Конституция украины

Конституція і чинне  законодавство захищають громадян від незаконного звільнення, несвоєчасного  одержання винагороди за працю. Невиконання зазначених та інших вимог щодо організації роботи, передбачених законом, надас тим, хто працює, право на страйк (ст. 44). Воно передбачене не тільки українським законодавством, а й Міжнародним договором про економічні, соціальні та культурні права.

При цьому повинні  дотримуватися вимоги закону тієї країни, де проводиться страйк. Треба зазначити, що право на страйк не може мати універсального характеру, оскільки с такі сфери суспільного життя, де зупинення виробництва може призвести до небажаних наслідків, а в деяких випадках – до катастроф. Право на відпочинок (ст. 45) також належить до основних прав людини. Положення, спрямовані на гарантування кожній людині, яка працює, цього права, закріплені у Загальній декларації прав .полини і в Міжнародному договорі про економічні, соціальні та культурні права. Законодавче ж регулювання цього права поширюється на людину, яка працює за трудовим договором (контрактом). Саме вона може вимагати від роботодавця дотримання вимог закону щодо тривалості робочого дня, відпочинку у вихідні та святкові дні. Усі спори щодо здійснення права на відпочинок вирішуються відповідно до настанов Кодексу законів про працю України.

Право на соціальний захист (ст. 46) передбачає широке коло питань, які держава, різні громадські організації  повинні вирішувати, щоб гарантувати  людині цивілізований рівень повсякденного життя. Особливо це стосується тих, хто 3 огляду на похилий вік, хворобу не може забезпечити собі належні умови життя. У ст. 48 Конституції України зазначено, що кожен має право на достатній життєвттй рівень для себе і своєї сім'ї, що передбачає достатнє харчування, одяг, житло. Всього цього людина, всі члени її сім'ї повинні досягати завдяки своїй діяльності. Але через поважні причини природними є винятки з цього правила. У таких випадках допомогу повинні надавати держава, інші структури соціального захисту.

Важливе значення для  кожної людини має конституційне  право на жиппо (ст. 47). Основною формою реалізації цього права згідно з  Конституцією є придбання громадянином житла на різних підставах (побудова, придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують соціального захисту, державні та місцеві самоврядні органи надають житло безкоштовно або за доступну Для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду. 
Право на охорону здоров'я (ст. 49) органічно пов'язане з правом на безпечне для життя і здоров'я довкігія (ст. 50). Як перше, так і друге спрямовані на захист найбільш дорогоцінного, що є в людини - її здоров'я та самого життя. Держава забезпечує розвиток мережі та покращення роботи медико-лікувальних закладів, вживає заходів щодо запобігання захворюванням. Медичне обслуговування у державних і комунальних закладах охорони здоров'я здійснюється безкоштовно. Водночас для покращення медичного обслуговування населення держава сприяє розвитку лікувальних закладів усіх форм власності.

Право на освіту (ст. 53) є  одним з основних соціальних і  культурних прав, якими наділено громадянина  України. Воно дістає вияв у конституційному  закріпленні обов'язковості повної загальної середньої освіти, існування розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, що функціонують на державних і комунальних засадах. При цьому слід зазначити, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти. Що ж до вищої освіти, то її безоплатне здобуття в державних і комунальних закладах освіти здійснюється на конкурсній основі. Передбачено також надання державних стипендії! та різних пільг учням і студентам. 
Інституп} громадянства України. Основну частину населення будь-якої країни становить особлива категорія фізичних осіб, а саме: громадяни даної держави. Громадянство є тією необхідною підставою, яка надає особі, що мас статус громадянина, можливість повною мірою долучитися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства і держави. Громадянство є одним із визначальних факторів у характеристиці правового становища особи, одним із найважливіших елементів її правового статусу. 
Закон України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р. визначає громадянство як "правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках" (ст. 1). Конституція України (ст. 4, 25, 92, 106) закріпила невід'ємне право людини на громадянство.

