Культура Стародавньої Індії

Махаяністський пантеон  святих, піднесених у ранг Будди складався з бодхісатв — осіб, які вже підготували себе до нірвани, проте зволікали вкусити цього блаженства доти, поки не підготують до нього останню пилинку. Існує припущення, що махаянська концепція про страждальця-бодхісатву, який втілює найвищу ступінь „просвітлення”, імовірно, навіяна месіанською ідеєю християнства

Віровчення махаяни  простіше й доступніше, ніж хінаяна, тому воно поширилось на більшій території  Азії (в Тибеті, Монголи, Китаї, Японії, Кореї, хінаяна ж — на Цейлоні, в Бірмі, Таїланді, Лаосі, Камбоджі). Махаяну іноді назиають „північним” буддизмом, а хінаяну — „південним”.

Отож буддизм не закостенів у своїй ранній формі. Він поступово  перетворився з доктрини, в якій переважало морально-етичне начало, на „готову” релігію.

Буддизм ніколи не проголошувався державною релігією Індії. Він потіснив ведійську релігію лише в містах та приміських зонах, у сільській же місцевості, де проживала основна маса населення, зберігалися традиційні форми релігійного життя. Навіть буддисти на весіллі чи похороні зверталися до послуг брахманів. Отож становище буддизму в Індії було неміцним. Зрештою, ця релігія, яка надійно завоювала майже всю Азію, в себе на батьківщині почала згасати. її занепад спостерігався вже в епоху Гуптів (IV—V ст.). До X ст. вогник буддизму ледь жеврів лише в окремих регіонах країни (Кашмір, Біхар, Бенгалія), а ще через два століття взагалі „залишив” Індію. Населення країни повернулося до старих, первісних форм релігійного життя.

Як пояснити цей парадокс історії? Історики вважають, що занепад  буддизму в Індії був спричинений  рядом обставин. Відіграли свою роль утиски прихильників буддизму з боку окремих володарів (а втім, вони не стали масовими і тому не послужили вирішальним чинником). Далися взнаки ворожі нашестя (гунів-ефталітів тощо), під час яких було зруйновано багато буддійських монастирів. Оскільки буддизм поширився здебільшого в містах, то занепад індійських міст у післягуптський період ослабив його позиції. Якщо в епоху Маур'їв та кушан буддизм мав підтримку з боку державної влади, то в періоди політичної роздробленості він її втратив. Дуже ймовірно, що буддизм виявився на той час занадто „інтелектуальною” релігією й саме тому програв суперництво з набагато простішим і доступнішим індуїзмом, який спирався не на теологічні мудрування, а на обрядовість. До того ж буддизм замахнувся на кастову систему, підвалини якої виявились міцними (не випадково буддизм швидко завоював саме ті азіатські країни, де не існувало поділу населення на касти).

Буддизм в  Індії не зник безслідно, а розчинився в брахманізмі. Синтезовану буддійсько-брахманську релігію, яка стала водночас і способом життя населення країни, назвали індуїзмом.

Індуїзм — це не одна, а безліч релігій. Існувало лише кілька релігійних догм, які визнавалися  всіма індуїстськими сектами (священна сутність Вед, сансара та карма, ідея божественного походження каст). Кожен індус вибирав свій шлях до „звільнення”, залежно від своїх уподобань, сімейних та кастових традицій; жоден із цих шляхів не вважався єретичним. Самі поняття „іновірство”, „єретичність” до індуїзму не мали жодного відношення. Індуїзм не знав місіонерства, прагнення обернути у свою віру. Індуїстом не ставали, ним народжувались. Кількість богів у цій релігії поступово зросла до 300 мільйонів, проте, на думку дослідників, це вражаюче багатобожжя насправді було своєрідним монотеїзмом, адже індуїстські боги й герої дуже часто виступали як персоніфікація Вищого Духу: „Триста мільйонів богів — це триста мільйонів проявів Абсолюту, це триста мільйонів імен, форм, і число це можна нарощувати до нескінченності, нітрохи не порушуючи цим основоположний принцип”.

