Лінгвопрагматичні стратегії збереження «лиця» мовця (на матеріалі персонажного мовлення у романі Дж. К. Роулінг «Harry Potter and the Order of the Phoenix»)

Теорія  мовленнєвих актів дала змогу  розробити прагматичні функціональні  моделі висловлювання, які пов'язують значення з конкретними ситуаціями спілкування і значення, яке визначається відносно мовця і слухача [59].

Основні постулати теорії мовленнєвих актів  такі:

· розмежування висловлювань на перформативи і констативи;

· виділення  трьох складових аспектів мовленнєвого акту – локуції, ілокуції і перлокуції, і, як результат, відмежування прямих мовленнєвих  актів від непрямих, інтерпретованих  прагматично (Д. Ґордон та Дж. Лакофф, П. Браун та С. Левінсон, Дж. Серл, Дж. Ліч [81 ; 83];

· вирізнення П. Ґрайсом лінгвального явища мовленнєвої  імплікатури, яке полягає у розмежуванні того, що артикулюється у висловлюванні, і того, що насправді має на увазі  мовець.

Дж. Остін  не наводить чіткого формулювання поняття  ілокутивного акту. Вперше згадуючи це поняття, він тільки наводить приклади ілокутивних актів – запитання, інформування, відповідь, запевнення, попередження, критика тощо. Далі Дж. Остін  намагається виокремити особливі ознаки ілокуції. Його роздуми на цю тему   зведені П. Ф. Стросоном до таких  головних положень: 1) для того, щоб  визначити ілокутивну силу висловлювання, необхідно зрозуміти, як висловлене задумувалося мовцем, або як вимовлені  слова були використані, або як висловлювання  повинно бути сприйнятим, або як його слід було сприймати; 2) локутивний акт – це акт вимовляння; ілокутивний  акт – це акт, який ми здійснюємо, промовляючи щось; це те, що ми робимо, вимовляючи те, що ми вимовляємо; 3) ілокутивний  акт є конвенційним, тобто здійснюється згідно з певною конвенцією [91 : 191].

Дж. Сьорль, вважає, що мовленнєвий (або, як його ще називають, лінгвістичний) акт – це суттєва складова будь-якого виду вербального спілкування. Дж. Сьорль, розвиваючи ідею Дж. Остіна про три  аспекти мовленнєвого акту, зосередив  свою увагу на ілокуції, окреслюючи її як “різновид дії, що полягає  у втіленні у висловлюванні, породжуваному  в процесі мовленнєвого акту, певного  наміру” [90 : 66]. Вчений визначив набір  необхідних та достатніх умов для  успішної презентації ілокуцій: умова  змісту пропозиції (зміст пропозиції повинен експліцитно репрезентуватися у висловлюванні), попередні умови (передбачають здатність виконати необхідну  дію), умова щирості (передбачає бажання  мовця виконати дію), необхідні умови визначають бажання мовця висловитися з приводу якоїсь дії (це невід’ємна частина ілокутивного акту) Там само: 125-126. Намагаючись визначити набір необхідних і достатніх умов для успішної презентації ілокутивного акту, Дж. Сьорль розмежовує “успішний ілокутивний акт” і “достатній ілокутивний акт”. Наприклад, не виконуючи умови щирості (мовець не зацікавлений у тому, щоб дія була виконана), або не дотримуючись попередніх умов (дію неможливо виконати), адресант може все-таки здійснити достатній, хоч і неуспішний ілокутивний акт за наявності змісту пропозиції і необхідних умов. У інших випадках умова змісту пропозиції може бути достатньою для одного конкретного типу ілокутивного акту і недостатньою для іншого. Такий ілокутивний акт буде недостатнім.

Щоб здійснити   мовленнєвий акт необхідно виконати такі мовні та мисленнєві операції: побудувати граматично правильне висловлювання  із слів певної мови, вкласти в нього  певний смисл, референцію, тобто посилання  на реальність, про яку буде йтися (локуція), надати висловлюванню бажаної  комунікативної спрямованості на певну  реакцію та наслідки (ілокуція) та забезпечити  засобами мовленнєвого акту створення  нової ситуації через вплив на свідомість або поведінку адресата (перлокуція) [31; 18 : 213].

