальні, меланхолійні чи містичні настрої окремої особи наодинці з величчю природи, з уламками величного минулого, з непізнанністю смерті чи Бога (меланхолійні портрети Отто Рунге, світські, нецерковні одинаки Каспара Давіда Фрідріха, заглиблені в минуле персонажі Шпіцвега). В німецькому романтизмі годі й шукати суспільно-політичну складову, притаманну французьким митцям. «Ми можемо в цьому світі тільки меланхолійно чекати, тільки жити очікуванням полум'я майбутнього. Справжня дія — не в реальності» — проголосив Тік в «Мандрах Франца Штернбальда». Думка, що може пройти життя, а особа так і не дочекається «полум'я майбутнього» до Тіка так і не дійшла. Невідомо також було, навіщо цьому «полум'ю майбутнього» — нездатні на активні дії особи.

Романтизм в Російській імперії мав обмежений характер і найбільш виявив себе в живопису Ореста Кипренського, в портретах Карла Брюллова та в літературі. Почесне і унікальне місце в літературі доби посів Михайло Лермонтов, в творах якого яскраве відтворення знайшли і богоборчеські, і патріотичні, і осудливо-бунтарські позиції автора («Прощай, немытая Россия», «Люблю отчизну я, но странною любовью!», «Нет, я не Байрон, я — другой».)

Два найкращі представники романтизму в мистецтві Бельгії, яка щойно виборола державність, — Луї Галле в живопису та Шарль Де Костер в літературі. Через звертання до героїчного минулого Фландрії 17 століття обидва закликали сучасників до патріотичного служіння новоствореній країні, до пам'яті про героїв минулого. Але цього не було в романтизмі Британії, Німеччини, Польщі, що потонув в дріб'язкових проблемах індивідуалізму.

 

Гойя. Вони йдуть вперед, не знаючи шляху, аркуш № 70, «Лихоліття війни»

Пам'ять про минуле взагалі відігравала значну роль в настановах романтизму. Відмова від стилістики класицизму вимагала створення нової стилістики. Однак, її створено не було, а в живопису почав домінувати бурхливий, нестримний рух персонажів, що нагадував призабуте бароко.

В архітектурі романтизм відбився в значній зацікавленості готикою. Показовою стали кампанія реставрації готичних споруд Віоле ле Дюком, перебудова в готичній стилістиці колишніх бароковихсоборів (реготизація). В добу романтизму іде своїм корінням стильнеоготика, що охопив декілька європейських країн і США, докотившись до початку 20 століття, коли в Європі вже пройшла зміна декількох історичних стилів.

Пам'ять про минуле відігравала значну роль в настановах романтизму, але й ставлення до минулого було різним. Нещодавні війни і Європі і авантюри Наполеона викликали значну хвилю негативізму і розчарування. Постулат «Минуле було величним і прекрасним» підпав під нищівну критику. «Мені соромно брати участь в суспільному житті» — казав персонаж роману Сенанкура «Оберман», і його наслідувала більшість. Саме ця більшість була так вдарена небезпеками реальності, що втратила здібність жити без відчаю, образ та страху. Панівні настрої доби і відбило мистецтво романтизму.

В Україні[ред. • ред. код]

Докладніше у статті Український романтизм

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокремаукраїнського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і збірка М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиківА. Мальчевського, Б. Залєського й С. Гощинського.

 

Реалізм[ред. • ред. код]

Чарльз Діккенс в оточенні своїх персонажів

Розвиток реалізму у першій половині 19 століття було естетичною подією всесвітнього значення. Адже розпочиналась доба класичного реалізму, що увібрав і переробив реалістичні досягнення попередніх епох, а також романтизму, який розвивався паралельно. Реалізм означав новий етап у критичному осмисленні дійсності, звідки і термін "критичний реалізм" саме по відношенню до реалізму 19 століття. Появ реалізму означав зміну принципу естетичного відношення до світу — зняття романтичного двосвіття, зосередження художнього інтересу на реальності у всіх її аспектах.

Реалізм у першій половині 19 століття сформувався лише у деяких країнах Західної Європи та в Росії. У ряді інших випадків (угорська,ірландська, скандинавська та інші літератури) можна говорити лише про його окремі прояви.

