История украинской культурі 19 століття

ТВОРЧІСТЬ М. ПИМОНЕНКА

   — Микола Корнилович Пимоненко — українській художник-живописець, автор багатьох картин сільської та міської тематики. Народився Пимоненко 1862 року в Києві. Ще дитиною він ходив із батьком-іконописцем селами Київщини, допомагаючи виконувати замовлення для маленьких церков. Можливо, хлопець продовжив би батьківську справу, якби не зустріч із М. Мурашком, засновником Київської рисувальної школи. Побачивши талановитого хлопчика, «старий учитель» пообіцяв зробити з нього «не богомаза, а справжнього художника». 
   У стінах школи (1879-1882) він познайомився з І. Рєпіним, який одного разу, узявши до рук палітру й пензель, дописав образ Христа, над яким працював юнак. Для художника-початківця це було своєрідним благословенням. 
   Навчання в Петербурзькій академії (1882-1884), яку він залишив через слабке здоров'я, повернення до Києва, робота в рисувальній школі М. Мурашка, а згодом — у художньому училищі, викладання малюнка в Політехнічному інституті, щоденна праця у своїй майстерні — це складові творчої біографії Пимоненка. Він здобув популярність ще за життя, став академіком, членом художніх товариств Парижа, Мюнхена, Берліна (у цих містах з успіхом експонували твори художника). До нього тяглася творча молодь, зокрема майбутній засновник супрематизму К. Малевич, який згадував: «Я їду до Києва. Знайомлюся з Пимоненком. Велике враження справили на мене його роботи... Багато мольбертів, на кожному — картина, яка зображує життя України...» 
   — Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер'єрі його майстерні. Перед ним на мольберті — велике полотно «Гопак», на якому зображено дівчину-танцівницю. Саме такою — веселою, темпераментною — «увірвалася» українська селянка до світу рафінованого паризького життя. Картину з успіхом експонували на виставці в паризькому Салоні (1909), згодом її придбав музей Лувру. 
   Для Пимоненка, як і для більшості передвижників, селянська тема була синонімом національної самобутності мистецтва. Але він відходить від соціальної проблематики, що визначала підвалини передвижництва, створюючи ліричний образ України з її чарівними пейзажами й життєрадісним народом. 
   Як він зумів осягнути суть селянських тем і образів? Вочевидь, потяг до них був у його корінні, що йде від діда-кріпака Данила. Та й життя на околиці Києва, що побутом більше нагадувала село, ніж місто. Була в його долі ще й Малютинка, де він допомагав батькові оформляти місцеву церкву, куди повернувся лікуватися після холодного Петербурга. Саме сюди він привозив на етюди В. Орловського. Тут художник жив із родиною влітку. Малютинка стала для нього невичерпним джерелом натхнення. Сільський побут підказував теми, а колоритні мешканці стали прообразами багатьох полотен. 
   — Досі сільські старожили, дивлячись на твори Пимоненка, упізнають своїх пращурів. Художник малював їх портрети в маленьких альбомах, з якими ніколи не розлучався. Він знаходив своїх героїв у сусідніх хатах, на гамірливих базарах, звідки часто приводив додому «живу» натуру — теля чи вівцю.Пимоненко наряджав у святкове вбрання молодь і спостерігав за її веселощами, танцями, жартами. Так виникли його «Ідилія», «Суперниці», «Гопак», численні сцени побачень, ярмарків. 
   Художник малював дітей, які пасуть гусей і худобу, жінок, які працюють у полі. Не відомо, де Пимоненкопобачив свою жницю. Прекрасна кароока селянка із загадковою посмішкою Джоконди уособлює красу народу, щедрість української землі. Золото стиглої пшениці та прозора блакить неба ввібрали споконвічні барви українського пейзажу. 
Природа в жанрових творах Пимоненка є рівноправним «героєм», який визначає образний і емоційний лад картини. 
   Художник віддавав перевагу літу — як і в малютинських селян, воно було «гарячою порою» майстра.Пимоненко багато працював на натурі, досягаючи виразності в передаванні сонячного чи місячного освітлення. Красу й соковитість літньої природи допомагав передати і пленерний живопис, у якому художник досяг значних успіхів. Відгомін його мистецтва помітний у працях О. Мурашка, Ф. Кричевського. К. Малевич також написав жниць, де за умовно спрощеними формами фігур і пейзажу урочисто звучать яскраві фарби — як на полотнах його першого вчителя. 
   Микола Пимоненко пішов із життя в розквіті творчих сил. «Помер Пимоненко. Яка втрата для «пересувної». Він був істинним українцем. Не забудеться краєм за правдиві й милі, як Україна, картини»,— із болем написав І. Рєпін.

