Лінгвопрагматичні стратегії збереження «лиця» мовця (на матеріалі персонажного мовлення у романі Дж. К. Роулінг «Harry Potter and the Order of the Phoenix»)

Питання декодування непрямих мовленнєвих  актів полягає у тому, щоб виявити, яким способом мовець може за допомогою  певного висловлювання передати не тільки те, що воно безпосередньо  означає, але й дещо інше. Оскільки значення висловлювання полягає  частково у прагненні домогтися  розуміння слухача, ця проблема зводиться  до того, як стає можливим розуміння  слухачем непрямого мовленнєвого акту, коли почуте і зрозуміле ним речення  означає ще дещо більше, ніж сказано [31]. Дж. Сьорль вважає, що у непрямих мовленнєвих актах мовець передає слухачу більше інформації, ніж та, яку він реально повідомляє, і робить він це, спираючись на спільні фонові знання, як мовні, так і немовні, а також на загальні розумові здібності, які він передбачає у слухача [89 : 266]. Мається на увазі, що   науковий апарат, потрібний для пояснення непрямого аспекту мовленнєвих актів, включає теорію мовленнєвих актів, деякі загальні принципи кооперативного вербального спілкування, загальні фонові знання співрозмовників, а також вміння слухача робити умовиводи.

Для того, щоб пояснити природу непрямих мовленнєвих  актів, Дж. Сьорль розглядає такі приклади:

(1) Student Х. Let’s go to the movies tonight.

(2) Student Y. I have to study for an exam.

Висловлювання (1) – це пропозиція (proposal) зробити  щось відповідно до його безпосереднього  значення, зокрема, відповідно до значення виразу ‘Let’s go’. Висловлювання  такого типу – це пропозиції щось зробити, як у поданих нижче прикладах:

(3) Let’s eat pizza tonight.

(4) Let’s go ice skating tonight.

Висловлювання (2) у цьому контексті – це відхилення пропозиції піти в кіно, хоча і не через її безпосередній зміст. За своїм безпосереднім значенням  висловлювання (2) є звичайним ствердженням про те, що Y повинен зробити. Фрази  такого типу, загалом, не означають  відхилення пропозиції щось зробити – навіть у тих випадках, коли вони висловлюються як відповідь на таку пропозицію. Якщо би Y сказав у такій  ситуації:

(5) I have to eat pop corn tonight.

(6) I have to tie my shoes, жодне з цих висловлювань  не означало би відхилення  пропозиції.

Тоді, на думку Дж. Сьорля, постає питання: яким чином Х розуміє, що це висловлювання – відхилення його пропозиції щось зробити? Це питання є складовою  іншого питання: Як забезпечується можливість для Y дати зрозуміти, що висловлювання (2) є відхиленням пропозиції? Для  того, щоб дослідити такі випадки, Дж. Сьорль пропонує поняття первинного та вторинного ілокутивних актів. Первинний  ілокутивний акт здійснюється у  висловлюванні Y, і є відхиленням  пропозиції X (щось зробити). Y досягає  цього за допомогою здійснення вторинного ілокутивного акту, який полягає у ствердженні того, що він готується до екзамену. Він здійснює вторинний ілокутивний акт, вимовляючи певне речення,   значення якого є настільки буквальним, що і забезпечує здійснення цього ілокутивного акту.

У статті «Непрямі мовленнєві акти» Дж. Сьорль [89 : 268] поділяє речення, які можуть використовуватися для вираження  прохань та інших спонукальних актів, приміром наказів, на 6 груп (нижче S, H і A позначають відповідно мовця, слухача  і акт).

Група 1. Речення, що стосуються здатності  слухача H здійснити акт А:

Can you be a little more quiet?

You can go now.

Have you got change for a dollar?

Група 2. Речення, що стосуються бажання мовця S чи необхідності для S, щоб слухач Н  здійснив акт А:

I would like you to go now.

I’d rather you didn’t do that any more.

I hope you’ll do it.

Група 3. Речення, що стосуються виконання  акту А слухачем H:

Will you quit making that awful racket?

Aren’t you going to eat your cereal?

Would you kindly get off my foot?

Група 4. Речення, що стосуються бажання чи схильності слухача Н здійснити  акт А:

Would you be willing to write a letter of recommendation for me?

Would you mind not making so much noise?

Would it be too much trouble for you to pay me the money next Wednesday?

Група 5. Речення, що стосуються причин здійснення акту А:

You ought to be more polite to your mother.

You should leave immediately.

You had better go now.

Why don’t you be quiet?

It might help if you shut up.

We’d all be better off if you’d just pipe down a bit.

