Культура Стародавньої Індії

Важливою подією в  житті Північної Індії став непрошений візит туди в IV ст. до н. е. греко-македонської армії юного царя Олександра. Знищивши Перську імперію Ахеменідів, Олександр Македонський надумався кинути собі до ніг увесь світ, а оскільки за тогочасними географічними уявленнями „кінцем світу” була саме Індія, то він і попрямував туди в 327 р. до н. е. Першою жертвою завойовників стала столиця Гандхари Пушкалаваті („Місто лотоса”), яка впала, витримавши 30 днів облоги. Після того, як греко-македонці оволоділи Гандхарою, ряд місцевих царків, у тому числі цар Такшашіли, скорилися Олександру Македонському й сплатили йому величезну данину. Проте в 326 р. до н. е. один із найсильніших володарів у Пенджабі Пор учинив греко-македонцям військовий опір. Битва відбулася в долині річки Гідасп, причому під час тропічної зливи, яка перетворила долину на непрохідне болото. Військова фортуна відвернулася від Пора. Важкі індійські колісниці загрузали в болоті, бойові слони, яким воїни Олександра Македонського завдавали болючих ран, повернули назад і стали топтати свою піхоту. Одним словом, армія Пора зазнала в цій битві нищівної поразки, сам Пор був поранений і потрапив у полон. Олександр Македонський великодушно зберіг Пору життя, навіть залишив його на царстві, кордони якого було розширено за рахунок кількох сусідніх міст. Цей широкий політичний жест мав, на думку Олександра, послабити військовий опір місцевого населення греко-македонцям.

Здобувши ряд блискучих  перемог над роз'єднаними військовими  силами пенджабських князівств, армія  Олександра Македонського дійшла до річки Гіфазіс. Воїни Олександра вже були по саму зав'язку ситі індійською екзотикою, ледве трималися на ногах від утоми, багато їх гинуло від укусів страшних індійських кобр. Гнітюче враження справляли на них також тропічні зливи, сезон яких був у розпалі. Останні залишки бойового духу в них вивітрились у зв'язку зі звісткою про те, що в долині Ганги на них чекає півмільйонна армія Нандів. Це вже було занадто, і воїни категорично зажадали, щоб їх негайно повернули в рідні краї. В цій непростій ситуації Олександр Македонський, як пишуть історики, здобув найпочеснішу перемогу у своєму житті — переміг самого себе, відмовився від маячної ідеї завоювати світ і вирішив обійтися його половиною. Греко-македонці сушею і морем повернулися додому.

Історичне значення індійського походу Олександра Македонського полягало в тому, що: по-перше – завдяки цьому походу Індія потрапила в орбіту економічного й культурного впливу елліністичного світу й водночас познайомила Європу із своєю самобутньою культурою. Цей взаємовплив двох культурних світів забезпечили греко-македонські гарнізони в кількох десятках фортець, що їх побудував на індійській землі Олександр Македонський (на місці битви з царем Пором з'явилася, наприклад, Нікея, там, де загинув від старості улюблений кінь македонського царя Буцефал, — Буцефалія тощо). Згодом індійці зрівняли із землею ці оплоти чужоземного панування на їхній батьківщині, проте індійські Олександрії встигли відіграти роль носія елліністичної культури в Індії. По-друге, опір греко-македонським нападникам сприяв політичній консолідації індійських територій, утворенню сильних і стабільних держав в Індії.

Не встиг Олександр Македонський залишити Індію, як там відразу спалахнуло визвольне повстання. Боротьбу індійців із греко-македонськими гарнізонами очолив Чандрагупта (Сандракота) з роду Маур'їв. Навербувати повстанське військо йому допоміг брахман (жрець) Каутілья — неперевершений майстер політичних інтриг. Зруйнувавши побудовані Олександром Македонським фортеці, Чандрагупта, для якого участь у повстанні була лише сходинкою на політичний Олімп, повернувся в долину Ганги і повалив там династію Нандів. Заснована ним династія одержала назву Маур'їв.