   — Микола Корнилович Пимоненко — українській художник-живописець, автор багатьох картин сільської та міської тематики. Народився Пимоненко 1862 року в Києві. Ще дитиною він ходив із батьком-іконописцем селами Київщини, допомагаючи виконувати замовлення для маленьких церков. Можливо, хлопець продовжив би батьківську справу, якби не зустріч із М. Мурашком, засновником Київської рисувальної школи. Побачивши талановитого хлопчика, «старий учитель» пообіцяв зробити з нього «не богомаза, а справжнього художника». 
   У стінах школи (1879-1882) він познайомився з І. Рєпіним, який одного разу, узявши до рук палітру й пензель, дописав образ Христа, над яким працював юнак. Для художника-початківця це було своєрідним благословенням. 
   Навчання в Петербурзькій академії (1882-1884), яку він залишив через слабке здоров'я, повернення до Києва, робота в рисувальній школі М. Мурашка, а згодом — у художньому училищі, викладання малюнка в Політехнічному інституті, щоденна праця у своїй майстерні — це складові творчої біографії Пимоненка. Він здобув популярність ще за життя, став академіком, членом художніх товариств Парижа, Мюнхена, Берліна (у цих містах з успіхом експонували твори художника). До нього тяглася творча молодь, зокрема майбутній засновник супрематизму К. Малевич, який згадував: «Я їду до Києва. Знайомлюся з Пимоненком. Велике враження справили на мене його роботи... Багато мольбертів, на кожному — картина, яка зображує життя України...» 
   — Збереглася фотографія Миколи Пимоненка в інтер'єрі його майстерні. Перед ним на мольберті — велике полотно «Гопак», на якому зображено дівчину-танцівницю. Саме такою — веселою, темпераментною — «увірвалася» українська селянка до світу рафінованого паризького життя. Картину з успіхом експонували на виставці в паризькому Салоні (1909), згодом її придбав музей Лувру. 
   Для Пимоненка, як і для більшості передвижників, селянська тема була синонімом національної самобутності мистецтва. Але він відходить від соціальної проблематики, що визначала підвалини передвижництва, створюючи ліричний образ України з її чарівними пейзажами й життєрадісним народом. 
   Як він зумів осягнути суть селянських тем і образів? Вочевидь, потяг до них був у його корінні, що йде від діда-кріпака Данила. Та й життя на околиці Києва, що побутом більше нагадувала село, ніж місто. Була в його долі ще й Малютинка, де він допомагав батькові оформляти місцеву церкву, куди повернувся лікуватися після холодного Петербурга. Саме сюди він привозив на етюди В. Орловського. Тут художник жив із родиною влітку. Малютинка стала для нього невичерпним джерелом натхнення. Сільський побут підказував теми, а колоритні мешканці стали прообразами багатьох полотен. 
   — Досі сільські старожили, дивлячись на твори Пимоненка, упізнають своїх пращурів. Художник малював їх портрети в маленьких альбомах, з якими ніколи не розлучався. Він знаходив своїх героїв у сусідніх хатах, на гамірливих базарах, звідки часто приводив додому «живу» натуру — теля чи вівцю.Пимоненко наряджав у святкове вбрання молодь і спостерігав за її веселощами, танцями, жартами. Так виникли його «Ідилія», «Суперниці», «Гопак», численні сцени побачень, ярмарків. 
   Художник малював дітей, які пасуть гусей і худобу, жінок, які працюють у полі. Не відомо, де Пимоненкопобачив свою жницю. Прекрасна кароока селянка із загадковою посмішкою Джоконди уособлює красу народу, щедрість української землі. Золото стиглої пшениці та прозора блакить неба ввібрали споконвічні барви українського пейзажу. 
Природа в жанрових творах Пимоненка є рівноправним «героєм», який визначає образний і емоційний лад картини. 
   Художник віддавав перевагу літу — як і в малютинських селян, воно було «гарячою порою» майстра.Пимоненко багато працював на натурі, досягаючи виразності в передаванні сонячного чи місячного освітлення. Красу й соковитість літньої природи допомагав передати і пленерний живопис, у якому художник досяг значних успіхів. Відгомін його мистецтва помітний у працях О. Мурашка, Ф. Кричевського. К. Малевич також написав жниць, де за умовно спрощеними формами фігур і пейзажу урочисто звучать яскраві фарби — як на полотнах його першого вчителя. 
   Микола Пимоненко пішов із життя в розквіті творчих сил. «Помер Пимоненко. Яка втрата для «пересувної». Він був істинним українцем. Не забудеться краєм за правдиві й милі, як Україна, картини»,— із болем написав І. Рєпін.

