Культура Стародавньої Індії

Витончене вчення про  сансару і карму, як це неважко  збагнути, виправдовувало соціальну  нерівність, перекладало провину  за існування соціальної несправедливості на тих, хто став її жертвою, а тому підтримувало в країні соціальний мир і стабільність. Мовляв, якщо комусь доводиться сповна пити в цьому житті гірку чашу, то в цьому винний він сам, бо не заслужив собі кращої долі в попередніх життях.

Упанішади подарували людям  омріяну надію на „самоспа-сіння”, виразили (в теологічній формі) прагнення людини самостійно визначати свою долю. Вже тому вони мали колосальний вплив на світогляд і поведінку індійців. Проте упанішади не давали вичерпної відповіді на запити людини, яка у своїх духовних шуканнях прагнула не лише виявити причину зла у світі, а й віднайти шляхи його подолання. Тому в середині І тис. до н. е. в країні з'явилися й інші реформаційні вчення, які на свій лад розв'язували це завдання. Одне з них, Йога, пропонувало як вихід злиття індивідуальної душі з Абсолютом. Вирватись з проклятої сансари, розчинитись у природі можна, згідно з Йогою, шляхом спеціальних фізичних і психологічних вправ, містичного екстазу, трансу, завдяки яким людина перестає сприймати оточуючий світ. На грунті Йоги виник і дуже поширився в VII—VI ст. до н. е. знаменитий індійський аскетизм — наслідок глибоких змін у суспільстві. „Стародавні племінні об'єднання розпадались,—зазначив щодо цього англійський індолог А. Бешем,— зникло почуття взаємної опори, згуртованості, притаманне родові. Людина опинилася наодинці із зовнішнім світом, вона вже не відчувала підтримки з боку одноплемінників... Почуття страху й невпевненості заполонило серця людей”, кидаючи їх в обійми містики та аскетизму. А втім, багатьох аскетизм приваблював новими знаннями, які він давав людині. Не випадково індійці вважали, що подвижництво наділяє кожного особливою мудрістю й магічною силою, а в їхній міфології аскетами ставали навіть демони — щоб бути сильнішими й мудрішими за богів.

Містичні ідеї подвижництва набули класичної довершеності в  джайністському віровченні, яке вважають перехідним містком від веданти  до буддизму. Його засновником традиційно вважають царевича Вардхаману, названого Махавірою („Великим героєм”) та Джіною („Переможцем”). Якщо Джіна (його ім'ям назване віровчення — джайнізм) особа історична, то жив він приблизно в VI—V ст. до н. е. Традиція запевняє, що Джіна у 28-річному віці залишив батьківський дім і 12 років був пустельником. Якраз у пущі він і збагнув, як можна „спастися”, після чого став мандрівним проповідником-аскетом.

Джайнізм вважає мирське  життя неминучим злом, перемогти  яке, досягти вічного блаженства можна триєдиним шляхом: беззастережною вірою в Джіну, знанням його догм та неухильним виконанням установлених ним правил. Ця релігійно-філософська система вважала все суще в природі одухотвореним й рішуче пропагувала ідею ахімси — непошкодження живих істот, причому нерідко доводила її до абсурду, забороняючи ченцям брати в руки зброю, займатися не лише тваринництвом, а й землеробством (мовляв, лопатою можна розрубати черв'яка). Щоб не вкоротити віку навіть кузьці, джайни пили воду через спеціальне ситечко, прикривали рот марлею, замітали перед собою шлях мітелкою, не милися, не чистили зуби, не розпалювали вночі багаття, не їли сирих овочів і фруктів тощо.