Невдовзі спалахнув  військовий конфлікт між Чандрагуптою та сирійським царем Селевком (царство Селевкідів утворилося після смерті Олександра Македонського). Хто заварив цю військову кашу, з'ясувати не вдалося. Перемога в цій війні, мабуть, була на боці індійського царя, бо відомо, що Селевк віддав йому фактично даром (за 500 бойових слонів, які становили лише чотирнадцяту частину „танкового” парку армії Чандрагупти) нинішню територію Афганістану та Белуджистану. У Паталіпутру, столицю держави Маур'їв, прибули сирійська принцеса (вона, либонь, стала окрасою гарему Чандрагупти) та посол царя Селевка Мегасфен, який провів у Паталіпутрі п'ять років і описав свої враження про неї в праці „Індіка”.

Після смерті Чандрагупти 25 років царював його син Біндусара, який залишив невиразний слід в історії держави Маур'їв. Потім царський трон дістався внуку Чандрагупти Ашоці, який взяв собі тронні імена Піядасі („солодколиций”) та Деванампія („улюбленець богів”, „дурень”). Слід наголосити, що друге значення титулу Деванампія нітрохи не підходило Ашоці, бо він був людиною високої культури, політично досвідченою (до воцаріння служив намісником у Північно-Західній Індії). Проливши море крові, Ашока завоював сусіднє царство Калінга, після чого ще одна сусідня держава, Андхра, розсудливо сама погодилась стати васалом Маур'їв. Ашока підтримував дипломатичні зв'язки із Сирією, Єгиптом, Македонією, Кіреною, Епіром, Цейлоном.

Велетенська держава  Ашоки, до якої не входив лише крайній південь Індостану, являла собою клаптикову імперію, реально розчленовану безліччю етнічних, соціальних, релігійних, культурних бар'єрів. її населяли, за словами індійського історика Д. Косамбі, і дикуни кам'яного віку, і ті, хто слухав Арістотеля. Державна влада в країні залишалася традиційно слабкою. Тому Ашока мусив спиратися на ідеологічні форми консолідації суспільства. Він, зокрема, розробив єдину для всіх індійців дхарму (релігійно-етичний кодекс) і, що вважають найбільшою його історичною заслугою, підтримав буддизм — нову релігію, яка проголосила рівність усіх у духовному житті й стала в руках суспільних верхів могутнім знаряддям ідеологічного впливу на маси. Гадають, що саме за Ашоки у Паталіпутрі відбувся III Буддійський собор, на якому було розроблено догматику раннього буддизму (хінаяни). В різних куточках своєї неозорої держави Ашока побудував 84 тисячі „ступ” — буддійських олтарів. Завдяки його зусиллям буддизм поширювався і за межами Індії, ставши, таким чином, найпершою світовою релігією. Разом із тим в Ашоки вистачило мудрості не одержавлювати буддизм, уберегти духовні паростки від отруйного зілля релігійного розбрату. В одному з указів Ашока заборонив вихваляти свої духовні ідеали й гудити чужі, бо таке міжрелігійне протистояння „підриває корені своєї віри й завдає шкоди чужій”.

В імперії Маур'їв царська  влада посилилась і була вже легітимною (спадковою). Для зміцнення в державі центральної влади індійське суспільство вже цілком дозріло і в соціальному, і в психологічному плані, відкривши для себе банальну істину, що, як говорилося в одному ходячому афоризмі, „держава, в якій багато тих, хто вважає себе мудрим і рветься до влади, неодмінно загине”. Однак традиції військової демократії в імперії Маур'їв ще не стали надбанням історії. Центральна влада майже не втручалась у приватне життя громадян, не обмежувала місцеве самоврядування. В монархії, хоч як це парадоксально звучить, існувало безліч республік — буддійських общин (гани, сангхи), органами влади в яких були народні збори чи олігархічні ради. При самому царі існувала впливова рада з вельмож у складі брахманів (жерців), міністрів, представників магістратури. Ця рада самостійно ухвалювала важливі закони, навіть критикувала царські укази. Політична обстановка в державі була вкрай нестабільною, двірські змови стали нормою політичного життя. Страбон повідомляв, що індійські царі-раджі, боячись замаху на своє життя, щоночі змінювали спальню, а на люди виходили не інакше як у супроводі озброєної жіночої гвардії.

