Лінгвопрагматичні стратегії збереження «лиця» мовця (на матеріалі персонажного мовлення у романі Дж. К. Роулінг «Harry Potter and the Order of the Phoenix»)

(3) A: Where does C live?

 В: Somewhere in the South of France.

Немає підстав думати, що В уникає відповіді; з іншого боку, його відповідь є  менш інформативною, ніж цього вимагає  співрозмовник А. Недотримання максими  кількості може бути пояснено лише   тим, що бути більш інформативним  означає для В порушити максиму  якості (постулат "не говорити того, для чого немає належних підстав") і В це усвідомлює. Отже, В має  на увазі, що він не знає, в якому  саме місті живе його друг.

До останньої  групи належать приклади, що ілюструють порушення першого постулату  максими кількості. У них максими  не дотримуються, але слухач розуміє, що вони присутні тою мірою, якої вимагає  контекст:

А пише рекомендацію одному з своїх учнів, що претендує на місце на кафедрі  філософії; його лист виглядає так: «Dear Sir, Mr. X’s command of English is excellent, and his attendance at tutorials has been regular. Yours, etc. »

Така  форма рекомендаційного листа свідчить про те, що А не ухиляється від  співпраці. Не можна також припустити, що він не може сказати більше через  непоінформованість, оскільки йдеться  про його учня; більше того, він знає, що від нього потрібна докладніша інформація. Звідси витікає, що А хоче передати смисл, який не бажає повідомляти  прямо. Таке припущення зрозуміле тільки в тому випадку, якщо А вважає, що містер Х не розуміється на філософії; саме це А і має на увазі.

Прикладами  порушення максими кількості  виступають також очевидні тавтології, такі як «Жінка є жінка» або «Війна є війна». Г. П. Ґрайс вважає, що такі репліки є абсолютно неінформативними; вони в будь-якому комунікативному  контексті порушують максиму  повноти інформації. Звичайно, такі репліки містять певну ідею. Слухач розуміє їх зміст і здатен пояснити, чому мовець вибрав очевидну тавтологію, а не більш розгорнуте та інформативне пояснення [68 : 311-315].

Другий  вид імплікації, яку виділяє Г. П. Ґрайс, – умовна імплікація. Їй притаманні такі особливості:

1. умовне  значення вжитих слів визначає, що мається на увазі, і допомагає  визначити смисл висловленого;

2. те, що  умовно мається на   увазі, – це частина значення або смислу  висловленого.

Наприклад: He is a philosopher; he is, therefore, brave.

Г. П. Ґрайс  відзначає, що саме семантична функція  слова «therefore» дає змогу мовцю  підкреслити те, що не було сказано, але певні висновки було зроблено [68 : 329]. Такі ж функції приписуються словам «but» та «moreover». Пізніше Г. П. Ґрайс визначив слово «but» як модель слова, яке може слугувати  для вираження умовної імплікації. Згідно з його концепцією, умовна імплікація є більш семантичною, ніж прагматичною. Комунікативна імплікація повинна  бути логічно зрозумілою. Якщо імплікація розшифровується інтуїтивно, вона вважається умовною, а не комунікативною.

Пресуппозиція – це третій вид імплікації.

Наприклад: «Smith has left beating his wife» передбачає, що Сміт бив свою дружину [68 : 329].

Поняття пресупозиції ще не має загальноприйнятого визначення. Існує два розуміння  цього терміну:

1. зв’язок  між типом мовленнєвого акту  та іншими діями відносно реальності;

2. висловлювання,  або будь-який конкретний вираз,  правдивість якого є основою  для правдивої оцінки іншого  висловлювання.

Правдивість того, що приховано у підтексті, є  обов’язковою умовою незалежно  від того, правдиве висловлювання  чи ні. Серед лінгвістів немає згоди  у питанні приналежності пресупозиції до семантичного чи прагматичного аспектів мовленнєвих актів. В. З. Дем’янков  розглядає пресупозицію як умови, які  повинні відображати світ для  того, щоб речення мало фактичне значення [17 : 68].

Сучасні дослідники розмежовують різні способи  прихованої інформативності, зокрема  диференціюючи визначення імплікації (лат. implicatiо – сплетення, переплетення, логічна операція, що пов’язує два висловлювання в одне складне  і, як правило, в мові відповідає сполучнику “якщо..., то...”) і імплікатури (лат. implicamentum – плетіння; прагматичні  компоненти, які виводяться адресатом з контексту спілкування завдяки знанню комунікативних принципів, максим, постулатів та конвенцій спілкування) 7: 226. Інші вчені наголошують, що “імплікація – це не що інше, як інформація, що додається до змісту сприйнятого   повідомлення під впливом наявних у свідомості адресата знань про дійсність” 59 : 51. У такому розумінні імплікація прирівнюється до пресупозиції 13 : 44.