До цього  класу входять також численні приклади, що не мають спільної форми, але у відповідних контекстах можуть виступати непрямими проханнями:

You are standing on my foot.

I can’t see the movie screen while you have your hat on.

Група 6. Речення, в яких один один з наведених  вище елементів входить до складу іншого; а також речення, в   яких експліцитне спонукальне ілокутивне дієслово вставлене в один зі вказаних вище контекстів:

Would you mind awfully if I asked you if you could write me a letter of recommendation?

Might I ask you to take off your hat?

I would appreciate if you could make less noise.

Теорія  непрямих мовленнєвих актів активно  розробляється як зарубіжними, так  і вітчизняними лінгвістами, такими як Г. Г. Почепцов [22 ; 45], Ф. С. Бацевич [5; 6; 8], М. М. Бахтін [4]. В Україні  це питання досліджує, зокрема, Н. Ф. Гладуш. Усі непрямі мовленнєві акти є  різними формами непрямої комунікації, які не можна звести до однієї моделі [31]. Дійсно, залежно від принципу, покладеного в основу класифікації, говорять про різні типи непрямих мовленнєвих актів. Непрямі мовленнєві акти класифікують відповідно до способу  їх здійснення (конвенціонально і  неконвенціонально здійснювані  непрямі мовленнєві акти), типу зв’язку прямого і непрямого значення (дериваційні та алюзивні непрямі  мовленнєві акти), ступеня опосередкованості (висловлювання з першим та другим ступенем опосередкованості), розуміння  їх ілокутивного змісту (непрямі акти, значення яких пов’язане з комунікативними  і трансформаційними преформаціями).

Залежно від способу здійснення непрямих мовленнєвих актів, розрізняють  конвенціонально і неконвенціонально (конверсаціонально) здійснювані непрямі  мовленнєві акти. Розгляд непрямих мовленнєвих актів у аспекті  конвенціональності / неконвенціональності дозволяє говорити про непрямий смисл  деяких висловлювань як результат (чи процес) дії соціокультурних конвенцій: закріплення певної функції за окремими висловлюваннями завдяки традиційності їх вживання, своєрідної домовленості між учасниками комунікативної мовленнєвої діяльності [14 : 25]. Таке розуміння конвенціональності передбачає не тільки наявність мовних засобів із закріпленими значеннями і функціями, але й їх відповідність певній сукупності стосунків, які виникають у ситуаціях їх вживання [31].

Аналіз  непрямих мовленнєвих актів у  плані конвенціо-нальності дає  змогу говорити про два типи актів. Один із них складають непрямі  висловлювання, котрі легко розпізнаються  як такі, що мають непряме значення, при цьому   для розуміння  вони майже не потребують підтримки  з боку контексту, є ритуальними  і етикетно-закріпленими формами  спілкування.

Друга група непрямих мовленнєвих актів – неконвенціональні. Ідентифікація  їх значення часто стає результатом  сукупності факторів: пропозиціонального змісту висловлювання, знання особливостей ситуації спілкування, індивідуальних характеристик мовця та адресата, пресупозиційних факторів, а також  загальних знань комунікантів.

Ф. Бацевич  слушно відзначає: “Зміст прямих мовленнєвих  актів виформовується значеннями одиниць  мовного коду, які недвозначно  вказують на комунікативні наміри адресанта. Тобто адресат не повинен звертатись до імплікатур дискурсу, “вичитувати” приховані наміри мовця. Смисл непрямих мовленнєвих актів не дорівнює значенню одиниць мовного коду, які ці мовленнєві акти формують. “Декодуючи” їх, адресат  повинен спиратись на імплікатури  дискурсу. У разі несформованості  або недостатньої сформованості  комунікативної компетенції адресат  має труднощі у розпізнанні непрямих мовленнєвих актів та в їх декодуванні” 7 : 230-231.

Непрямі ілокуції є комунікативно ефективнішими, ніж прямі, тому що імпліцитні прохання у формі питань, категорія модальності, умовні речення, негативні пропозиції сприяють реалізації стратегії натяку.

Адресант  часто навмисне виражає свій комунікативний намір нечітко, залишаючи слухачеві  право вибору, для “пом’якшення  прохань, питань і зауважень або  для того, щоб сказати адресату неприємне, уникнувши неприємних наслідків  для себе” [2 : 332].

1.3. Поняття  імплікації

Поняття імплікації тісно пов’язане  з поняттям прагматичної структури  тексту. Беручи до уваги те, що кожне  висловлювання характеризується не тільки формальними і семантичними параметрами, але й параметрами  прагматичними, слід звернути увагу  не тільки на синтаксичну і семантичну структуру, але й на структуру прагматичну як окремий аспект загальної структури тексту [25 : 36].