На тлі буддизму індуїзм, який сакралізував буквально все, що можна було побачити, відчути, уявити (навіть природні відправлення організму), виглядав простуватим, щоб не сказати — примітивним. У ньому не існувало молитов, проповідей, таїнств (у християнському розумінні), понять первородного гріха, диявола, чортів, пекла, ідеї про споконвічну боротьбу між добром і злом. В індуїстських церемоніях та обрядах, у паломництві до святих місць брала участь сила-силенна народу. На масове паломництво були розраховані індуїстські святилища й храми, які вражали не стільки своєю монументальністю, скільки чудернацькою архітектурою. В індуїзмі не склалося догматичне „святе письмо” на кшталт Біблії чи Корану, він сакралізував багатожанрову й загальнодоступну літературу.

Індуїстські секти очолювали  вчителі-гуру, суспільна роль яких була надзвичайно велика. Якщо брахмани займалися переважно справами релігійними, то гуру наставляли індусів не лише в релігійному, а й у світському житті, сприймалися вірними як земні боги. При цьому гуру не були священиками (в сан вони не висвячувались), а виконували свої сакральні функції на правах „двічі народжених”. Ієрархії в інституті гуру, а отже й церкви, в індуїзмі не існувало. Не склався в цій релігії будь-який керівний орган, соборів індуси ніколи не скликали.

Індуїзм легко вбирав у себе чужі культи й асимілював їх, проте не сприйняв ті з них, з  якими мали справу виключно брахмани, натомість подарував віруючим ряд  нових богів і святих — народних спасителів, і серед них — темношкірого Крішну. В індуїстській міфології Крішну — звитяжний воїн (він брав участь у бою на священному полі Куру, переміг царя зміїв Калію, зробив інші великі подвиги) й ідеальний коханець. Ще в дитячому віці Крішна захоплювався жінками, а коли підріс, то оженився відразу на 16 108 красунях, які подарували йому 180 тисяч синів. Легенди про Крішну, таким чином, наскрізь просякнуті еротикою. На півдні країни населення вшановувало бога-спасителя Раму — відомого епічного героя. Жерці включили до індуїстського пантеону навіть Будду (мабуть, щоб представити буддизм у ролі переможеної ними секти).

На початку нової  ери індуїстський пантеон очолили  три боги: творець Брахма, покровитель  Вішну та нищитель Шіва. Вони сприймалися  вірними як „трімурті” — трійця. Згодом культ Брахми відійшов у тінь, індуси поділилися на дві основні секти — на вішнуїтів (вайшнавів) і шіваїтів (шайвів), залежно від того, кому — Вішну чи Шиві — вони надавали перевагу.

Шіва й Вішну —  боги-антиподи, які увібрали в себе риси багатьох богів. Шіва — це грізне божество, втілення космічної енергії. Він символізує творчий (статевий) акт  і руйнівну дію часу. „Шіваїти вбачали в ньому й страшну силу відплати, й гарантію їх захисту, він утілював і невгамовну (еротичну) пристрасть, і покірливість йогіна, хаос і гармонію”. І жінку собі вибрав Шіва підходящу, імена-епітети якої — Дурга („Недоступна”), Калі („Чорна”), Чандіка („Жорстока”), Бхайраві („Страшна”) і т. п.— дають змогу скласти про неї певну уяву. Вішну ж, навпаки, сповнений милосердя і доброти. Він — бог щастя й благополуччя, бог-спаситель, який рятує світ від демонічних сил, катастроф та руйнувань.

Індуїзм розробив учення про аватари („сходження”, „втілення”). Згідно із цим ученням кожен із великих богів прожив кілька земних життів — заради „спасіння світу”.

Багато індуїстських культів ущерть сповнені містикою та еротикою. Це передусім грізні жіночі божества кохання і смерті — шакті. Проте в індуїстському пантеоні переважали добрі боги й духи (гноми якші, небесні музики гандхарви, небесні співачки й танцівниці апсари, небесні мудреці ріші тощо).