Реалізм складається одразу у кількох національних варіантах, з яких у першій половині 19 століття зрілості досягли лише французький, англійський та російський. Різниці містяться в оцінці історичної перспективи, у відношенні до суспільства та окремої людини, в особливостях морального пафосу. Значні відмінності зумовлені національною художньою традицією або рисами національного характеру (наприклад, специфічний англійський гумор, сильно відчутний у англійський романістів).

Повною мірою різниця національних типів реалізму може бути розкрита лише на матеріалі усього 19 століття. У першій половині сторіччя намітились лише деякі риси. Так, спільна для реалістичного дослідження життя етичнаоцінка здійснюється в англійському, французькому та російському реалізмі по-різному. У англійців засудження зла майже завжди завершується життєвих крахом персонажу, що його втілює. Французькі реалісти фіксують незбіжність соціальної та моральної долі персонажів: соціальна поразка піднімає людину на моральну висоту, і, навпаки, опис успіху у суспільстві є формою морального засудження. У російських письменників вирок собі виносить сам персонаж у муках совісті, у напрузі самопізнання і самооцінки. Російська література уже в цю епоху мірить людину дуже високою моральною міркою, що, зокрема, зумовлено стійким впливом на суспільство моральних аспектівПравослав'я. Це стане дуже суттєво для російського реалізму другої половини століття і визначить його особливе місце та вплив на інші національні варіанти реалізму.

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — мистецька течія уживописі, а також в літературі та музиці, котра виникла в 1860-хроках та остаточно сформувалася на початку 20 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також інатуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872).

Імпресіонізм у літературі[ред. • ред. код]

Майже одночасно з художниками-імпресіоністами з'явилися романісти й новелісти, поети і драматурги, чия творчість базувалася на миттєвих враженнях від побаченого.

Стосовно до літератури імпресіонізм розглядається широко — як стильове явище, що виникло в останній третині 19 століття і охопило письменників різних переконань і методів, і вузько — як течія з певним методом і світовідчуванням, що тяжіли до декадентства, що склалося на рубежі 19-20 ст. Ознаки «імпресіоністичного стилю» — відсутність чітко заданої форми й прагнення передати предмет в уривчастих, миттєво фіксуючих кожне враження штрихах, що виявляли, однак, при огляді цілого, свою єдність і зв'язок. Як особливий стиль імпресіонізм із його принципом цінності першого враження давав можливості вести оповідання через такі, ніби схоплені навмання, деталі, що порушували строгу погодженість оповідального плану й принцип відбору істотного, але своєю «бічною» правдою надавали розповіді надзвичайну яскравість і свіжість, а художній ідеї — несподівану розгалуженість і багатоликість. Залишаючись стильовим явищем, імпресіонізм не означав, особливо у великих письменників (наприклад, А. П. Чехов, І. О. Бунін й ін.), ламання художніх принципів реалізму, а позначався в збагаченні цих принципів, описів.

До початку 20 ст. виникло кілька стильових різновидів імпресіонізму на загальній реалістичній основі. Родоначальниками «психологічного імпресіонізму» вважають братів Ж. й Е. Гонкурів («поети нервів», «цінителі непомітних відчуттів»), цей напрямок продовжений у творчості К. Гамсуна («Голод»), раннього Т. Манна (у новелах),С. Цвейга, Ф. Анненського. Трепетні мальовничі описи зустрічаються в творчості Е.Золя («Сторінка любові»),Е. П. Якобсена (у новелі «Могенс»), у російській літературі — в творчості А.Чехова та Буніна. Екзотичні барвисті особливості імпресіонізму проступають у творчості Р. Л. Стівенсона і Дж. Конрад, пізніше у С. Моема і Поля Верлена, його вірш «Поетичне мистецтво» (1874, опубліковано 1882) звучить одночасно і як поетичний маніфест імпресіонізму, і як передвістя поетики символізму.

В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін.

Мико́ла Васи́льович Го́голь (рос. Николай Васильевич Гоголь; прізвище при народженні Яно́вський, з 1821 року — Го́голь-Яно́вський; * 20 березня (1 квітня) 1809 року, Сорочинці, Полтавська губернія — † 21 лютого (4 березня) 1852 року, Москва) — російський та український[1] прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист, визнанийкласик української та російської літератури[2][3]. Біографія