Згідно з ним: в Україні, до складу якої входить Автономна Республіка Крим, встановлено єдине громадянство (ст. 4); ніхто не може бути позбавлений громадянства (ч. 1 ст. 25); ніхто не може бути позбавлений права замінити громадянство (ч. 1 ст. 25); громадянин України не може бути виданий іншій державі (ч. 2 ст. 25); держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за кордоном (ч. З ст. 25); питання громадянства визначаються виключно законом України (ст. 92); Президент України приймає рішення про прийняття громадянства України та припинення громадянства України (ст. 106). Згідно з 4.2 СТ.4 Конституції, питання набуття та припинення громадянства України передбачені в Законі. Ст. 6 Закону про громадянство України визначає такі підстави набуття громадянства України: за народженням; - за територіальним походженням; внаслідок прийняття громадянства; внаслідок поновлення в громадянстві; - внаслідок усиновлення; внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; - у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;внаслідок встановлення батьківства; за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Умовами вступу (прийняття) до громадянства України є: визнання та дотримання Конституції України та законів України; зобов'язання припинити іноземне громадянство (крім випадків, зазначених у Законі); безперервне проживання на законних підставах на території України впродовж останніх п'яти років; отримання дозволу на постійне проживання в Україні; - володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, котрі мають певні фізичні вади (сліпі, глухі,німі); - наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

До громадянства України  не приймається особа, котра: 
вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид; 
- засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості); вчинила на території іншої держави діяння, що визнані законодавством України тяжким злочином. Громадянство України припиняється (ст. 19): внаслідок виходу з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; за підставами, передбаченими міжнародними договорами України. Громадянство України втрачається, якщо:

1. Громадянин України  після досягнення ним повноліття  добровільно набув громадянство  іншої держави.

2. Іноземець набув  громадянство України і не подав у порядку, передбаченому законом, документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього.

3. Іноземець набув  громадянство України і скористався  правом або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство.

4. Особа набула громадянство  України иа підставі ст. 9 Закону (прийняття до громадянства) внаслідок  подання свідомо неправдивих  відомостей або фальшивих документів.

5. Громадянин України  без згоди державних органів  України добровільно поступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевою самоврядування іншої держави.

Положення пунктів 1,2,3,5 цієї статті не застосовується, якщо внаслідок  цього громадянин України стане особою без громадянства. 
До органів, які беруть участь у розв'язанні питань, пов'язаних із громадянством, належать: Президент України; комісія при Президентові України з питань громадянства; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства (Міністерство внутрішніх справ) і підпорядковані йому органи (стосовно осіб, котрі проживають на території України); Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України (стосовно осіб, які постійно проживають за кордоном). Зміст основних положень Закону про набуття і припинення громадянства України грунтується на одному із загальновизнаних принципів міжнародного права - принципі уникнення без громадянства.

Конституція України  поряд з низкою найважливіших прав і свобод людини і громадянина, встановлює і конституційні обов'язки як громадян, так і коленого, хто постійно проживає або перебуває на території України. Ці обов'язки закріплені у статтях 65-68 Конституції. Основний закон України (ст. 65) визначає обов'язки - захист вітчизни, шанування державних символів; (ст. 66) - обов язок берегти природу, культурну спадщину: (ст. 67) - сточувати податки і збори; (ст. 68) - додержуватися Конституції і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Конституція України закріпила комплекс гарантій прав і свобод людини і громадянина. Умовно їх можна поділити на дві групи: 1) загальні гарантії, які стосуються всіх або більшості прав і свобод; 2) спеціальні гарантії, які стосуються окремих прав і свобод або їх груп, про які йшла мова. 
Серед загальних гарантій можна розрізняти політичні, економічні, соціальні, духовні (культурні) і власне права (юридичні) та організаційні гарантії.

Юридичними гарантіями прав і свобод особи є насамперед певні принципи правового статусу особи, передбачені і закріплені Конституцією, процесуальні гарантії (норми), юридичні обов'язки, а також юридична відповідальність за порушення прав і свобод інших осіб.

2.3. Конституція України про систему органів державної влади.

