Образотворче мистецтво у культурі Відродження

Філіппіни Ліппі (1457—1504), учень Ботічеллі, писав невеликі картини. У Флоренції знаходиться його робота «Муки апостола Петра». Фігура проконсула свідчить про вивчення античних пам´ятників.

Одним із кращих творів Філіппіно Ліппі вважається «Видіння Св. Бернарда». Святому, що пише свої проповіді, з´являється видіння Мадонни, яку супроводжу-ють ангели. Позаду святого представлений закутий диявол, а праворуч, на задньому плані, ченці. На передньому плані, справа, зображена уклінна фігура замовника картини. Особливо контрастують граційні фігури ангелів і виснажених святих.

Третім зачинателем мистецтва  раннього Відродження вважається архітектор і скульптор Брунеллескі. Він створив архітектуру за духом цілком світську, вишукано просту, з гармонійними пропорціями. У його спорудах ніби зовсім зникає відчуття ваги каменю, спротиву матеріалу.

І Мазаччо, і Донателло, і Брунеллескі працювали у першій половині XV ст. у Флоренції. Флорентійська школа XV ст. залишалася провідною. Вона була лабораторією художніх ідей, які підхоплювали й переробляли інші школи. Флоренція, її мистецтво виховали справжніх новаторів — техніків, художників. Вони прагнули наслідувати природу, однак не були простими її копіїстами.

У Флоренції навчався П´єро делла Франческа, чудовий живописець-монументаліст з Середньої Італії. На його фресках люди сповнені олімпійського спокою, фарби прозорі й насичені сонцем. Надзвичайно великого значення майстри флорентійської школи надавали рельєфності, яку вважали одним із наріжних каменів ренесансної художньої програми, пов´язаної з перебудовою системи художнього бачення. По-новому відчувати світ — означало по-новому його бачити. Людина доби Відродження хотіла освоїти світ як реальну арену своїх дій. Жага пізнання вилилася у форму художнього пізнання. Першим каналом пізнання було ясне, тверезе бачення, здатне осягнути природу речей. Наука того часу починала свій шлях у союзі з мистецтвом, зароджувалася ніби всередині нього. Зображувати так, як ми бачимо, як «зображує» поверхня дзеркала,— у цьому було вихідне прагнення ренесансних художників. У той час це було справжнім революційним переворотом.

• Високе й пізнє Відродження

Достатньо лише трьох імен, щоб  осягнути значення середньоіталійської культури Високого Ренесансу: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Вони були в усьому неподібні між собою, хоча усі троє сформувалися у лоні флорентійської школи, а потім працювали при дворі меценатів, головним чином пап. їхні долі нерідко перетиналися, вони виступали як суперники, ставилися один до одного вороже. У них були надто різні художні й людські індивідуальності. Але у свідомості нащадків вони уособлюють головні цінності італійського Відродження — Інтелект, Гармонію, Міць.

Леонардо да Вінчі (1452—1519), напевно, більше, ніж будь-якого іншого діяча Відродження стосується поняття homo universale. Ця надзвичайна людина все знала і все вміла — усе, що знали й вміли в його добу; крім того, він передбачив те, про що в його добу навіть і не думали. Так, він обмірковував конструкцію літального апарата і, наскільки можна судити з його рисунків, йому спала на думку ідея гелікоптера. Леонардо був живописцем, скульптором, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом і фізіологом, ботаніком… Причому в наукових заняттях він залишався митцем, так само, як в мистецтві залишався мислителем і вченим.

Леонардо да Вінчі вважають титаном, істотою майже надприродною, володарем різностороннього таланту і широкого кола пізнань. Він був привабливим зовні, ставним, мав незвичайну фізичну силу: він був фахівцем у всіх рицарських мистецтвах, фехтуванні, танцях і музиці.

