История украинской культурі 19 століття

Листування Євгена Чикаленка, видавця “Ради” – чи не найцікавішої з тодішніх нечисленних українських газет і єдиної щоденної, - свідчить, що її вихід у світ протягом 1906 – 1914 років був можливий тільки завдяки підтримці Симиренка, який щороку офірував на газету 10 – 12 тисяч рублів.

З перенесенням до Києва львівських видань центр наукової думки поступово переміщується на береги Дніпра, хоча і в Галичині продовжує працювати потужна група вчених. Грушевський живе “на дві хати”, тобто постійно курсує між Києвом і Львовом. Але настає вже час для відкриття подібного товариства в Києві, і воно таки постає під назвою Українське наукове товариство на чолі з Михайлом Грушевським. На той час Василь Симиренко уже відходить од активної діяльності промисловика, живе в Києві по вулиці Трисвятительській, 23 (тепер Десятинна, 9), але продовжує цікавитися українською справою і всіляко сприяти їй.

Друзі й ті, хто знав про доброчинну місію Василя Симиренка (Володимиру Леонтоновичу він казав, що стільки б не працював, якби Україні не потрібні були гроші), називали його “Великим Хорсом” – так у дохристиянські часи давні слов’яни іменували бога Сонця, тобто того, хто підтримує життя.

Помер Василь Симиренко 1 грудня 1915 року. Поховали його на Аскольдовій могилі.

У подружжя Симиренків не було дітей, проте було чимало вдячних духовних спадкоємців. В.Ф.Симиренко лишив два заповіти. За переказом Євгена Чикаленка, “по першому все переходить у власність його жінці Софії Іванівні, а по другому – воно переходить їй тільки в користування до живоття, а після її смерті переходить порівно таким особам: В.М.Леонтоновичу, М.С.Грушевському, І.Л.Шрагові, П.Я.Стебницькому, С.О.Єфремову і мені (Є.Х.Чикаленкові), тобто на українські цілі, бо то все – свідомі українці-патріоти, на яких небіжчик покладався. Через те що було два заповіти, означені діячі дійшли з удовою Софією Іванівною полюбовної згоди, за якою частину грошей в облігаціях вона видала “Товариству підмоги літературі, науці й штуці”. За цю суму Товариство купило друкарню Барського на Хрещатику. Маєток у с. Сидоринці вдова Симиренка заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Гроші ж, які лишаться по ній, мали перейти до народного університету у Києві імені Василя Симиренка з Українською мовою викладання, а свій особняк Софія Симиренко заповіла Українському науковому товариству (УНТ).

1921 року УНТ влилося  до Всеукраїнської академії наук. На Трисвятительській, 23 діяли такі  наукові установи: комісія природно0географічного краєзнавства, кафедра статистики і Демографічний інститут, Всеукраїнський археологічний комітет, кафедра історії українського мистецтва, кафедра мистецтвознавства та галузеві бібліотеки.

1934 року радянська влада  відібрала у ВУАН особняк Симиренків, який за заповітом призначався  саме науковцям, але ж хто з  можновладців зважав тоді на якісь там заповіти... Будинок набув статусу “спец особняка” з невідомим широкому загалові призначенням. Під час війни й окупації в цьому приміщенні працювала Спілка українських письменників; саме тут заарештували голову Спілки Олену Телігу і сорок літераторів, сімох з яких розстріляли в Бабиному Яру в лютому 1942 року.

Незважаючи на всі лиховісні історичні перипетії, врешті-решт садиба Симиренків прислужилася Українській державі. Після тривалого хазяйнування, знову ж таки у “спец особняку”, служб ЦК КП(б)У і КПУ, сюди, на вулицю Десятинну, , переїхало посольство Великобританії в Україні. Нещодавно на фасадній стіні з’явився барельєф Василя Симиренка з написом: “У цьому особняку 1899 – 1915 роках жив визначний меценат української культури, промисловець і технолог цукроварства Василь Федорович Симиренко (1835 – 1915)”.

Кілька слів про славний рід Симиренків, переслідуваний за більшовицького панування. Небіж Василя Федоровича Симиренка Левко Платонович відомий усьому світові як автор яблука Ренет Симиренка та багатьох плодово-ягідних культур. Він народився 6 лютого 1855 року у селі Млієві.

Навчався в приватній одеській гімназії, Київському та Одеському університетах. За зв’язки з народниками зазнав арешту, сидів у Лук’янівській та Мценській в’язницях, був засланий до Сибіру. Тут зустрів свою наречену, заслану за співучасть у спробі замаху на царя Олександрі ІІ, польську революціонерку-соціалістку дворянку Альдону Грушевську, з якорю вони повінчалися у в’язничній церкві. 1887 року подружжя повернулося до Млієва, і Левко Симиренко з головою поринув в улюблену справу. У Млієві садівник створює унікальний плодовий розсадник – понад три тисячі плодово-ягідних культур. Саджанці і підщепи Левка Платоновича знані у всьому світі. Він пише капітальні праці “Кримське промислове садівництво” (1912) і “Помологія” у трьох томах, “Генеральний каталог” (1901) з описом понад 1300 фруктових сортів.

1920 року Левка Платоновича  було застрелено.