………………. Тісно пов'язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовського, який значну частину життя провів у ріднійФеодосії і заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети наДніпрі поблизу містечка Алешки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні».

Новаторською для пейзажу стала творчість Архипа Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — стала сенсацією в Петербурзі. Художник володів неймовірним талантом писати краєвиди та гру світла на хмарах, деревах, скелях.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок. Найзнаменитіший живописний портрет Тараса Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем з Острогорського на СлобожанщиніІваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України:Олександр Литовченко (з Кременчука), Микола Ярошенко (з Полтави), а Микола Ге довгі роки жив на хуторі поблизу Харкова.

Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Навіть після від'їзду до Росії, сумував за Батьківщиною та повертався до неї. Він часто гостював у маєтку«Качанівка» українських меценатів поміщиків Тарновських. В їх родинній садибі «Качанівці» Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Таким чином, в його творчості та житті Україна посідала значне місце.

44444444444444 Українські меценати — особи, українського походження або ті, що безкорисливо матеріально підтримували (підтримують) розвиток української культури, освіти, охорони здоров'я та незахищені категорії населення. Українське меценатство має досить давню історію, починаючи з часів Київської Русі і закінчуючи початком XXI століття. Україна, так історично склалося, довгий час не мала державності, яка стала б на захист української культури, мистецтва, освіти, науки, мови. Тому знаходились філантропи та шанувальники українства, які зробили вагомий внесок у збереження та розбудову української нації. У цій статті названо в хронологічній послідовності окремі вагомі приклади меценатів як українського, так і неукраїнського походження, але діяльність яких була спрямована на українські терени.

Родина Тарновських

Походили Тарновські, згідно з дослідженням генеалога Вадима Модзалевського, від козака Івана Ляшка, який 1685 року отримав від прилуцького полковника Горленка млин на річці Удаї і сіножать. Мазепа гетьманським універсалом потвердив маєтність синові Ляшка Федору, який прибрав собі прізвище Тарновський. Серед пращурів цього роду – Степан Тарновський, значковий військовий товариш, який від гетьмана Скоропадського отримав села Манджосівку і Білоцерківку, а від Данила Апостола – гетьманський універсал на куплену у Полуботків слобідку Деревини. Син Степанів Яків піднявся вже до генерального бунчужного і був депутатом від шляхетства Прилуцького полку до Катерининської Комісії для створення проекту нового укладання законів. Один з Тарновських, Іван, 1772 – 1777 років числився полковником гадяцьким і брав участь у російсько-турецькій війні. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття серед Тарновських – військові російської армії і великі чиновники.

Маєток у селі Качанів ці дістався камер-юнкерові Григорію Степановичу Тарновському (1788 – 1853) у спадок від матері, а тій – від другого чоловіка Григорія Почеки, який купив Качанів ку в сина всесильного катерининського вельможі і президента Малоросійської колегії Петра Рум’янцева. Назва ж Качанівка пішла від хутора шляхтича Федора Качановського.

Григорій Степанович Тарновський, уже власник маєтку в Качанів ці, любив підтримувати бідних митців,, що не мали власного кутка. До творчих, але обділених родинним теплом особистостей доля зачислила і Т.Г.Шевченка. він не був винятком серед обранців господаря. У Качанів ці творили композитори Михайло Глинка, письменник Микола Гоголь, живописець Василь Штернберг, історик Микола Маркевич, поет Віктор Забіла й інші.

Григорій Степанович зберіг і дбайливо доглядав усі місця, пов’язані зі знаними особистостями, які перебували в його маєтку. До речі, художника Василя Штернберга, приятеля й однокашника Шевченка по Академії мистецтв, Г.С.Тарновський утримував власним коштом під час навчання в Академії. Вдячний художник лишив нам живописні зображення ставка і палацу в Качанів ці, а також Михайла Глинки і господаря.

Спадок бездітного Григорія Степановича Тарновського перейшов до його небожа Василя Васильовича Тарновського (1810 – 1866). Той наділив дядьковими маєтностями численних родичів, але й собі лишив дещо, бо було з чого лишати: Григорій Степанович володів дев’ятьма тисячами кріпацьких душ і землями у Київській, Чернігівській і Полтавській губерніях.