Цікаво, що до всього, окрім скульптури і живопису, він ставився несерйозно, а в цих мистецтвах проявив  себе як справжній геній. Його ім´я вписано на сторінки історії мистецтв поряд з Мікеланджело і Рафаелем. Але неупереджений історик відводить  йому не менш значуще місце в історії  механіки і фортифікації. Леонардо да Вінчі завжди прагнув проникнути в суть справи, не задовольняючись поверхневими результатами. Узявшись за вивчення анатомії як живописець, він першим став розчленовувати трупи, щоб зрозуміти розташування і будову м´язів, а потім відтворити це у своїх роботах.

Близько 1480 р. міланський правитель  Лодовіко Сфорца зібрав зі всієї Італії видатних діячів науки і мистецтва. У числі інших його вибір упав на Леонардо да Вінчі. Під час перебування у Лодовіко Сфорца Леонардо да Вінчі трудився над колосальною кінною статуєю батька герцога. її планувалося відлити з бронзи за формою Леонардо, але реалізувати цей задум перешкодила війна. Коли французи взяли Мілан, гасконські стрілки вибрали коня роботи Леонардо да Вінчі мішенню для учбових стрільб.

У цей же період була написана найзнаменитіша картина Леонардо да Вінчі «Таємна Вечеря», яка змушує дивуватися інтелектуальній силі художника, дає уявлення про те, наскільки ретельно він розмірковував над загальною концепцією і над кожною деталлю. Це величезна фреска, на якій фігури написані у півтора рази більшими за натуральну величину. Тепер про її деталі можна скласти уявлення лише за допомогою численних копій. «Таємна Вечеря» є прикладом мудрого розуміння законів монументального живопису, як вони мислилися у добу Відродження, тобто як органічний зв´язок ілюзорного простору фрески з реальним простором інтер´єру (принцип інший, ніж у середньовічному мистецтві, де розпис стверджував площину стіни). «Таємна Вечеря» зайняла стіну завширшки в одинадцять з половиною метрів у трапезній монастиря Марія делла Грація. На протилежному кінці зали розміщувався стіл настоятеля монастиря, і це художник узяв до уваги: композиція фрески,   де  також   написаний   стіл,   паралельний   стіні,   природно   пов´язувалася   з інтер´єром і обстановкою. Простір у «Таємній Вечері» навмисне обмежений: перспективні лінії продовжують перспективу трапезної, але не ведуть далеко у глибину, а замикаються написаною стіною з вікнами, — таким чином, приміщення, де знаходиться фреска, здається тільки трохи продовженим, але його прості прямі обриси не порушені у зоровому відношенні. Христос та його учні сидять ніби у тій самій трапезній, на певному підвищенні й у ніші. А завдяки своїм збільшеним розмірам вони панують над простором зали, привертаючи до себе погляди. Ця композиція відома всьому світу й увійшла до циклу священних зображень католицької і православної церков. До нашого часу збереглися окремі фрагменти цієї картини.

З творів останнього двадцятиліття  життя Леонардо найвідоміший — «Мона Ліза» («Джоконда»). Цей портрет привертав і привертає до себе увагу. Автор створив образ проникливого, гострого, пильного людського інтелекту: він належить усім часам, локальні прикмети часу у ньому розчинені й майже не відчуваються, так само, як у голубому «місячному» ландшафті, над яким панує Мона Ліза. Невловимий вираз обличчя Джоконда з її пильним поглядом, у якому є трохи посмішки, трохи іронії, трохи ще чогось. Його не можна відтворити, так як складається з багаточисельних світлотіньових нюансів. «Сфумато» — ніжний серпанок світлотіні, який так любив Леонардо, тут творить дива, надаючи нерухомому портрету внутрішнє життя, що безперервно протікає у часі.

Невеликі картини на дошках Леонардо да Вінчі віддавав для завершення своїм учням. Тільки портрет Мони Лізи, дружини Франческо дель Джіакондо, його власноручний твір від початку і до кінця. Нікому з сучасників художника не вдавалося дати таку витончену закругленість, таке м´яке положення рук.

