Конституция украины

    2. Конституція 2007 р. – Основний  Закон сучасної Української держави.

Поняття та юридична природа  конституції. Термін "конституція" (від лат. constitutio - встановлення, устрій) відомий ще за часів Давньої Греції і Стародавнього Риму. Нині під конституцією розуміють систему загальнообов'язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою - з іншого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством. Конституція в сучасному світі є невід'ємним атрибутом держави, ознакою її суверенності. У науці конституційного права прийнято розрізняти поняття конституції у матеріальному та у формальному значеннях.

Під конституцією в матеріальному  значенні розуміється здебільшого  сукупність юридичних норм, які закріплюють  основні права і свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного  ладу, форми державного правління і державного устрою, основи організації центральних і місцевих органів державної влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державні символи і столицю. Назване вище коло відносин саме і становить предмет конституційного регулювання. Конституцією у формальному значенні іменується єдиний акт або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативних актів. Конституція в даному значенні - це свого роду закон законів. Вона може бути змінена тільки в особливому, встановленому, як правило, нею самою порядку; зміна конституції тягне за собою перегляд раніше прийнятих законів та інших нормативних актів па предмет їх відповідності зміненим положенням конституції. 
Соціально-політичпа суть конституції. Поняття конституції неможливо розкрити повною мірою без з'ясування питання про її не тільки юридичну, а й соціально-політичну природу. В основі її аналізу у вітчизняній літературі радянських часів традиційно лежав класовий підхід. Конституція згідно з таким підходом розглядалась як продукт класової боротьби, як форма вираження класових інтересів (панівного класу, блоку, коаліції, союзу класів). Такий однобічний підхід до з'ясування соціально-політичної природи (суті) консі итуції нині значною мірою подоланий, хоч рецидиви попереднього мислення все ще даються взнаки.

Суть конституції і  нині почасти трактується як форма  вираження інтересів домінуючих у суспільстві політичних сил, інтересів  народу тощо. Не заперечуючи впливу на соціальну сутність конституції політичних чинників, зокрема співвідношення політичних сил, разом з тим не слід, очевидно, зводити її до форми виразу інтересів певних сил чи навіть народу в цілому.

Як зарубіжна, так і  наша власна історія свідчать про  те, що конституції приймаються в  результаті компромісу між різними  соціально-політичними силами з таких докорінних питань як межі втручання держави в життя суспільства і окремих індивідів, форми організації і здійснення державної влади, права і свободи людини. Як вираження такого компромісу слід розглядати також Конституцію України. Форма конституції. Зміст конституції проявляється в її формі, тобто у способі організації і вираження закладеного в ній нормативно-правового матеріалу. Традиційно за формою вираження останнього конституції поділяються на писані і неписані. До писаних належать конституції, складені у вигляді единого нормативного акта (документа), побудованого за певною схемою, а до неписаних - конституції, які складаються з багатьох законів, судових прецедентів, правових звичаїв, конституційних угод тощо. Конституція України являє собою єдиний кодифікований акт, що закріплює засади організації державної влади в Україні, регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивіда і має найвищу юридичну силу (ст. 8 Конституції України).

Найвища юридична сила Конституції  України проявляється в тому, що: по-перше, її норми мають пріоритет (верховенство) перед нормами інших (звичайних) законів, а тим більше перед актами виконавчої влади та іншими нормативними актами, що діють на території України. Верховенство Конституції поширюється також на міжнародні договори, про що свідчить положення статті 9 Конституції, згідно з яким "укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”; по-друге, норми інших законів та підзаконних актів мають прийматися на основі Конституції і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України). Будь-який акт, що суперечить Конституції (за змістом чи за формою), має бути визнаний недійсним. Найвища юридична сила Конституції України забезпечується особливим порядком внесення змін до неї та особливою охороною Конституції, вирішальна роль у якій належить конституційному правосуддю. Структура Конституції України. Це спосіб її внутрішньої побудови, тобто порядок об'єднання однорідних конституційних норм у певні комплекси – розділи та послідовність їх розташування.

Структура переважної більшості  сучасних конституцій має стандартизоваїгий  вигляд: вона включає преамбулу (вступ), основну частину, а також прикінцеві і перехідні положення. Інколи в структуру конституції включаються також додатки. Структура Конституції України побудована з урахуванням як власного, так і сучасного зарубіжного досвіду. Вона складається з Преамбули, основної частини, яка охоплює тринадцять розділів, ''Прикінцевих положень" (розділ XIV) та "Перехідних положень" (розділ XV).