Згідно  з концепцією мовленнєвих імплікатур П. Ґрайса те, що імплікується у висловлюванні, поділяється на дві категорії 77 : 58.:

· конвенціональні  імплікатури, в яких мовленнєві засоби виступають як зритуалізовані прагматичні  кліше;

· мовленнєві імплікатури – прагматичні компоненти змісту повідомлень, що вміщують приховане  значення, підтекст, за допомогою якого  висловлювання використовуються, щоб  передати більше, ніж вони дослівно означають; вони виводяться адресатом  з контексту мовленнєвої ситуації шляхом припущень завдяки знанню комунікативних принципів та постулатів спілкування.

Типові  приклади прагматичних кліше, що вміщують конвенціональні імплікатури на зразок Ви не змогли б зачинити вікно?, Ви не скажете, котра година?, Чи можу попросити вас передати мені хліб? тощо, використовуються як імпліцитні прохання у формі питань. Важко  уявити ситуації, в яких ці прагматичні  кліше могли б бути чимось іншим  окрім прохання. І якщо адресат  є носієм конкретної мовленнєвої  культури і володіє достатнім  рівнем комунікативної компетенції, він  правильно проінтерпретує такі висловлювання  як прохання про послугу, а не як запитання про фізичну здатність  щось зробити. Прагматичні кліше, які  вміщують конвенціональні імплікатури, сприймаються носіями мови однозначно.

Невідповідність або протиріччя у змісті змушує слухача  чи читача вдаватись до припущень  в пошуках адекватної інформації, відповідної до максими доречності з метою правильної інтерпретації  прихованого значення, тобто “читати  між рядків”. Ці припущення робляться  переважно підсвідомо. Таким чином, адресат комунікативного акту виводить з контексту ситуації спілкування  прагматичні компоненти прихованого  змісту, так звані імплікатури  дискурсу, які вступають в протиріччя з буквальним значенням висловлювання.

Особливо  важливу роль відіграє спільний фонд знань комунікантів про конкретну  ситуацію.

1.4. Принцип  лінгвістичної ввічливості

Спілкування не зводиться комунікантами до простого інформування про певний відрізок дійсності. Кожен із учасників розмови намагається  зацікавити, змусити партнера   спілкування співпереживати, виявити  увагу, шанобливе ставлення, делікатність, тактовність тощо. Принцип лінгвістичної  ввічливості відіграє велике значення у процесі спілкування, регулюванні  взаємин між мовцями. Лінгвістична ввічливість – це один із стратегічних прийомів комунікації, від володіння  яким залежить результативність спілкування. За допомогою функціонально-семантичної  універсалії – категорії ввічливості – адресант, послуговуючись різноманітними мовними засобами, реалізує семантику  суб’єктивного ставлення до адресата – ввічливості / зневаги, категоричності / делікатності тощо.

Принцип ввічливості надає практичні  рекомендації щодо створення приязної атмосфери у спілкуванні, підтримання  добрих стосунків між учасниками акту комунікації з метою підвищення її ефективності.

Вперше, принцип ввічливості сформулювала лінгвіст Р.Лакофф (1973). Вона подає його у вигляді трьох правил:

ь не нав’язувати  своєї думки;

ь надавати співрозмовнику можливість вибору;

ь чинити так, щоб спілкування принесло співрозмовнику задоволення. Бути доброзичливим 81 : 25.

Згодом  принцип ввічливості детально розробив сучасний дослідник прагматики мовленнєвих  актів Дж. Ліч [84]. У теоретичному доробку британського лінгвіста  принцип ввічливого спілкування  реалізується через певні імпліцитні правила ведення розмови – етикетні максими. Найважливішими максимами  принципу ввічливості є такт, схвалення, скромність, згода, симпатія, співчуття  тощо. Вони покликані сприяти створенню  доброзичливої атмосфери, нормального  тла для реалізації комунікативних стратегій, що є важливою передумовою  успішної комунікації.

Характеризуючи  максими, Дж. Ліч вводить власні терміни  на позначення двох видів ілокутивних  актів: репрезентативи Сьорля він називає "асертивами", а директиви – "імпозитивами" [84]. За Дж. Лічем:

-  кожна  максима супроводжується субмаксимою  (sub-maxim) (вказана нижче

в квадратних дужках), яка має менше значення [61];

- не  всі максими є однаково важливими.  Наприклад, дотримання такту впливає  на вибір мовленнєвої стратегії  сильніше, ніж щедрість, в той  час як похвала важливіша, ніж  скромність.