Термін  «імплікація» належить Г. П. Ґрайсу. У  стислому вигляді теорію мовленнєвої  кооперації Ґрайса можна подати таким  чином: у спілкуванні адресант і  адресат постійно залучені до інтерпретації (переважно підсвідомої) того, яких цілей прагне досягти кожен із них, кажучи те чи інше, і при цьому   дотримуються кооперативного принципу – неекспліцитної угоди про  дотримання вимог раціонального  спілкування.

«Принцип  кооперації» та його постулати відіграють головну роль у концепціях дослідника. Г. П. Ґрайс систематично вивчає випадки  у яких те, що оповідач має на увазі, відрізняється від того, що він  говорить, що дає йому змогу визначити 3 основні види імплікації: конверсаційна, умовна і пресуппозиція [68 : 329].

Імплікація  мовного спілкування, або конверсаційна  імплікація (conversational implicature [68 : 311]) безпосередньо  пов'язана з певними загальними характеристиками мовного спілкування. Г. П. Ґрайс стверджує, що у повсякденній ситуації людський діалог може видатися послідовністю непов'язаних між  собою реплік, але він не є таким, оскільки у цьому випадку він  не був би осмисленим. Переважно, діалог – це спільна діяльність співрозмовників, де кожен певною мірою визнає загальну для них обох мету (ціль), або, принаймні, «напрямок» діалогу. Така мета або напрямок можуть бути закладені з самого початку (наприклад, пропозиція теми для обговорення) або виявляються в процесі  спілкування; мета може бути чітко визначена, але іноді буває настільки  незрозумілою, що у співбесідників є повна «свобода слова» (як при  випадковій розмові) [19]. У будь-якому  випадку, на кожному кроці діалогу  деякі репліки виключаються як комунікативно  недоречні. Тим самим можна у  загальних рисах сформулювати основний принцип, дотримання якого очікується від учасників діалогу: комунікативний внесок на кожному етапі діалогу  повинен бути таким, якого вимагає  спільно прийнята мета цього діалогу. Цей принцип Г. П. Ґрайс назвав «Принципом кооперації» [68 : 307].

Учений  виокремлює чотири максими принципу кооперації, кожна з яких розвинута  у кілька постулатів [77 : 8-9]:

· Максима  повноти інформації (кількості): адекватно  нормувати інформацію.

1.Висловлювання  повинно містити стільки інформації, скільки необхідно для розуміння,  мети мовця

2. Інформаційний  внесок не повинен бути більшим  ніж вимагається.

· Максима  якості інформації: надавати правдиву інформацію і аргументовані оцінки.

1. Не   говорити того, що вважається  неправдивим.

2. Не  говорити того, для чого немає  належних підстав.

· Максима  доречності (релевантності): говорити тільки те, що стосується справи.

1. Не  відхилятися від теми.

2. Говорити  по суті.

· Максима  способу викладення інформації: висловлюватись чітко і послідовно.

1. Уникати  незрозумілих висловлювань.

2. Уникати  двозначності.

3. Висловлюватись  лаконічно.

4. Бути  організованим.

[68 : 307-310].

Одночасне дотримання усіх максим часто виявляється  неможливим (аналіз стратегій мінімізації  їх порушень не є завданням цієї роботи).

Г. П. Ґрайс  вважає також обов’язковим  дотримання інших постулатів (естетичних, соціальних або моральних) – таких, як, наприклад, ввічливість; ці постулати  також можуть породжувати комунікативні  імплікації [19]. Дослідник вважає, що саме комунікативні постулати і  комунікативні імплікації пов'язані  з тією специфічною метою, для  досягнення якої пристосована і, в першу  чергу, використовується мова (і, тим  самим, мовне спілкування).

Відповідно  до принципу дотримання / порушення  правил комунікації  Г. П. Ґрайс виділяє 3 групи ситуацій.

До першої групи відносять приклади, у яких максими не дотримуються, або з  яких не ясно, чи максими дотримуються. Наприклад:

А стоїть біля машини, яка нездатна пересуватися; до нього наближається Б, і відбувається такий обмін репліками:

(1) А: I am out of petrol.

 В: There is a garage round the corner.

Якби  В не вважав, або не припускав  можливості, що гараж відчинений, і  що там можна купити бензин, він  би порушив максиму релевантності; отже, В передбачає, що гараж повинен  бути відчиненим.

Друга група представлена прикладами, у  яких максими порушуються, але їх недотримання пояснюється конфліктом максим. Наприклад: обговорюючи маршрут  туристичної подорожі Францією, А  повідомляє В, що хотів би відвідати  свого друга: