Культура Стародавньої Індії

Традиція називає авторами „Махабхарати” та „Рамаяни” легендарних поетів В'ясе і Вальмікі. Проте, на думку літературознавців, хоч історичність цих індійських бардів можна визнати, все ж традиція приписує їм авторство епічних поем лише тому, що вони були найвидатнішими „в довгій шерензі оповідачів, які передавали поеми з уст в уста і з покоління в покоління”.

Головні сюжети цих шедеврів світового епосу, найімовірніше, мають історичну основу. „Махабхарата”, напевно, зберегла пам'ять про міжплемінну війну XI—X ст. до н. е., а „Рамаяна” — про ворожі стосунки між індоаріями та місцевими дравідами. Історичний фон обох поем, ясна річ, змінений до невпізнання, проте це можна легко пояснити тисячолітнім розривом між добою складання поем та описаними в них подіями.

Важливе місце в розвитку санскритської літератури належить обширній буддійській літературі, розквіт якої почався в епоху Маур'їв. Одним із характерних жанрів цієї проповідницької літератури є джатаки — розповіді про життєвий шлях Будди, його 550 життів. Ці оригінальні твори, написані прозою та віршами, нерідко завершуються повчальною сентенцією, наприклад такою:

У жінок отих лукавих   За брехню їм править правда...

Правди аж ніяк не знайдеш.  Хитрі ті жінки, як змії,

Поведінки їх не знаєш,   Солодко так розмовляють,

Наче риби рух у  водах.   А єдине тільки знають,

Їм брехня за правду править,  Як чоловіків дурити.

Нерідко джатаки, не обмежуючися  дрібною побутовою моралізацією, порушували важливі соціально-етичні проблеми, причому неодмінно пропагували ідею непротивлення злу. Вже в Стародавній Індії джатаки завоювали надзвичайну популярність. Вийшовши з народного фольклору, вони стали невичерпним джерелом сюжетів для мистецтва та пізнішої літератури, причому не лише індійців, а й інших народів Південно-Східної Азії, які сприйняли буддизм.

Наприкінці І тис. до н. е. — на початку І тис. н. е. в Індії зародилася рання авторська поезія. Найвидатнішим ліриком Стародавньої Індії вважають Калідасу, якого європейці більш знають як драматурга. Вчені ще не встановили, коли жив Калідаса: в II—І ст. до н. е. чи в IV—V ст. н. е.

Розібратись у літературній спадщині Калідаси непросто, бо в Стародавній  Індії поети-початківці мали звичку підписувати свої твори іменами уславлених авторів, тому до імені Калідаси „прилипло” щонайменше 20—30 чужих творів. Гадають, що він написав три поеми (дві епічні й ліричну) та стільки ж драм. Лейтмотивом його лірики було оспівування кохання й природи.

До найвидатніших індійських ліриків належить також Бгартріхарі (VII ст. н. е.) — автор коротких ліричних віршів, об'єднаних у три збірники-шатаки. Його вірші були надзвичайно популярні в індійців. У них змальована широка картина суспільного життя, трагічний конфлікт людини із суспільством:

Допомагають добрі люди іншим, незважаючи на себе,

Звичайні люди — хто  не шкодить їхнім справам.

То вже чорти, не люди, що собі на користь іншим шкоду  чинять.

А що за люди ті, що шкоди  завдають без користі для себе?

Вершиною санскритської  літератури все ж є Ті драматургія. Найдавніші індійські драми (вони збереглися лише фрагментарно) належать Ашвагхоші. Вціліли життєрадісні й трішки лукаві п'єси Бхаси, в яких, до речі, є акти насильства (пізніша санскритська драматургія вже цуралася будь-якої трагедійності). Помітну роль у розвитку індійської драматургії відіграла також творчість Шудраки — автора найреалістичнішої санскритської п'єси „Глиняний візок”, Вішакхадатьї — майстра політичної драми тощо. Але найбільший внесок у розвиток цього роду літератури зробив великий Калідаса. Його основна п'єса „Шакунтала” перекладена багатьма мовами і належить до шедеврів світової літератури. Твори Калідаси, передусім „Шакунтала” — справжній гімн жіночності й коханню, справили величезний вплив на індійську літературну класику, служать предметом наслідування для багатьох нинішніх індійських літераторів.

У І ст. до н. е. — ІІІ ст. н. е. в Індії виникла тамільська поезія. Вона самобутня і за формою, і за змістом, хоч зазнала впливу санскритської літератури. Емоційні дравіди не сприйняли спокійного північноіндійського літературного канону й у своїй поезії поєднали еротику з містикою. Цей літературний стиль згодом прижився й на Півночі Індії — батьківщині санскритської літератури.

Багате й самобутнє літературне надбання Стародавньої Індії вагомо вплинуло на художню словесність багатьох народів Сходу і навіть Заходу. Не випадково ряд староіндійських літературних творів удалося виявити в тибетських, китайських чи перських перекладах.