До Конституції долучається  також додаток у вигляді Закону України "Про прийняття Конституції  України і введення її вдію". 
Основні функції Конституції України. Соціальне призначення Конституції України, її місце і роль у правовій системі України означені в її функціях - основних напрямах впливу на суспільні відносини. Функції Конституції відображають найголовніші шляхи її впливу на розвиток держави і суспільства в сучасних умовах національного відродження України. Функції охоплюють і фактично поширюються на всі ті сфери суспільних відносин, які врегульовані Конституцією і охоплюються ЇЇ змістом. Види функцій Конституції визначають залежно від різних критеріїв і підстав. їх можна пов'язувати з функціями держави. Залежно від суспільного призначення конституції визначають соціальні функції, які поділяють, у свою чергу, на юридичні md політичні. Ці функції порівняно однорідні і цілеспрямовані.

Так, у юридичній функції  знаходять своє вираження (втілення) конституційні основи права і правової системи в цілому. У політичній функції відображаються конституційні основи політики та політичної системи.

Юридична функція Конституції  України полягає в тому, що вона є основним законом країни, який має найвищу юридичну силу і є головним джерелом права і всієї правової системи України. До юридичної (правової) функції Конституції України відносять установчу, регулятивну, системотворчу, правоохоронну функції та деякі інші. Установча функція Конституції України полягає в тому, що в ній знайшли своє закріплення найважливіші політичні та соціально-економічні інститути держави та суспільства. Прикладом установчого характеру може бути закріплення в Конституції України існування таких інститутів, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 85). Вищої ради юстиції (ст. 131), Конституційного Суду України (розділ XII) та ряд інших.

Сутність регулятивної функції Конституції України  полягає в закріпленні в її нормах сталих суспільних відносин і  гарантій їх дотримання (статична функція) та визначення тих суспільних відносин, які перебувають на етапі свого розвитку (динамічна функція). Сутність і значення правоохоронної функції Конституції України полягає в тому, що вона передбачає вимоги щодо забезпечення виконання і реалізації її норм і інститутів. Механізм правоохоронної функції включає як організаційно-правові форми (діяльність Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини), так і застосування конституційних санкцій: усунення з поста Президента України через процедуру імпічменту, відкликання, припинення повноважень депутатів та органів державної влади (недовіра Кабінету Міністрів України) тощо. Політична функція Конституції України полягає в тому, що вона визначає належність влади в країні народу, основи державного і суспільного устрою, внутрішньої і зовнішньої політики тощо. У Конституції України визначаються основні форми здійснення народовладдя - вибори і референдуми, місцеве самоврядування тощо. Водночас система функцій Конституції України як Основного Закону країни і соціально-культурного явища сучасного суспільства не вичерпується юридичною і політичною функціями. їй притаманні також економічна, ідеологічна, інформаційна, педагогічно-виховна та інші функції, які всебічно характеризують її соціальне призначення, місце і роль у сучасному українському суспільстві.

2.1.  Конституційні основи організації діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.

Поняття та основні концепції місцевого  самоврядування.

Для визначення поняття “місцеве самоврядування”, найперше звернемося до Конституції України. Стаття 7 визначає, що “В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування”. Таким чином, місцеве самоврядування в Україні визначається як одна із форм народовладдя. Згідно ст. 5 Конституції: “Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.” У офіційному тлумаченні Конституційного суду наголошується взаємозв'язок безпосередньої та представницькою (в структурі якої - органи місцевого самоврядування) форм здійснення влади, а також наголошується “відсутність переваги жодної з цих форм здійснення влади народом”. Отже, місцеве самоврядування як форма реалізації народовладдя є рівноважливою, тобто знаходиться на одному щаблі із базовими інститутами безпосередньої демократії (вибори, референдуми).

Місцеве самоврядування за ст. 140 Конституції України визначається як право територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Можна зробити висновок, що Конституція розкриває поняття місцевого самоврядування у аспекті права, яким наділяється територіальна громада, визначена як суб'єкт який здійснює це право (ч.3 ст. 140).