Дж. Остін  визначає відмінність між локутивною силою мовленнєвого акту, його ілокутивною  і перлокутивною силами. Локутивний акт – це передача змісту того, що промовляється. Це акт використання відповідної назви (іменника, приміром) і предиката (наприклад, дієслова), що виражають пропозицію. Наприклад, у  реченні You should stop smoking відповідним виразом  є You, а предикатом - stop smoking. Ілокутивний  акт– це те, що мовець робить за допомогою  речення [31]. Ілокутивні акти надзвичайно  різноманітні, наприклад, ствердження, прохання, обіцянку, вибачення, домовленість тощо. Якщо мати каже дитині: Take your feet off the table, ілокутивним актом буде акт  наказу [86 : 14 – 15]. Третім аспектом мовленнєвого акту є перлокутивний  акт – особливий ефект, який справляється на слухача. Слухач може бути враженим, застереженим, переконаним тощо. Ілокутивний  і перлокутивний акти можуть не співпадати. Людина не обов’язково сприйме  застереження, навіть якщо застерегти її від чогось [62 : 121].

Вчені, які досліджують поняття мовленнєвого акту, розглядають також його лінгвістичні аспекти. Наприклад, М. Хеллідей трактує  мовленнєвий акт як вибір однієї з багатьох альтернатив, що переплітаються між собою і утворюють „семантичний потенціал мови” [79 : 142]. Спілкуючись, ми обираємо одну з форм: ствердження, запитання, узагальнення чи уточнення, повтор чи додавання нового, стверджує  Хеллідей. Інакше кажучи, на противагу  погляду на мову як на набір правил чи формальних приписів, він пропонує концепцію мови як сукупності виборів, що по-різному можуть бути оцінені індивідами.   Саме в цьому смислі мовленнєвий акт пов’язаний з „плануванням мовлення”.

Американські  лінгвісти, А. Цвікі та Дж. Седок  стверджують, що універсальні властивості  мовленнєвого акту протиставляються специфічним  для кожної окремої мови: перлокуції завжди універсальні, а ілокуції бувають  як універсальними, так і специфічними (вони в різній кількості наявні в різних мовах) [94 : 25]. Мовленнєвим  актом, на думку Дж. Моргана, може бути як речення (висловлювання), так  і його частина, тобто мовленнєвий  акт може бути складовою речення-висловлювання; іменне словосполучення можна розглядати як мовленнєвий акт опису, більшою  чи меншою мірою успішний [85]. Р. Райт наголошує, що мовленнєвий акт пов’язує вербальну й невербальну поведінку [92 : 381]. В.А. Звєгінцев вважає, що мовленнєвий акт дозволяє розмежувати  текст і підтекст [21 : 298].

У першій прагматичній класифікації Дж. Остін  вирізняє п’ять типів перформативів, беручи за основу класи дієслів, що виражають конкретні ілокуції [44].

У 70-ті роки ХХ ст., у статті „Класифікація  ілокутивних актів”  Дж. Сьорл  наводить власну класифікацію саме актів, а не дієслів [28 : 18]. Керуючись в  основному прагматичними критеріями (розбіжності в цілях різних типів  актів, в напрямках взаємодії  між словами і реальністю, у  виражених психологічних станах, в статусі чи становищі мовця  і слухача, які пов’язані  з ілокутивною силою висловлювання  тощо) він виділяє п'ять груп мовленнєвих  актів:

· репрезентативи мовець представляє щось, що підлягає оцінці в категоріях істинності-неістинності. Цей клас включає акти повідомлення, ствердження, заперечення, каяття, зізнання, заключення, передбачення тощо [86 : 15]

· комісиви мовець окреслює свої майбутні дії, яких очікує від нього слухач. До цього  класу входять акти обіцянки, клятви, прояву ініціативності, пропозиції, гарантування, прохання, благання тощо [86 : 15].

· директиви  мовець спонукує слухача виконати якусь  дію. Цей клас включає акти прохання, наказу, заборони, застереження, поради, припущення, наполягання, рекомендації тощо [86 : 15].