Мистецтво Стародавньої Індії поступово склалося як синтез архітектури, скульптури та живопису. Воно, зрозуміло, зазнало впливу іноземних художніх стилів, проте нітрохи не втратило своєї неповторності.

Скульптурних, а тим  паче архітектурних пам'ятників хараппської та ведійської епох збереглося дуже мало. Найімовірніше, тодішня архітектура мала прості й строгі форми, адже принаймні зовні будинки Хараппи та Мохенджо-Даро не мали ніяких декоративних елементів. Найдавніше мистецтво скульптури й гліптики (кам'яні, теракотові та бронзові статуетки й печатки, призначення яких не з'ясоване, гончарні вироби) розвивалося в реалістичному річищі й засвідчило високі художні смаки його творців.

Розквіт староіндійської  архітектури та мистецтва припав на епоху Маур'їв та на „золотий вік Гуптів”.

За доби перших індійських імперій у країні здійснювалось  інтенсивне палацове будівництво, проте царські палаци зводилися з дерева й тому не збереглися. Як запевняли іноземці (здебільшого китайські прочани-буддисти), були вони такими величними та розкішними, що їхнє спорудження не обійшлося без участі джинів. Тоді ж розквітла буддійська храмова архітектура, яка була, на відміну від палацової, кам'яною, тому почасти збереглася. Найдавніші її пам'ятники — ступи, в яких зберігалися буддійські реліквії (частини тіла Будди та буддійських святих). Куполоподібна ступа, праобразом якої був, мабуть, земляний могильний горб, символізувала пустоту, минущість та ілюзорність земного буття (зовні ступа схожа на водяну бульбашку, що виникає й відразу ж лопає під час дощу).

У III ст. н. е. поблизу ступ та місць кремації буддійських святих почалося будівництво скельних храмів чайтья та монастирських келій віхара. Вони вирубувались у скелі методом „внутрішнього різьблення”: спершу вирубувалося приміщення, а потім у його стінах — скульптурні зображення Будди й святих. Фасад храму по всій площині прикрашався рельєфами, колонами, особливими „сонячними вікнами”, через які денне світло проникало в храм. Коли храм ставав тісний для ченців, поряд із ним вирубували нові печери, внаслідок чого виникали цілі печерні комплекси.

Розквітло в давніх індійських імперіях також мистецтво скульптури. Скульптори відтворювали в камені сюжети з джатак (вони, зокрема, домінують на різьблених воротах-торанах ступи в Санчі), різьбили статуї якш та якшинь — божків родючості, охоронців бога багатства Кубера.

У маурійський період виникла традиція спорудження в місцях, пов'язаних з біографією Будди, та на шляхах прочан до буддійських святинь різьблених колон-стамбхів. Двометрову капітель однієї з таких колон (її поставили в III ст. до н. е. в Сарнатхі, на місці першої проповіді Будди) прикрашають протоми (фігури, що зрослися спинами) левів. „Лев'яча капітель” — твір глибоко національний за формою і змістом, тому її зображення стало гербом Республіки Індія.

У перші століття нашої ери в Гандхарі під впливом елліністичних художніх традицій склалася місцева художня школа, що її називають „греко-буддійською” чи просто гандхарською. Вона вирізнялася перенесенням буддійських сюжетів у греко-римську пластику. Саме в Гандхарі вперше з'явилася іконографія Будди, що заступила зображення буддійських символів: „колеса закону” (чакра), „священного дерева” (бодхі), „зонтиків”, ступнів, трону тощо. Будду зображували з його 32 канонічними ознаками: відтягнуті мочки вух, характерна випуклість на тімені (ознака вищої мудрості), мітка між бровами (символ великої духовної сили), коротке волосся на голові, скручене в локони (символізували рух сонця і вічність), німб тощо. Обличчя Будди максимально ідеалізувалося. Було розроблено складну символіку положень рук і пальців (мудра): найменший жест бога щось символізував. Будду зображували в трьох канонічних позах: сидячій (у стані глибокої медитації), стоячій (Будда збирається виголошувати проповідь) та лежачій (момент переходу в нірвану). Махаяністи вважали, що чим більша статуя Будди, тим краще вона передає велич божества (й сильніше впливає на віруючих), тому нерідко створювали кам'яні та мідні колоси, поряд з якими староєгипетські колоси виглядали б не так поважно.

Розвивалося в Стародавній Індії й малярство, яке згадується ще в Рігведі. „Рамаяна” та пізніші буддійські тексти повідомляли, що індійська знать прикрашала свої апартаменти настінним розписом і станковим живописом. Існував у країні також культовий живопис, однак він служив лише придатком сакральної архітектури. На жаль, із творів староіндійського малярства збереглися лише всесвітньовідомі розписи 16 печер Аджанти, виконані в „золотий вік Гуптів”. Ці розписи відтворюють переважно сюжети джатак і пройняті глибоким релігійним духом. Однак поряд із сонмом релігійно-міфологічних персонажів у них знайшлося місце для зображень раджів, цариць, принцес, вельмож, іноземців, ченців, астрологів, поетів, слуг, жебраків, суто декоративних мотивів. У розписах Аджанти присутні також побутові дрібниці, скажімо 240 різновидів жіночих зачісок. Усе це „заземляє” фрески Аджанти, надає їм додаткової чарівності. В них нуртують людські пристрасті, вони пройняті любов'ю до людини, виразно звучать їхні національно-патріотичні мотиви. За висловом індійського письменника X. А. Аббаса, в Аджанті „й нині в глибокій темряві ночі палає смолоскип життя”.