Джайністи вважали, що шлях до „спасіння” лежить через найсуворіший аскетизм. Вражаюче подвижництво ченця-джайна починалося з того, що йому при постригу бороду не голили, а виривали волосся з корінням. Джайни давали обітницю брахмачарїі (целібату), частина їх (шветамбари — „одягнені в біле”) носили лише найпростіший одяг, який ніколи не скидали, інші (дігамбари — „одягнені в повітря”) навіть таке вбрання вважали надмірністю й прикривали своє тіло лише „сторонами світу”. Найвищою формою подвижництва в джайнів були і є добровільна голодна смерть та інші форми самогубства

Найбільшим викликом релігії брахманів став усе ж  буддизм, який успадкував ряд надбань інших релігійно-філософських систем, однак ще більше розробив власних, новаторських ідей, був, за словами філософа, „увесь пройнятий неологізмами”. Засновником буддизму традиція називає царевича Сідхартхі з роду Готами (звідси його родове ім'я — Гаутама). Матеріали епіграфіки (напис на бронзовій посудині: „Тут спочиває прах Сідхартхі”) підтверджують історичність цього релігійного реформатора. Буддійська традиція датує життя Сідхартхі 623/624—543/544 рр. до н. е., наука — 560—480 рр. до н. е.

Як свідчать перекази, принц Сідхартхі випадково довідався, що на кожного чекають старість, хвороби та смерть і, приголомшений таким відкриттям, у 29-річному віці зрікся свого високого соціального становища й став пустельником. Сподіваючись, що йому вдасться „спастись” з допомогою суворого подвижництва, він ледь не заморив себе голодом, перетворився на ходячий скелет. Однак аскеза не вилікувала його від душевних мук. Тоді Сідхартхі припинив добровільне голодування, махнув рукою на брахманські Веди і лише після цього духовно прозрів, коли сидів у глибокому роздумі під деревом бодх поблизу міста Гая (на півдні штату Біхар). Тому Сідхартхі назвали Буддою, тобто „Просвітленим”. Пізнавши велику істину спасіння, Будда став мандрівним проповідником. Помер він у 80-річному віці наглою смертю, не від старості.

Наріжним каменем ранньобуддійського вчення були „чотири благородні істини”, які можна сформулювати так: 1) життя — це страждання; 2) причини страждань – бажання або жадоба; 3) позбутися страждань означає звільнитися від бажань; 4) спосіб позбутися бажань – це наслідувати „восьмеричний шлях”, який керує поведінкою, мисленням і віруванням людини. Суть першої „істини” полягає в тому, що кожного в житті підстерігає маса неприємностей, нікому не вдається задовольнити всі свої бажання, що перетворює життя на безперервну муку. Друга „істина” називає першопричиною страждань людські жадання й уподобання (прагнення насолод, земних радощів, любов до життя тощо). На грунті бажань виростають заздрість і пожадливість, які породжують ворожнечу у світі. Згідно з третьою „істиною”, можна припинити страждання, обмеживши свої життєві потреби, вгамувавши свої пристрасті. Четверта „істина” вказує шлях до припинення страждань і „звільнення”. Цей шлях у буддійському розумінні має бути „серединним”, лежати між двома крайностями: заплутаним культом, архіскладними обрядами, кривавими жертвопринесеннями брахманізму, з одного боку, і мученицькою практикою пустельників-аскетів, яку проповідував джайнізм,— з іншого.

Буддійський „восьмеричний” шлях до припинення страждань і „звільнення” зводиться до: 1) „правильних поглядів” — розуміння чотирьох названих „істин”; 2) „правильних прагнень” — намірів дотримуватися цих „істин”; 3) „правильної мови” — цурання неправди, наклепів, лихослів'я тощо; 4) „правильних дій” — незавдання шкоди живим створінням тощо; 5) „правильного способу життя” — добування хліба насущного чесною працею; 6) „правильних зусиль, старань” — подолання шкідливих помислів, впливів тощо; 7) „правильної уваги” — постійної турботи про „звільнення”; 8) „правильної зосередженості” — досягнення внутрішнього спокою, цілковитої непроникності, самозаглиблення. Восьмий шлях потребує оволодіння технікою медитації, тому доступний лише ченцям (техніку медитації буддисти частково запозичили в пустельників-аскетів, разом із тим розробили й свої способи самозосередження).