У Леонардо було багато учнів, котрі старанно його наслідували. Леонардо нерідко доручав їм виконувати роботу за своїми начерками, а сам лише надавав твору завершеного вигляду.

Рафаель Санті (1483—1520) народився в невеликому містечку Урбіно, розташованому на східному схилі Апеннін.

Рафаель залишив батьківщину і  поїхав до столиці Умбрії, де жив Перуджіно. Навчався у його майстерні, яка стала його ідеалом і духовним притулком. У Перуджії тоді жив і Пінтуріккьо, який вже уславився в усій Італії і займався розписом Ватикану. Перуджіно підтримував дружні стосунки з Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, вивчав закони повітряної і лінійної перспективи, а також розробляв нові прийоми роботи з олійними фарбами. Перуджіно був прекрасним викладачем, ніби народженим для того, щоб підготувати дорогу своєму геніальному учневі.

Першою великою самостійною  картиною Рафаеля слід визнати «Коронування Богоматері», в якій відчувається вплив  Перуджіно, а також власні риси великого таланту, що розвивається. До цього твору Рафаель виконав багато ескізів олівцем. Замовила картину Магдалина Одді. Коли картина була написана, її помістили в церкві св. Франциска під ім´ям Перуджіно.

У 1502 р. Рафаель написав невеликий  образ Мадонни, відомий під назвою «Мадонна з книгою». Фігура Богоматері зображена майже по коліно.

Тим часом слава Рафаеля зростала. Він почав виконувати самостійні замовлення, з яких найпримітнішим є «Заручення Богоматері», що призначалося для церкви св. Франциска. Правда, її композиція дуже близька картині Перуджіно, написаній на той же сюжет, але в колориті і розробці деталей вплив учителя не відчувається. Сором´язливо-трепетний вираз, доданий Рафаелем Богоматері, благоговійна величавість Йосипа і поважність первосвященика, що з´єднує руки наречених, ніколи не була виражена з такою силою.

Наречених оточують особи, одягнені за умбрийською модою; серед них вирізняється один із зневажених наречених— красивий хлопець, що ламає об коліно жезл. Чудовою є жіноча фігура, що зображена ліворуч на першому плані. її вважають прообразом Сикстинської Мадонни. Під цією картиною Рафаель уперше поставив повністю своє ім´я і рік — 1504.

У Перуджії Рафаель вважався найкращим художником: із цього приводу навіть зберігся особливий документ з відповідною думкою його земляків.

У кінці 1506 р. художник творив у Флоренції . Він створив майже одночасно три картини «Аполлон і Марсіас» «Св. Катерина Александрійська» і «Покладання до труни».

«Аполлон і Марсіас» викликала суперечки серед знавців, що піддавали сумніву авторство Рафаеля. Проте шляхетність композиції, антична пластика форм і по-справжньому рафаелівський колорит свідчать, що перед нами — твір Рафаеля.

«Св. Катерина Александрійська» мало в чому поступається кращим рафаелівсь-ким Мадоннам. Чудовий картон цієї картини зберігається в Луврі.

Найбільшим твором художника, що завершив цикл його флорентійських робіт, вважається «Покладання до труни» — складна  композиція, виконана на дереві.

Дебют Рафаеля в залах Ватикану був блискучим. Юлій II у цей час  замислив прикрасити фресками ряд залів  другого поверху Ватиканського  палацу. На його запрошення над ними працювали Перуджіно, Содома, Синьореллі, Перруцци й інші майстри. Рафаелю відвели певні ділянки стін. Восени 1508 р. усім художникам було запропоновано виїхати з Риму, їх живопис був знищений, а розпис усіх залів був наданий Рафаелю.

Сповнений сил, молодості, енергії, окрилений  наданою йому честю, Рафаель розпочав роботу з невичерпною енергією. Першою його фрескою була граційна композиція «Диспут про триєдиного Бога».