Розвинувся в індуїзмі культ богів — покровителів окремих  каст, професій, місцевостей. Існували місцеві культи священних тварин (корови, гадюки, мавпи тощо), священних горбів та гір (передусім Гімалаїв — підошви міфічної гори Меру, де живуть боги), священних дерев та гаїв (смоківниці, ашоки тощо), священних водоймищ (особливо Ганги, можливість зануритись в очисні води якої чи померти на її березі — вершина щастя для індуса).

Космогонія індуїзму привчала вірних „сприймати життя роду людського в контексті величезних пульсацій всесвіту”. Згідно з нею, всесвіт не має ні початку, ні кінця, його щоразу створює бог Брахма впродовж першої половини космічної доби (доба триває 8 640 000 000 земних років). Людство у своєму розвитку проходить чотири етапи — юги (кожен такий етап триває 10 800 000 земних років): від Крітаюги („Золотий вік”) до похмурої нинішньої Каліюги, яка почалася в ніч з 17 на 18 лютого 3102 р. до н. е. Наприкінці останньої юги Брахма засинає — і тоді відбувається світова катастрофа, внаслідок якої гине все живе. Через 24 космічні години Брахма прокидається й відновлює акт творіння. Тисяча таких циклів складають день Брахми. Коли закінчується цей «день», настає ще страшніша катастрофа, жертвою якої стає навіть частина богів. Потім приходить ніч Брахми, що дорівнює своєю тривалістю дню. З таких „діб” складається 100-літнє життя Брахми. Коли ж Брахма помирає (нинішньому Брахмі виповнилось лише 50 космічних років), настає Великий Космічний Катаклізм — загибель усього сущого. Однак через 100 космічних років народжується новий Брахма — і все починається знову.

Індуїзм зберіг концепцію  сансари й карми, збагативши її висновком  про те, що доля кожного в майбутньому народженні залежить також від похоронного ритуалу. Ортодоксальним похороном вважалася кремація, причому, якщо це можливо, на березі священного водоймища. Саме з цим ритуалом пов'язана традиція самоспалення індійських вдів. Важлива роль в індуїзмі відводилася також ініціації-упанаяні та носінню брахманського шнура.

Індуїзм освячував систему  каст, пов'язував спосіб життя вірного  з його кастою. Так, читати Веди брахманам він дозволяв, а шудрам забороняв, вживання алкогольних напоїв шудрам прощав, а „двічі народженим” категорично забороняв.

Індуси більшу увагу  приділяли домашнім обрядам, ніж  храмовим, причому їхня обрядова практика зазнавала змін. Так, поступово втрачали своє значення криваві жертвопринесення-яджни (особливо у вішнуїзмі), їх замінювали пуджі — підношення богам квітів, води з Ганги, куріння пахощів. В індуїзмі (очевидно, під впливом буддизму) поширилося паломництво до семи священних міст.

Індуїзм уберіг індійське  суспільство від соціальних вибухів  і релігійних воєн, сприяв культурно-історичній спадкоємності.

Матеріальна культура Стародавньої Індії відображена в джерелах дуже слабо. її реконструкцію доводиться здійснювати переважно на основі живих традицій давнини в глухих індійських селах.

У Ведійську добу населення  Північної Індії вже розвивало плужне землеробство, проте в багатьох регіонах, особливо в гористій місцевості, де було важко чи взагалі неможливо розбивати тераси, широко використовувалося примітивне вирубно-вогневе рільництво (ліс і чагарник вирубували, спалювали і в попіл висівали зерно). В такому разі землю спушували звичайною мотикою, а то й ломакою-копалкою („тхомба”), якою, до речі, індійські селяни в найглухіших місцевостях копирсають землю досі.

Допоміжною галуззю  господарства в Стародавній Індії  було рибальство (мисливство у зв'язку з поширенням у країні ідеї про непошкодження живих істот поступово відмерло). Рибу ловили сіткою або загонили її на мілину чи до спеціальної греблі з лози й там виловлювали руками.