Значних успіхів у  Стародавній Індії досягло й  прикладне мистецтво, передусім  ювелірне та різьба по кістці. Вироби індійських ювелірів та різьбярів по слоновій кістці дістали міжнародне визнання.

Завершуючи стислий  огляд староіндійського мистецтва, ще раз наголосимо, що воно далеке від  релігійного пуританства (хоча вплив  релігії на нього виявився з дивовижною силою) і, за словами англійського індолога А. Бешема, „здебільшого черпало натхнення не в постійному прагненні до абсолюту, а в захопленні світом, що відкривався перед очима майстра, у чуттєвому життєлюбстві, у відчутті росту й руху, так притаманних і органічних для всього живого на землі”.

Ще за Ведійського періоду в Індії розігрувалися просто неба театралізовані вистави. На початку нашої ери в країні з'явилися перші невеликі театральні приміщення. Декорацій там не було, театральний реквізит — на диво вбогий, їх замінювали інші артистичні умовності: певна хода, міміка, жестикуляція тощо.

Велика увага приділялася музичному оформленню спектаклів. Однак на відміну від сучасних індійських спектаклів, які, на погляд європейських театралів, перенасичені співом, у староіндійських монологи та діалоги артисти декламували або читали співучим голосом, але не співали. Примітною особливістю староіндійського театру була його схильність до мелодрами й патетики, що притаманне й нинішньому театральному мистецтву країни, трагічні сюжети не допускалися на сцену з тих міркувань, що трагічного вистачає й у реальному житті.

Театр був надзвичайно  популярний у Стародавній Індії, особливо серед інтелігенцїі, однак професія артиста не належала до престижних, вважалася „підлою”, самі ж артисти були шудрами.

Стародавні індійці говорили: „Той, хто не знає ні музики, ні літератури, ні іншого мистецтва, не людина, а худоба, хоч він не має ні хвоста, ні рогів”. Музика відігравала в їхньому житті поважну роль. Мистецтвом професійних музик і танцівників ублажали себе раджі й вельможі, а в індійських міфах не цуралися цієї розваги й боги, яким слугували небесні музики й танцівниці.

Про розвиток староіндійської  музичної культури розповідає трактат „Натьяшастра”, складений, найімовірніше, в перші століття нашої ери. Він свідчить, що тоді в країні вже існувала добре відпрацьована музична система, яка пізніше лягла в основу індійської „класичної” музики.

Слух європейця індійська  мелодія вражає своєю екзотикою. У звукоряді індійської гами є  багато півтонів і навіть чвертьтони. Індійські мелодії класифікуються за рагами — певною послідовністю п'яти й більше тонів, що становлять основу мелодії. Кожна рага має своє емоційне навантаження, символізує радість, веселощі, кохання, спокій, страх тощо. Існують раги „вранішні”, „денні”, „вечірні” тощо. Староіндійські мелодії позбавлені гармонійної основи й базуються на ритмі ударних інструментів. Важливою особливістю староіндійської музики є також те, що музикант у ній — завжди імпровізатор. Він виконує ключову музичну фразу, а потім без кінця варіює її, причому щоразу по-новому, так що кожне виконання однієї й тієї ж мелодії є неповторним.

Стародавні індійці  створили ряд музичних інструментів, найпоширенішим з яких була схожа  на староєгипетську ліру вїна. Музиканти  грали також на флейті, інших язичкових та ударних інструментах.

Розвивалося в Стародавній  Індії також мистецтво вокалу. Спів найчастіше був варіацією простої  мелодії, яка зводилася буквально  до однісінької музичної фрази.

Індійське мистецтво  танцю упродовж століть мало змінилося. У стародавніх танцях також основну роль відігравали музичний ритм і жести, причому в танці брала участь практично кожна ділянка тіла танцівника чи танцівниці. Найменший порух мізинця чи брови розповідав втаємниченому в секрети цього мистецтва цілу історію. Найбільш уражає в індійському танці позиція рук танцівника — мудра. Лише складним кодом положень своїх рук і пальців він передавав широку гаму емоцій, схвильовано розповідав про різні події з життя богів, людей, тварин.

Мистецтво індійського  танцю дуже складне. На оволодіння ним потребувалися роки напруженої праці. Тому в Стародавній Індії танці завжди виконувалися професіоналами. Соціального табу на цей вид розваг у глибині століть, здається, не існувало (їх цуралося лише жрецтво).