Фреска поділяється на дві частини, у небесах — торжествуюча Трійця, Богоматір, Предтеча, ангели, патріархи, мученики і святі. Унизу на престолі — чаша для причастя, отці й вчителі  церкви Амвросій, Августин, Ієронім  і Григорій Великий. Серед проповідників  і богословів зображені Данте  і Савонарола. Композицію фрески Рафаель не раз переробляв в ескізах: йому хотілося виправдати довір´я Папи. Зусилля художника увінчалися успіхом, крім загальної краси зображення, йому блискуче вдалися окремі голови дійових осіб.

Папа був захоплений фресками. Рафаель  у наступних своїх творах намагався  підкреслити могутність Папи.

• Висновок до розділу

Підсумовуючи все вищевикладене, можна зробити висновок, що у добу кватроченто вражає щедрість, багатоманітність художньої творчості, що полилася наче з рогу достатку. Архітектура, скульптура і живопис у цю добу переходять з рук ремісників до професійних майстрів. Художник своєю творчістю стверджує свою власну індивідуальність у мистецтві, яке відігравало в цю епоху надзвичайно велику роль: воно йшло попереду науки, філософії й поезії, виконувало функцію універсального пізнання. Ця доба дала взірці об´єднання науки й мистецтва в одній творчій індивідуальності.

Художників високо цінували. Члени  родини Медичі були меценатами й справжніми шанувальниками мистецтва, особливо Козімо Медичі та його онук Лоренцо. Римські папи, герцоги, іноземні королі змагалися за честь запрошувати італійських художників до свого двору. Але мистецтво не ставало придворним та не замикалося у гуманістичних гуртках. Воно щедрою хвилею розливалося по життю міст-держав, віддавало себе на загальний огляд і загальний суд.

Ренесансні майстри займалися  різними «формальними проблемами»  надзвичайно завзято. Ці проблеми були висунуті загальною концепцією гуманістичного мистецтва, яке захоплено й пристрасно досліджувало світ. З цієї концепції  випливав «світський» характер мистецтва. Однак це не означало безрелігійність. Релігійних сюжетів у ренесансному мистецтві не менше, ніж у середньовічному. І це була не просто умовність. У  такі сюжети вкладали релігійне почуття, хоча це почуття у процесі плину історії змінювало свій вигляд.

      2.  Північне Відродження

 Початком виникнення гуманістичного  руху на північ від Альп  можна вважати 1432 р. — час  відкриття церковного собору  у Базелі. Саме тоді виникла  потреба у «нових людях» —  гуманістах. Більше того, на цьому  соборі вони відіграли вирішальну  роль (були довіреними особами  й авторами програмних документів  собору). Скромний секретар одного  з єпископів Еней Сильвій Пікколоміні у процесі соборних дискусій перетворився на всесильного канцлера імперії й кардинала. Голландця Миколая Казанського було висунуто на одне з перших місць у церкві, а лицар Грегор фон Геймбург виступив з промовами від імені усього німецького народу. Так виник гуманістичний рух у цьому європейському регіоні.

Періодизація гуманізму Північного Відродження. Періодизація гуманізму  у цьому історико-культурному  регіоні така:

Початок гуманізму — з 30-х pp. XV ст.;

Перший період — спорадичне виникнення вогнищ гуманізму під значним  впливом італійського Відродження.

Другий період — з 70-х pp. — створення гуманістичних суспільств на зразок італійських академій й посилення ідей національної єдності.

Третій період — найактивніша боротьба проти схоластики у 20—30-х pp. XVI ст., яка збігалася з початком Реформації. Це знаменувало розкол між гуманістами у залежності від їхньої орієнтації у політичному житті нації.

Четвертий період — ерудитське консервування гуманізму (середина XVI ст. — кінець доби Відродження).

• Відродження у Нідерландах