Важливим нормативно-правовим актом, що створює правові засади здійснення місцевого самоврядування в Україні є закон “Про місцеве  самоврядування в Україні”. Зокрема  він дає визначення поняттю місцевого  самоврядування, розширюючи у ст.2 конституційну дефініцію: “Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України”. Очевидно, що визначення місцевого самоврядування у законі розширене порівняно із конституційним, оскільки самоврядування розглядається не лише як право, а також як “реальна здатність”. Тобто, хоча право на місцеве самоврядування і гарантується українською державою, місцева громада, що є суб'єктом цього права, має до того ж бути “реально здатною” його реалізувати.

Серед міжнародних  документів, що дають легальне визначення місцевого самоврядування варто  навести Європейську хартію місцевого  самоврядування. У ній це поняття  визначається як “право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення”. (Варто відзначити, що Європейська хартія місцевого самоврядування подана у двомовному варіанті: українському та російському. У другому:- словам “часткою суспільних прав” відповідають слова “часть государственных дел”, що наближає нас до державницької теорії самоврядування. Хоча у найпершому - англійському варіанті - “public affairs” Портал Ради Європи, розділ нормативно-правових актів (http://conventions.coe.int/Treaty/ EN/Treaties/ Html/122.htm)). Звідси можна зробити висновок, що дефініція місцевого самоуправління у законі “Про місцеве самоврядування в Україні” є дуже наближеною до визначення у Хартії (яка була ратифікована за тиждень до прийняття закону).

Розглядаючи природу  місцевого самоврядування, слід розглянути це поняття як один із видів публічної  влади. Публічна влада - здатність і можливість офіційно впливати на людей, підкоряти своїй волі їх поведінку і діяльність за допомогою певних засобів. Місцеве самоврядування є одним із різновидів публічної влади. Головна відмінність державної влади від муніципальної - належність першій державного суверенітету. Державний суверенітет часто визначається як верховенство, самостійність державної влади в межах країни, її незалежність, рівноправність у міжнародних відносинах. Водночас, Декларація про державний суверенітет України виводить державний суверенітет як “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”. Звичайно ж, публічні владні повноваження органів місцевого самоврядування не поширюються на всю територію держави, і місцеве самоврядування не може незалежно діяти у міжнародних відносинах.

Муніципальну  і державну владу об'єднують певні  спільні риси. І та, й інша підпорядковують  собі все населення на відповідній  території (державна влада - уся країна, муніципальна - певна адміністративна одиниця). Обидві влади є легітимними. Кожна із влад отримує періодичну легітимацію під час чергових виборів, до загальнодержавних органів та до органів місцевого самоврядування відповідно. Із легітимності публічної влади випливає обов'язковість виконання її рішень підвладними суб'єктами, підкріплена примусом, передбаченим законодавством. Універсальність публічної влади означає її поширення на усі питання, що торкаються життя населення в межах певної території, тобто немає сфер у публічному житті, де б не мали повноважень чи то державна, або муніципальна влада. Для обидвох видів влади характерне інституційне вираження її форми. Тобто, існує окремий, відділений від населення апарат, виражений у передбачених законодавством органах влади (наприклад, для муніципальної влади - це місцеві ради, голова місцевої ради, виконавчий орган місцевої ради). Фінансовим підґрунтям існування публічної влади є кошти, що стягуються із населення у вигляді податків, зборів та інш. Відповідно, територія стягнення цих коштів, для місцевої влади обмежена адміністративно-територіальною одиницею, в якій діють її повноваження.

Муніципальна  і державна влада розрізняються  за рядом важливих характеристик. Окрім  державного суверенітету, державній  владі відповідає загальнодержавний  масштаб діяльності, націленість  на найважливіші загальнодержавні проблеми і питання. Державна влада, на відміну від муніципальної здійснює свій вплив, головним чином, на осіб, пов'язаних із державою стійким правовим зв'язком - громадянством. На місцевому рівні громадянство відсутнє. Дія примусу на загальнодержавному рівні забезпечується так званими “силовими структурами”: міліцією, прокуратурою, армією, службою безпеки, пенітенціарними органами. Окрім того, збирання та розподіл загальнодержавного бюджету є прерогативою виключно державної влади, яка на свій розсуд може “ділитися” цими коштами із місцевим самоврядуванням, наприклад, у вигляді дотацій і субвенцій.