Його молодший син народився 29 грудня 1891 року і тому ж Млієві, закінчив Київський політехнічний інститут. Від 1921 року – директор Мліївської дослідної садово-городньої станції і Центрального плодового розсадника України. Також був професором Київського політехнічного і Полтавського та Уманського сільськогосподарських інститутів, головою Всеукраїнської помологічної комісії при Наркомземі України редактором фахового журналу і автором численних підручників, статей. Володимир Левкович заснував всесоюзний науково-дослідний інститут південного садівництва та ягідного господарства. Він зробив величезний внесок у помологію як науку, написав праці “Плодовий розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Часткове сортознавство плодових рослин” (1932), закінчував “Виробництво садивного матеріалу”.

7 січня 1933 року Володимира  було заарештовано.

У вересні 1938 року його розстріляно в Курську, де й поховано у братській могилі в урочищі Солянка.

...Нещодавно в Києві  по вулиці Михайла Коцюбинського  на будинку №12, де в гімназії  у 1904 – 1912 роках навчався Володимир  Левкович Симиренко, встановлено  меморіальну дошку з його ім’ям.

Симиренки цілком реабілітовані в очах свого народу і мають цілковите право йменуватися героями. І як би не бажав за життя Василь Симиренко залишатися щедрим на доброчинність анонімом, проте його добрі справи поступово набувають гласності, отримуючи пам’ятну подяку від нащадків. Вельми промовисто, що 1988 року Ліга українських меценатів заснувала грошову премію імені Василя Симиренка, яку присуджують до Дня Незалежності України діячам літератури і мистецтва за внесок до духовного розвитку нашої Батьківщини.

Ханéнки — козацько-старшинський рід діячів Гетьманщини, згодом культурних діячів 19 — 20 столітть.

Рід походить від Степана Ханенка, який на початку 17 століття жив на Запоріжжі. За Хмельниччини син Степана, Михайло Ханенко став уманськимполковником, а згодом гетьманом Правобережної України (1669 — 1674), суперником Петра Дорошенка. В 1674 році він поселився на Лівобережжі. Внуки родоначальника Степана: Федір — київський полковий обозний († 1744);Данило — лубенський наказний полковник, який разом з російським військом брав участь у походах проти татар на пониззя Дніпра і в 1695 році загинув при облозі Кизи-Кермену. Данило Ханенко був одружений з дочкою генерального обозного Івана Ломиковського.

• син Данила Микола Ханенко (* 1693 — †1760), двоюрідний внук гетьмана Михайла Ханека, був визначним державним діячем і дипломатом Гетьманщини, залишив свій Діяріуш. З його синів визначилися:

• Василь Ханенко (* близько 1730 — кінець 18 або початок 19 ст.), який навчався в Глухові, Петербурзі і Кільському Університеті, у 1752 — 62 був капітаном гольштайнського корпусу в Петербурзі і фліґель-адьютантом Петра III. З 1762 залишив військову службу й оселився в с. Лотаки Стародубського полку, яке надав йому у володіння К. Розумовський; був одним з найбагатших землевласників Гетьманщини;

• молодший брат Василя Іван Ханенко (1743 — бл. 1797) навчався в Петербурзі, з 1767 був бунчуковим товаришем, брав участь у російсько-турецькій війні (1769 — 74), пізніше — фліґель-адьютант графа П. Румянцева. Покинувши військову службу, з 1783 був погарським повітовим маршалком дворянства і великим землевласником, якому належали села в Погарському й Стародубському повіті. Під кінець свого життя він повернувся до військової служби у чині полковника Глухівського карабінерського полку; був одружений з Софією Горленко, правнучкою Данила Апостола.

• старший син Івана, Олександер Ханенко (бл. 1776 — 1830) здобув добру освіту, володів французькою, англійською і німецькою мовами. З 1799 працював надвірним радником у Колегії Закордонних Справ під протекторатом канцлера князя О. Безбородька і належав до українського автономістського гуртка 1780 — 90. З 1800 був секретарем російського посольства в Лондоні, згодом поселився у своїх маєтках у Суразькому повіті і був повітовим маршалком. Перебуваючи у Лотаках, Олександер Ханенко упорядкував родинний архів Ханенків, в якому були історичні документи, родинні папери, листування генерального хорунжого Миколи Ханенка;

• внук Івана Миколайовича Ханенка, Михайло Ханенко (1818 — 52) — новгородсіверський повітовий маршалок у 1840-их pp., любитель української старовини, був автором екон. ст. про півн. Чернігівщину. Завдяки йому в «Черниговских Губернских Ведомостях» у 1850-их pp. опубліковано частину документів родинного архіву Ханенків. Він постачав О. Бодянському матеріали до історії України (надруковані у московських «Чтениях»).

• Брат Михайла Олександер Ханенко (1865 — 95; див.) залишив низку історичних розвідок;

• третій брат Іван Ханенко (1817 — 91) публікував матеріали про Суразький повіт тощо;

• син Івана Івановича Ханенка, Богдан Ханенко (1849 — 1917) — відомий колекціонер мистецтва, археолог,меценат.

Архів Ханенків до 1918 року зберігався в Городищі, Стародубського повіту, в 1926 році був перевезений до Гомельського обласного архіву. Тепер знаходиться в Києві.