Буддизм вважав основним моральним обов'язком кожного  щедрість і доброчесність, а найбільшою чеснотою — безмежне милосердя до всього живого (легенда твердить, що Будда в одному із своїх життів сам віддався на поживу голодній тигриці) та приборкання природних інстинктів, передусім статевого. Він закликав до терпимості і всепрощення: „Не ненавистю долається ненависть, подоланням ненависті перемагається вона: така вічна дхарма”. Нарешті, буддизм кинув виклик станово-кастовій системі, визнавши рівність усіх людей, щоправда, не в реальному житті, а лише в релігійній сфері. Таким чином, Будда не належав до соціальних реформаторів, його вчення не передбачало соціальної перебудови.

Буддійське „звільнення” є переходом у нірвану — протилежність сансари. Нірвана — не смерть, яка означає нове народження, отож продовжує земні муки, а особливий стан душі за межами буття і небуття, цілковите звільнення від свого „я”, повне згасання емоційної активності. Буддисти порівнюють перехід у нірвану із засиханням дерева чи згасанням світильника, коли в ньому вигоріло масло. З переходом у нірвану перестає діяти невблаганний закон карми, індивідуальна душа (Атман) розчиняється в природі, точніше — зливається із вселенською душею (Брахма), до чого прагне все суще. Отже, буддійське звільнення — це не досягнення вічного щасливого життя, як в інших світових релігіях, а навпаки, його припинення.

Дослідники часом ідеалізують  буддійську мораль через її нетерпимість до людських пороків і заклики  до самопожертви. Але оцінювати її слід лише через призму життєвих реалій. „Будда,— зазначив індійський філософ Д. Чаттопадх'яї, — єдиний серед усіх сучасників-пророків, хто запропонував народу ілюзію свободи, рівності й братерства, якими — і це неминучий наслідок законів суспільного прогресу — було знехтувано і які в реальній дійсності було зруйновано”. Під час ворожих нападів буддійські заклики проти насильства паралізували волю населення до опору нападникам і тому сприяли завоюванню країни чужинцями.

Дослідники нерідко вважають ранній буддизм не релігією, а морально-етичним ученням, оскільки він не визнавав ідеї всемогутнього бога-творця (вона суперечила б буддійському вченню про відсутність вічної душі), не лякав пеклом і не манив раєм. Справді, ранній буддизм вважав Будду не богом, а звичайним учителем, велич якого полягала не у створенні світу, а у визначенні причин існування зла та способів його подолання. Однак він не заперечував ні існування душі (хоч і вважав ЇЇ ілюзорною), ні ведійських богів (хоч і зрівняв їх певною мірою з простими смертними, підпорядкувавши космічному закону карми).

Ідеї раннього буддизму не здалися тогочасному індійському суспільству крамольними, бо воно було вже доволі зрілим для їхнього сприйняття. В країні змінилася шкала соціальних цінностей, руйнувалися раніше непорушні станово-кастові перегородки, тому заклики буддизму до рівності в релігійному житті нікого не кинули в холодний піт. Нова релігія завойовувала авторитет тим, що замінила складний і дорогий ведійський ритуал на загальнодоступне паломництво до святих місць, цуралася крайностей аскетизму, допускала у свою общину жінок, не відринала традиційні культи й ритуали, а також тим, що буддійські ченці проповідували не лише на санскриті, а й на інших місцевих мовах. Одним словом, буддизм органічно вписався в загальний перебіг суспільного й духовного життя. „Народ не знав філософських тонкощів, до яких пізніше вдалися учні Будди, і він почув лише великий крик милосердя і надії, що пролунав в Індії, і відповів на цей поклик усіма струнами своєї змученої душі”. До того ж буддизм якнайкраще відповідав ідеологічним запитам соціальної верхівки, яка, за винятком частини брахманів, сприйняла нову релігію.