„Артхашастра” рекомендувала царю обзавестися цілою армією шпигунів із різного роду гульвіс, астрологів, хіромантів, аскетів, селян, торговців, прислуги, повій і т. ін., щоб він був добре поінформований про настрої в народі. Шпигуни мали стежити навіть за самим царем, а з царевичів взагалі не зводити очей, адже вони, як нарікала „Артхашастра”, в боротьбі за владу, „ніби раки, пожирали своїх батьків”. Особливо ретельно царі мали контролювати своїх чиновників — перевіряти, чи вони сповна розуму, чи лояльні до існуючого політичного режиму, чи не надміру ласі на золото та жінок тощо. Проте, як гірко констатував царський міністр Каутілья, тримати чиновницьку братію в рамках законності було неможливо, і встановити, скільки крадуть чиновники, було завданням, схожим на визначення того, скільки води в річці випиває риба.

„Артхашастра” особливу увагу приділяла питанню стягування податків з населення, оскільки вважала сильною лише ту державу, скарбниця якої ніколи не буває порожньою. Чиновникам-фіскалам давалися десятки порад, як побільше викачати грошей з населення, в тому числі рекомендувалося спекулювати на його побожності (чиновники мали збирати пожертви на „святині”, щоб потім їх таємно переправляти в скарбницю).

Великого значення надавала „Артхашастра” також функціонуванню судової системи, зокрема її каральній функції. Вважалося, що чесних людей дуже мало, порядок і законність у суспільстві пануватимуть лише в тому випадку, коли за правопорушення суворо каратимуть. Верховна судова влада мала належати царю, оскільки лише він, мовляв, досконало знає дхарму й наділений достатньою життєвою мудрістю. Щоб царя вважали гарантом справедливості, він повинен карати за порушення дхарми навіть самого себе та своїх родичів, причому ще суворіше, ніж інших. Однак судова мірка була не для всіх однакова. Брахманів, скажімо, не страчували навіть за тяжкий злочин, натомість соціальним низам Феміда не давала спуску навіть за дрібні правопорушення. Найтяжчими злочинами вважались образа брахмана, крадіжка, порушення кастових обмежень і заборон тощо.

Держава мала постійно дбати про високу боєздатність своєї армії, яка складалася з піхоти, кінноти, загонів бойових колісниць і „танків давнини” — бойових слонів. „Артхашастра” рекомендувала в мирний час розквартировувати воїнів у селах і містах. Тодішня воєнна доктрина припускала напад лише на слабшого ворога, тому „Артхашастра” давала володарю цілу низку рекомендацій, як послаблювати того, на кого збираєшся нападати. Царю, зокрема, радилося засилати у ворожий стан професійних шпигунів і провокаторів, щоб вони вміло пересварили між собою весь командний склад, перш ніж за справу візьметься цар із своєю армією.

Коли знайомишся з  цими та іншими рекомендаціями „Артхашастри”, може скластися враження (і складається в багатьох індологів), що вже на світанку своєї історії державна машина Індії являла собою добре налагоджений політичний механізм з могутнім апаратом чиновників, які мали чітко визначені функціональні обов'язки, „все проникною” і „всеохоплюючою” таємною службою, системою тотального стеження за населенням. Але, на думку ряду дослідників, така модель державного устрою буддійської Індії насправді є фантастичною. Описуючи складний і добре організований державний апарат, „Артхашастра” лише узагальнювала політичний досвід багатьох незалежних чи напівзалежних індійських держав, так що імперія Маур'їв ще була „рихлим, аморфним, нерівноправним об'єднанням кількох царств”, поєднанням зрілих політичних інститутів і численних залишків військової демократії.

Коли Ашока помер  чи просто втратив владу, клаптикова імперія Маур'їв стала швидко розвалюватись. її занепад прискорили греко-бактрійці та парфяни. Володарі Греко-Бактрійського царства, яке утворилося близько 250 р. до н. е., завоювали більшість території Північної Індії, після чого Калінга та Андхра відокремилися від Маур'їв. Близько 180 р. до н. е. від руки свого генерала, який походив з роду Шунгів, загинув останній представник династії Маур'їв, проте й нова династія Шунгів довго не проіснувала. Близько 100 р. до н. е. у Північну Індію вдерлися племена саків, які заснували там Індо-Скіфську державу. На початку нової ери Північно-Західну Індії завоювали парфяни, які утворили там свою державу із столицею в Такшашілі. Перша індійська імперія, таким чином, остаточно канула в небуття, хоч її культура завдяки буддійським монастирям поступово поширилась на всю Південну Азію.