- слід  звернути увагу на те, що співрозмовники  можуть одночасно дотримуватися  декількох максим. У цьому випадку,  одна з максим чітко проявляється  у висловлюванні, а інша імплікується.

- якщо  ввічливість не експлікується,  то можна   припустити її  відсутність [61]. Максими принципу  ввічливості, кожна з яких вміщує  ще декілька постулатів, подані  нижче.

· Максима  такту (в директивах [імпозитивах] і  комісивах) максима “меж особистісної сфери”.

1. Зведення  до мінімуму можливих моральних  втрат співкорозмовника.

[2. Надання  співрозмовникові максимально вигідного  статусу].

· Максима  похвали (в експресивах і репрезентативах [асертивах] максима позитивної налаштованості.

1. Уникнення  несхвалення дій, ідей, іміджу  співрозмовника.

[2. Максимальне  схвалення його поведінки].

· Максима  скромності (в експресивах і репрезентативах) підтримка власного нейтрального, але  позитивного іміджу.

1. Відхилення  похвали на власну адресу.

[2. Максимальна  самокритика].

· Максима  згоди (в репрезентативах) неопозиційність  у спілкуванні.

1. Зведення  до мінімуму незгоди, тобто  заперечення з боку слухача.

[2. Зведення  до максимуму погодження зі  співбесідником].

· Максима  симпатії (в репрезентативах) створення  доброзичливої атмосфери.

1. Зведення  до мінімуму недоброзичливості  чи антипатії до

співрозмовника.

[2. Максимальне  виявлення симпатії чи прихильності  до партнера

спілкування].

· Максима  співчуття (в директивах і комісивах) максима виявлення уваги.

1. Зведення  до мінімуму дискомфорту, незручностей  для слухача.

[2. Створення  максимального комфорту для співбесідника].

На відміну  від принципу кооперації, який втілює правила спільного оперування інформацією, принцип ввічливості через втілення етикетних максим забезпечує створення  сприятливого соціального контексту  спілкування для реалізації комунікативних намірів мовця. Дотримання правил ввічливого спілкування такту, похвали, згоди, скромності, виявлення уваги і  т.ін. сприяє реалізації комунікативних намірів співрозмовників через  створення їх позитивних образів  і демонстрацію поваги до їх особистого часу, простору і свободи вибору. 
 

Висновки  до Розділу 1

Теорія  мовленнєвих актів вважається основою  сучасної прагма-лінгвістики. Мовленнєвий  акт розглядається як елементарна  одиниця мовлення, послідовність  мовних виразів, що вимовляються одним  мовцем і зрозуміла принаймні  одному з багатьох інших носіїв мови. Для здійснення мовленнєвого акту потрібно комунікативно правильно побудувати висловлювання; у ньому повинна  бути вкладена суть повідомлення (локуція); задана комунікативна спрямованість (ілокуція); забезпечена можливість створення нової ситуації завдяки  впливу на поведінку або свідомість співрозмовника (перлокуція). Суттєвими  характеристиками мовленнєвих актів  є: відкрита   і прихована мета висловлювання, яка зумовлює ілокутивні наміри або ілокутивні сили, вплив  висловлювання на адресата або перлокутивний  ефект, приховані наміри адресанта  або непрямі ілокуції, інтерпретація  непрямих мовленнєвих актів або  мовленнєва імплікатура тощо.

Мовленнєвий акт може виражатися як прямо, так  і непрямо. У випадку прямого  мовленнєвого акту висловлювання розуміється  буквально. У випадку непрямого  мовленнєвого акту буквальне розуміння  висловлювання призводить до комунікативної невдачі, оскільки головний його зміст  виражений нечітко, тому що мовець, спираючись на спільні фонові знання, передає слухачу більше інформації, ніж він реально повідомляє [62].

"Декодуючи"  непрямі мовленнєві акти, адресат  спирається на імплікатури дискурсу. Виділяють три основні види  імплікації: конверсаційна, умовна  і пресуппозиція. Те, що імплікується  у висловлюванні, поділяють на  дві категорії: конвенціональні  імплікатури і мовленнєві імплікатури.  Під час спілкування співрозмовники  постійно залучаються до інтерпретації  того, яких цілей намагається досягти кожен з них, кажучи те чи інше, дотримуючись при цьому кооперативного принципу не вираженої експліцитно угоди раціонального спілкування. Кооперативний принцип полягає в тому, щоб зробити мовленнєву участь співрозмовників адекватною темі розмови та меті комунікантів. Необхідним є також дотримання інших принципів (естетичних, соціальних або моральних), таких, як, наприклад, ввічливість, яка створює додаткові комунікативні імплікації.