Окремо зупинимося на ставленні держави до буддизму. Воно зумовлювалося передусім політичною концепцією нової релігії. Згідно з цією концепцією, держава у своєму розвитку проходить три послідовні фази. Перша — поява держави у формі взаємних обов'язків між володарем і підлеглими (володар зобов'язувався піклуватися про народний добробут і спокій, а народ — сплачувати податки). У другій фазі розвитку влада узгоджує свої дії з вимогами релігії, в третій — стає знаряддям і провідником дхарми. Монарх у цій фазі перетворюється на володаря всесвіту — чакравартіна („той, хто крутить колесо закону”). Отож буддизм ідеолгічно виправдовував централізацію влади. Якщо взяти до уваги, що він ще й руйнував міжетнічні та родоплемінні бар’єри, то стане зрозумілим, чому так багато піклувалися про нього в імперії Маур’їв. Підтримка з боку держави, відмежування від системи варн і каст та ведійського ритуалу допомогли буддизму стати першою світовою релігією. У стародавніх азіатських суспільствах він виконав ту саму історичну роль, що й християнство в середньовічній Європі: „Завдяки буддизму кровожерливі варвари Індії стали мирними людьми, люті монголи, які колись будували піраміди з людських черепів, сприйнявши буддизм, ставали гуманнішими й робили крок уперед у розумовому розвитку”.

Однією з найважливіших  концепцій буддизму була калачакра — ідея про органічний взаємозв’язок природи й людини. Все, що відбувається у всесвіті, повторюється у психіці й тілі людини. І навпаки, пульс люди б’ється в унісон з пульсацією всесвіту, впливає на всесвіт. Тому людина має пройнятись почуттям відповідальності за долю природи, не повинна бути стороннім спостерігачем.

Буддизм вважав, що люди самотужки не підготують себе до нірвани, тому мають об'єднатись у чернечі  общини — сангхи. Ченці цієї общини в ідеальному варіанті мають цуратися будь-якої власності й годуватися милостинею. В сангху записували всіх бажаючих, крім рабів, боржників, калік, воїнів та царських слуг (керівництво общини не хотіло конфліктувати із сильними світу цього). В Індії виникли не лише чоловічі, а й жіночі монастирі, бо буддизм, хоч і вважав жінок сатанинським породженням, все ж на практиці не допускав їхньої дискримінації. Жіночі монастирі не були самоврядними, а підпорядковувалися чоловічим обителям. Ченці й черниці мали кілька ступенів святості. Соціальної рівності в общині буддистів не існувало, молоді ченці-послушники (ними були переважно вихідці із суспільних низів) фактично прислуговували своїм релігійним наставникам. Правила монастирського співжиття були суворими, однак на практиці їх часто порушували.

Буддизм ніколи не був  монолітним віровченням, у ньому існувало близько трьох десятків сект. Найглибший розкол відбувся в буддизмі на початку нової ери, коли з'явилося віровчення махаяни („велика колісниця”, „широкий шлях”), що його розробив, за переказами, теолог Нагарджуна. Вважається, що цей розкол було закріплено на IV Буддійському соборі за царя Канішки.

Махаяністи, перші сутри  яких датуються І ст. до н. е. — II ст. н. е., зневажливо ставилися до тхеравади — найдавнішої школи в буддизмі. Вони називали її хінаяною („мала колісниця”, „вузький шлях”), вважали хінаяністів покидьками людства, за якими давно скучає пекло. Хінаяна здавалась їм надто егоїстичним, „вузьким” віровченням, виявом „недружнього й неспівчутливого” ставлення до тих, хто прагне „звільнення”, але не може чи не хоче стати ченцем. Махаяністи буди впевнені, що людям потрібний „ширший” шлях у нірвану, доступний усім, хто живе за законами Будди, що слід домагатися не стільки особистого „звільнення”, скільки „звільнення” інших. Вони розробили вчення про буддійський рай і пекло, а самого Будду проголосили космічною силою (за словами італійського історика М. Таддеї, він у них „змінив плащ Учителя на мантію Божества”. Було створено концепцію, згідно з якою Будд існує дуже багато. Мовляв, Буддами є ведійські боги (буддизм їх ніколи не зрікався), буддійські святі, боги тих азіатських народів, які сприйняли буддизм. Усі ці боги й святі, як і засновник буддійської релігії, наділені 32 ознаками досконалості.