У монографії досліджуються проблеми загальної  теорії державної влади — поняття, принципи, функції, механізм здійснення державної влади, її гарантії та проблеми теорії і практики організації і  здійснення окремих видів державної  влади: законодавчої, виконавчої і судової. Найбільша увага приділяється проблемам органів законодавчої влади в механізмі здійснення державної влади та проблемам органів виконавчої і судової влади, їх структури, функцій та форм діяльності, здійсненню парламентської, адміністративної і судової реформ.

Із  прийняттям чинної Конституції України  український конституціоналізм  істотно збагатився не лише якісно новою системою прав і свобод людини і громадянина та їх гарантій, а  й принципово новою системою народовладдя — форм безпосереднього народовладдя, організації і здійснення державної влади, місцевого самоврядування та інших інститутів влади.

Як  наслідок, у політичне життя поряд  із виборами увійшли всеукраїнські  і місцеві референдуми, остаточно  утвердились або були створені нові інститути державної влади: Президент України, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, державна влада стала здійснюватися шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, стала функціонувати система місцевого самоврядування.

Проте українське суспільство і українська держава остаточно не обрали ні виборчої системи щодо формування парламенту, ні форми державного правління, які залишаються змішаними, перехідними, повільно здійснюються парламентська, адміністративна і судова реформи, не створено передбаченої чинною Конституцією України правової основи організації і діяльності органів державної влади.

Це  зумовлено рядом чинників політичного, соціального, ідеологічного та іншого характеру. Однією з істотних причин існуючого стану організації і здійснення державної влади: є відсутність загальної теорії державної влади та фундаментальної теорії організації і здійснення окремих видів державної влади — законодавчої, виконавчої і судової. Це має відношення до дослідження проблем визначення поняття державної влади, класифікації її принципів і функцій та механізму здійснення, & також проблем парламентаризму, виконавчої влади і правосуддя.

В українській  науково-юридичній літературі в  останні роки висловлено нові думки щодо поділ державної влади, статусу існуючих органів державної влади, їх функцій, повноважень і відповідальності, проте системних фундаментальних досліджень безпосередньо з проблем державної влади ще, на жаль, бракує.

Державна  влада є одним із основних предметів конституційного регулювання. Закономірно, що в чинній Конституції України їй приділено найбільше уваги. Положення Конституції України про основні засади, механізм та порядок здійснення державної влади становлять найбільшу її частину (65 статей). Поряд із безпосереднім народовладдям і місцевим самоврядуванням чинна Конституція України закріплює якісно нову систему державної влади, не властиву попередній Конституції України і відповідно державі та суспільству в цілому.

Замість вертикальної, ієрархічної системи влади, подібно до радянської, Конституція України передбачила горизонтальну систему організації державної влади, яка грунтується на її поділі на законодавчу, виконавчу і судову, закріпила декілька принципово нових інститутів державної влади — Президент України, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Вища рада юстиції, місцеві державні адміністрації та інші органи державної влади, істотно змінила статус більшості органів державної влади, насамперед їх функції і повноваження, передбачила нові гарантії функціонування системи органів державної влади та конституційно-правову відповідальність органів дер¬жавної влади за свою діяльність.

Звичайно, чинна Конституція України не вирішила і не могла вирішити всіх питань організації і здійснення державної влади в Україні, адже вона є за своєю суттю конституцією перехідного періоду, конституцією компромісу різних, у тому числі діаметрально протилежних політичних сил. Тому в ході парламентської, адміністративної і судової реформ, які відбуваються нині у нашій країні, має бути не лише приведено у відповідність з Конституцією України систему органів державної влади та законодавство про них, а й продовжено пошук форми правління в Україні як організації державної влади на тривалу перспективу, оскільки Конституція України закріпила змішану форму правління у вигляді президентсько-парламентської республіки.

Розвиток  і вдосконалення організації  і здійснення державної влади, розрахованої на тривалий період, має здійснюватися  на міцній науковій основі. Дослідженню проблем державної влади в Україні приділяється значна увага, але багато з них залишаються малодослідженими і далеко не вирішеними. Це стосується поняття державної влади, її конституційно-правових основ, принципів, функцій державної влади, механізму її здійснення, гарантій державної влади тощо.