· експресиви висловлювання, що вживаються для вираження   емоційного стану мовця. Цей клас включає акти вибачення, подяки, вітання, співчуття, оплакування, протесту тощо [86 : 15].

· декларації мовець встановлює відповідність між  дійсністю та новим пропозиційним  змістом, тобто через посередництво  декларацій створюються певні нові соціальні факти. Сюди входять акти призначення на посаду, називання, відставки, хрещення, капітуляції [86 : 15-16].

Л. Гнатюк, аналізуючи групи мовленнєвих актів, здійснює спробу класифікації етикетних  формул лінгвістичної ввічливості  згідно з характером ілокутивної  дії [15]. Залежно від прагматичного  змісту в умовах конкретної мовленнєвої  ситуації та структурно-семантичних  особливостей всі формули ввічливості  співвідносяться з групами мовленнєвих  актів. Дослідниця відзначає, що типи формул ввічливості по-різному співвідносяться  з типами висловлювань. Ілокуції, виражені репрезентативами (це стосується констативів  загалом), розцінюються як нейтральні у плані виявлення ввічливості. Комісиви зобов’язують адресанта  до майбутньої дії, в той час як формули ввічливості використовуються тільки в ситуаціях теперішнього часу. Кліше ввічливості не стосуються деклараціях, оскільки останні не мають  адресанта в сенсі приватного дискурсу. Наприклад, оголошення суддею вироку засудженому не може розцінюватися  як неввічливе, тому що суддя згідно з певними установленими соціальними  та юридичними нормами, прийнятими суспільством, зобов’язаний чинити саме так. Кліше  ввічливості підривало б ілокутивну силу декларації, наприклад, священик не може замінити Я оголошую вас  чоловіком і дружиною на * Я міг  би оголосити вас чоловіком і  дружиною. Менасиви речення-погрози  не відповідають вимогам ввічливості. Ввічливість реалізується у директивах, а конкретніше у висловлюваннях-реквестивах; наказуючи, просячи, даючи пораду чи рекомендацію, адресант застосовує формули  ввічливості, спрямовані на отримання  бажаного результату через виконання  дії адресатом. Категорія ввічливості  є наявна у експресивах подяці, привітанні, вибаченні, оцінюванні тощо, які виражають емоційний стан мовця, його особисте відношення до предмета мовлення, за винятком звинувачення та докору [15].

Таким чином, поняття мовленнєвого акту пов’язане  з поняттям перформатива. Перформатив  трактується як висловлювання, яке  виконує дію,   тоді як констатив – як таке, що передає інформацію. Мовленнєвий акт – це процес утворення  конкретного висловлювання за певних умов (відповідні учасники, їхні наміри та обставини, чіткість та правильність виконання акту), це мінімальна одиниця  мовного спілкування. Мовленнєвий  акт не може бути вірним чи хибним, проте  він є успішним тільки у разі відповідності  критеріям змісту пропозиції, попередніх умов, умови щирості та необхідних умов. Конвенційні формули ввічливості  використовуються в окремих типах мовленнєвих актів, яким іманентно притаманна категорія ввічливості.

1.2. Непрямі  мовленнєві акти

Мовленнєві  дії можна класифікувати за експліцитністю / імпліцитністю вираження інтенції [31]. У статті «Непрямі мовленнєві акти», опублікованій 1975 року, Дж. Сьорль стверджує, що перформатив може виражатися непрямо. Наприклад, Bring me my coat є прямим директивом. Вимовляючи це речення, ми здійснюємо, окрім усього іншого, прямий мовленнєвий акт. Однак, трансформувавши  це саме речення в Could you bring me my coat?, ми запитуємо, але насправді це той  самий директив, тільки висловлений  непрямо [86 : 20].