У І ст. н. е. на Середню Азію та Бактрію від китайських кордонів накотилася хвиля кочівників, які в китайських хроніках іменуютья юеджами. На греко-бактрійській території юеджі, походження яких є предметом гострих дискусій у науці, заснували Кушанську державу — „безкраю, проте дуже нестійку й неоднорідну”. До складу цієї держави увійшли, крім території Афганістану, Центральної та Середньої Азії, також Північно-Західна Індія та більша частина долини Ганги. В долині Інду центрами кушанських намісництв-кшатрапій стали Капіша та Такшашіла, в долині Ганги — Варанасі та Матхура. Втім, довго в Індії кушани не втримались. Вже наприкінці III ст. н. е. вони втратили там майже всі свої завоювання.

Завдяки своєму входженню  до складу Кушанської імперії індійські землі налагодили більш широкі й стабільні міжнародні культурні та економічні зв'язки. При цьому індійці зберегли неповторність своєї культури, яка істотно вплинула на культуру завойовників-кушанів. Саме за кушанської доби в Середній та Центральній Азії поширився буддизм, ревним прихильником якого став у II ст. н. е. один із наймогутніших кушанських володарів — Канішка (він скликав IV Буддійський собор, на якому було розроблено догматику буддизму махаяни).

Після загибелі Кушанської імперії Індія вкотре вже розпалася на безліч карликових князівств, які дуже відрізнялися між собою соціально-економічним та культурним рівнем, а надто політичною структурою. Проте невдовзі відбулося нове не довелося мати справу з нападниками-кочівниками. її господарство розвивалося в умовах зміцнення внутрішньоіндійських зв'язків та налагодження стабільної торгівлі із Середземномор'ям та Південно-Східною Азією. На півдні Індостану в першій половині І тис. н. е. поставали міста, з'являлися великі й, головне, стабільні держави. Найсильнішими тамтешніми державами були Андхра, що піднялася з руїн імперії Маур'їв і розцвіла за династії Сатаваханів, та держава Вакатаків у Декані, яка була васалом Гуптів, а після загибелі Гуптської імперії сама розпалася. Про тамільські держави Чера (Керала), Чола та Пандья, що люто ворогували між собою, майже нічого не відомо.

Особливості економічного розвитку. Варни та касти. Система  общин. Сім’я.

Основною формою господарської  діяльності населення Стародавньої Індії було іригаційне землеробство, яке базувалося на використанні водоналивного колеса. Характерно, що в долині Інду археологи не виявили жодних слідів масштабної іригаційної системи, в долині ж Ганги система штучного зрошення являла собою поєднання каналів та водоналивних коліс.

Найбільше уваги індійці  приділяли вирощуванню пшениці, ячменю, рису, бобових, динь, кунжуту, бавовни, льону, цукрової тростини. Ще за Ведійської доби населення Північно-Східної Індії завдяки тепличному клімату та вдалій сівозміні навчилося збирати 2—3 врожаї щороку. Прогрес у землеробстві проявлявся головним чином у розширенні посівних площ завдяки розчищанню джунглів та осушуванню боліт, у появі нових сільськогосподарських культур, у вдосконалюванні реманенту. Слід зазначити, що навіть на схилку староіндійської історії не всі етнічні групи стали землеробами, окраїнні лісові племена все ще годувалися за рахунок рибальства та лісових промислів.

Важливу господарську роль у Стародавній  Індії відігравало також тваринництво. Ще жителі хараппських центрів тримали корів, буйволів, овець, свиней, кіз, ослів, курей, а можливо, приручили й слона — незамінного помічника людини в умовах джунглів. За Ведійської доби в долині Ганги існували велетенські тваринницькі ферми на десятки тисяч голів великої рогатої худоби. Населення країни тримало так багато корів і буйволів не лише тому, що стало харчуватись переважно молочними продуктами, а й щоб мати вдосталь тяглової сили для багаторазового спушування ґрунтів, переплетених корінням ліан (в індійський плуг, який не вийшов з ужитку в країні донині, впрягали відразу по шість пар буйволів). У господарствах ведійської Індії широко використовувався приручений слон, який допомагав розчищати джунглі та перевозити вантажі. Індійці вважали цю розумну тварину, здатну після кількарічних тренувань виконувати до 300 різних команд, священною, за її вбивство, навіть ненавмисне, карали смертю.