Тож, Василь Васильович загосподарив у Качанів ці, водночас здійснюючи громадсько-політичну діяльність. Свого часу він закінчив Ніжинську гімназію вищих наук князя Безбородька (водночас із Гоголем), юридичний факультет Московського університету, вчителював у Житомирі, гострив перо у правничих та етнографічних питаннях, написав статті “Юридичний побут Малоросії”, “Повість українського степовика”, “Закляття литвина”, “Про поезію російського народу і вплив Малоросії на російську поезію”, “Про малоросійський журнал”, “Про знахарів” та інші. Дослідниця історії родини Тарновських Ніна Населевець наводить чесноти В.В.Тарновського, сферу питань, що його цікавили і його цікавили і були досить різноманітними: проблеми народонаселення в Російській імперії, видобутку корисних копалин, лісокористування, шовківництва, скотарства, рибальства, вівчарства, конярства, мануфактурної промисловості, побуту, народної освіти, страхування тощо. Василь Тарновський брав активну участь у підготовці реформи 1861 року. Він був членом Чернігівського губернського комітету, що займався поліпшенням та облаштуванням побуту поміщицьких селян, членом-експертом редакційної комісії при Головному комітеті з питань селянства, членом Полтавської Тимчасової комісії з питань підготовки реформи. Цього періоду Василь Васильович пише праці: “Общие основания освобождения крестьян по желанию их помещиков в Полтавской и Черниговской, Курской и Харьковской губернии», «Записка об устройстве крепостных крестьян в Киевской, Подольской и Волынской губерниях» і найголовнішу з них – “О крепостном праве в России и необходимости устранения его” (1857). Праця містить такі розділи: історична довідка про особисті права селян; право вільного переходу селян, які проживали в приватних володіннях; початок обмеження цього за часів Бориса Годунова; введення кріпацтва в Україні імператорським указом 3 травня 1783 року – через 526 років після проведеного ще татарами перепису населення на Русі (з метою збирання данини).

Великодушне ставлення виявив В.В.Тарновський до творчості Пантелемона Куліша, подарувавши письменникові тисячу карбованців сріблом на видання “Записок о Южной Руси” і надаючи допомогу надалі.

Але найбільшу прихильність Василь Тарновський виявив до Тараса Шевченка, з яким познайомився ще 1843 або 1845 року, будучи управителем дядькового маєтку в селі Потоках. Під час арешту й слідства над поетом родина Тарновських переховувала його вірші.

Вдачу В.В.Тарновського з властивою для письменника прозорливістю описав Микола Гоголь у листах до першого ректора Київського університету Михайла Максимовича ще 1835 року:

“Є такий, мій товариш по навчанню, надзвичайно добрий хлопець і дуже відданий науці. Він, маючи хороші статки, зважився на дивну справу: вирішив бути вчителем у житомирській гімназії через саму лиш пристрасть до історії. Прізвище його Тарновський. Чи не можна якось перетягти його до Київського університету? Їй-право, шкода, що він кисне в Житомирі. А далі був у Московському університеті і здобув там кандидата. Познайомся з ним ближче. Ти ним будеш задоволений”.

Максимович запрошує Тарновського ад’юнктом на кафедру словесності.

Проте попечитель Київського навчального округу не затвердив подання на Тарновського, зроблене Максимовичем, і той продовжив учителювати у Житомирі, поки батькова смерть не примусила його взятися за порядкування у родинному маєтку, адже на піклуванні старшого сина лишилися мати, троє братів і п’ятеро сестер.

На ниві народної освіти Василь Тарновський був не лише теоретиком, а й практиком, заснувавши народні школи для селян у Качанівці, Антонівці, Парафіївці з доброю оплатою вчителям. Часом і сам навчав дітей грамоті, в чому йому допомагали сини.

Один з них, Василь Васильович Тарновський-молодший (1837 – 1899), гідно продовжив батькову традицію доброчинності: власне завдяки йому Україна володіє більшістю збережених Шевченкових творів як поетичних, так і малярських, та особистих речей.

В.В.Тарновський-молодший закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Окрім офіційного курсу, опанував багато сфер людської культури, постійно само освічуючись, працюючи над собою.

Ставши сам собі паном і маючи власні кошти, Василь Тарновський-молодший поринає в царину колекціонування і доброчинної діяльності.

Старожитності він віднаходив не тільки в антикварів, а й докладав неабияких зусиль у пошуках їх по старопанських маєтках, міщанських помешканнях, селянських хатах. Багато їздив Україною, листувався з власниками реліквій, радився з відомими знавцями вітчизняної культури: Дмитром Яворницьким, Олександром Лазаревським, Іллею Рєпіним, Василем Горленком, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, Миколою Біляшівським – щодо придбання тієї чи іншої речі. Їздив навіть на археологічні розкопки козацького таборів, назбиравши таким чином чималу колекцію козацької давнини.