Досліджуючи ілокутивні акти, Дж. Сьорль звернув  увагу на те, що люди можуть казати одне, насправді маючи на увазі щось зовсім інше. Він досліджує цю невідповідність  непрямих мовленнєвих актів і  доходить висновку, що найпростіші  випадки значення висловлювань є  ті, в яких речення, що звучать, відповідають тому, що має на увазі мовець. У  випадку прямих мовленнєвих актів  мовець прагне здійснити певний ілокутивний  вплив на слухача, змусити слухача  розпізнати його намір з опорою на знання правил, які керують висловлюванням. Проте така семантична простота притаманна не всім висловлюванням. У метафорі, натяках, іронії тощо інтенція мовця  і буквальне значення речення  сильно відрізняються. 90 : 59. У спілкуванні  “часто маємо на увазі значно більше, ніж насправді висловлюємо... Наприклад, говорячи “Зайду”, ми маємо на увазі  обіцянку зайти. У таких випадках, не висловлюючи докладно того,   що маємо на увазі, завжди можемо це зробити у разі потреби” 89 : 32. Зосередивши  свою увагу на такого типу висловлюваннях, Дж. Сьорль сформулював поняття ілокутивних  сил, пояснюючи способи їх реалізації. Наприклад, висловлювання Can you reach the salt? є непрямим мовленнєвим актом, тому що у формі запитання (одна ілокутивна сила) мовець формулює прохання з комунікативним змістом передайте, будь ласка, сіль (інша ілокутивна сила). Незадовго до Дж. Сьорля, Д. Ґордон і Дж. Лакофф також  звернули увагу на те, що висловлювання  може передавати два різні значення, і запропонували “розмовні постулати” для пояснення того, яке саме значення передається: “В одному контексті передається  пряме значення. В іншому, в якому  наявні певні розмовні постулати, передається  зовсім інше значення” 74 : 65.

Доцільно  протиставляти мовленнєві дії, які  виражають інтенцію адресанта безпосередньо, та мовленнєві дії, які втілені у  форму іншого мовленнєвого акту [31]. Однозначне співвідношення у мові – це швидше виняток із загального правила [26 : 54]. Такі явища, як імпліцитність, метафора, іронія, непрямі мовленнєві акти, можуть бути об’єднані в рамках поняття „непрямої комунікації”, релевантними ознаками якої є ускладнена інтерпретативна діяльність адресата, неконвенціональність, ситуативна обумовленість і креативність [16 : 4].

Психологічна  основа імпліцитних мовленнєвих  дій може базуватись на небажанні  адресанта розкрити свої наміри. Таке небажання пояснюється різними  причинами: інтенції можуть бути не зовсім приємними для адресата (характерно для маніпулятивного впливу); інтенції можуть сприйматися адресантом як такі, що принижують його самоповагу (порівняйте використання натяків замість наказу, вибачення, прохання); інтенції можуть суперечити етикетним нормам поведінки  і прийнятим правилам мовленнєвої  взаємодії комунікантів [26 : 61]. Велику роль відіграють жанр та умови спілкування.

Непрямі мовленнєві акти, за словами О.О. Миронової, співвідносяться з маніфестованою інтенцією. Спілкування на рівні  змісту, який потрібно виводити, зажди  присутнє у нормальній людській взаємодії, учасники спілкування завжди   щось домислюють. Часте вживаня у  мовленні смислів, що випливають зі сказаного, або імплікатур, підвищує статус мовця  в очах адресата і статус адресанта  у його власних очах [31]. Спілкування  на рівні імплікатур – це престижний вид вербальної комунікації, тому він  широко використовується серед освіченої  частини населення, оскільки для  розуміння багатьох імплікатур адресат  повинен мати відповідний рівень інтелектуального розвитку. Непрямі  мовленнєві акти мають такі ознаки: конвенційність, ідіоматичність і високий  ступінь закріпленості подвійної  ілокутивної сили. Під конвенційністю, розуміють здатність певних форм набувати статусу умовно встановлених стандартних ідіоматичних форм для  вираження непрямих мовленнєвих  актів. Іншими словами, при збереженні своїх буквальних значень вони набувають  здатності використовуватися конвенційно, наприклад, у якості ввічливого прохання: Can you help me?. У цьому прикладі реалізуються два наміри: (1) задати запитання – чи в змозі (фізично чи психічно) адресат допомогти адресанту  і (2) попросити про допомогу. Ідіоматичність – це ускладненість способу  вираження змісту (тут мається  на увазі не максимальне ускладнення  мовних форм як таких, а насиченість  вираження і складності розуміння) [39].