Річкова мережа в Північній  Індії була непридатною для навігації, тому основну роль у розвитку засобів комунікації в країні відігравали сухопутні шляхи. Будувати надійні дороги в умовах джунглів та щорічного сезону тропічних дощів було непросто, й індійські царі-раджі приділяли шляховому будівництву чимало уваги. Вздовж основних доріг (скажімо, „царської дороги” від західних кордонів держави Маур'їв до міста Паталіпутра завдовжки близько 1600 км) рили криниці, будували готелі для подорожніх. Але якість індійських доріг загалом була вкрай незадовільною, і відсутність надійного транспортного сполучення значною мірою зумовила неоднаковість історичних доль окремих регіонів.

Населення користувалося  незграбним візком на дерев'яних колесах, у який впрягали биків. В умовах джунглів добре зарекомендувала себе їзда на слоні.

У міжнародній торгівлі Індії важливу транспортну функцію  виконувало каботажне мореплавство. Незважаючи на відсутність на індійському узбережжі зручних гаваней, стародавні індійці в техніці мореплавства не поступалися іншим народам. Вони, до речі, винайшли оригінальний живий „компас”: брали на судно ворона, якого випускали на волю, коли вітри й течія відносили їх далеко від берега, й спрямовували судно туди, куди летів цей птах, поки не ставала видною берегова лінія.

Староіндійські міста  завжди були велелюдними й великими. Майнова та соціальна нерівність городян позначилася на міському будівництві. Міські будинки мали неоднакові розміри й комфортність, відрізнялися своєю архітектурою. Заможні господарі зводили собі дво-, триповерхові будинки, нижній поверх яких призначався для торговельних та складських приміщень і майстерень. Господарські прибудови позаду будинку утворювали замкнений прямокутний двір, продовженням якого служив невеликий садок. Будинок виходив верандою нижнього поверху у двір, а верхнього поверху — нерідко на вулицю. У будинках заможних городян обладнували ванну кімнату та вбиральню. Зводили й жіночу половину будинку, проте до затворництва індіанок справа не дійшла.

У фешенебельних будинках внутрішні стіни розписувались  малярами. Такі будинки умеблювалися дерев'яними та плетеними кріслами, ліжками, на яких височіла гора подушок. Підлогу багаті городяни застилали килимами, циновками, звіриними шкурами.

Бідняки тулилися на околиці  міста у глиняних мазанках чи очеретяних халупах, укритих пальмовим листям чи соломою. Колодязів та садків у бідняцьких дворах не було. Меблі вбогому заміняли плетені мати та циновки. Хатинка служила лише спальнею, бо весь сонячний день бідняцька сім'я проводила надворі. В хатині ніколи не згасав домашній вогонь. Коли сини одружувались, вони брали в нове житло вогонь із батьківського вогнища.

Стародавні індійці  носили таке саме вбрання, що й сучасні. Його виробляли з бавовняної, лляної чи шерстяної тканини й шовку. В умовах жаркого клімату населення  одягалося дуже легко, у вбрання огортаючого типу. У чоловіків нижнім одягом служила набедрена пов'язка у вигляді полотнища, укладеного складками спереду й утримуваного довгим поясом, кінець якого або звисав, або протягувався поміж ніг і закріплювався ззаду, верхнім — накидка. Вдома всі дорослі ходили лише в нижньому вбранні, бідняки з'являлися напівголими і на людях, діти ж бігали по вулиці в чому мати народила. На свята і в негоду індійці одягали довгу, до колін, сорочку, а на плечі — накидку. На початку нашої ери індійці під впливом жителів Середньої Азії пристрастились до носіння шароварів. Найпоширенішим в Індії був білий одяг, рідше його фарбували чи робили візерунчастим. Істотної різниці між чоловічим та жіночим вбранням не існувало. Соціальна нерівність відобразилась не у фасоні вбрання, а в якості тканини та кількості дорогих прикрас.