Конституция украины

Принципова  теоретико-методологічна вимога полягає  в тому, щоб усвідомити процес внесення змін до чинної Конституції не як реалізацію абстрактних потреб чи суб’єктивних побажань, а як конкретну об’єктивну необхідність. За цих умов конкретно необхідними, на мій погляд, є ті зміни до Конституції, які відповідають правильно усвідомленим закономірностям суспільного розвитку і адекватно виражають їх у пропонованих конституційних новелах, а також які є реально можливими у матеріальному сенсі (безперешкодно втілюваними в життя) та процесуальному сенсі (ті, що можуть бути безперешкодно ухвалені суб’єктами конституційного процесу). Зміни до Конституції, які не є конкретно необхідними, а також зміни без їх ґрунтовного наукового забезпечення нічого, крім шкоди, суспільству не принесуть.

Наталія Оніщенко — завідувач відділу Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук: у чинній Конституції закріплені політико-правові засади взаємодії держави і суспільства. Зроблено при цьому акцент на пріоритетах суспільства і особи. Але ця проблема не вирішена до кінця. Зокрема, в Конституції навіть немає терміну «громадянське суспільство».

Під цим кутом  зору в оновленій Конституції слід було б повніше закріпити засади взаємодії правової держави і громадянського суспільства, форми участі громадян у діяльності державних органів, права громадян контролювати діяльність адміністративних структур тощо.

Володимир Горбатенко — заступник директора Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, доктор політичних наук: складовою частиною конституційних проблем організації державної влади є криза її легітимності. Ця криза виявляється у низькому рівні лояльності населення до основних напрямів діяльності цієї влади. Подолання цієї кризи пов’язане зокрема: зі створенням ефективних стосунків між владою і найактивнішими в політичному відношенні соціальними групами та сприянням формуванню інтелектуальної еліти суспільства; з концентрацією сил, які скріплюють політичну систему, і послаблення імпульсів, здатних її зруйнувати до поворотного моменту її трансформації; зі створенням під егідою і за сприяння держави нової, науково вивіреної модернізаторської ідеології, співзвучної настроям мас і здатної інтегрувати різноманітні інтереси; з подоланням непрофесіоналізму і корупції, управлінського хаосу. Під цим кутом зору в оновленій Конституції слід було б послідовніше закріпити контрольно-наглядову функцію держави, без чого важко розраховувати на забезпечення принципу законності у суспільних відносинах.

Ярославна Шевченко — завідувач відділу Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук: у світлі конституційної реформи слід звернути увагу і на проблему правового регулювання права власності. Це право передусім має визначатися через Конституцію. Але в чинному Основному Законі спеціального розділу, присвяченого саме праву власності, немає. Це негативно впливає на вирішення відповідних проблем у суспільстві, породжує суперечності у цивільно-правовому регулюванні питань власності, зокрема Цивільним кодексом України. В останньому фактично не розкритий зміст права державної власності, а про його реалізацію сказано лише, що вона відбувається за допомогою відповідних органів державної влади.

У Господарському кодексі України зафіксована  й така форма власності, як колективна. Чинна Конституція і Цивільний  кодекс України це питання обійшли.

Право власності  відноситься до фундаментальних  прав. Саме тому в оновленій Конституції слід було б мати спеціальний розділ з питань економічної системи і права власності.

2.2. Конституційний статус людини і громадянина.

Наука конституційного  права під конституційним статусом особи розуміє загальні, основоположні  засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями; користуватися свободою дій і поведінки в межах конституції та інших законів.

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з  урахуванням відповідних міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 p.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ряду інших.

Теорія права і правова  практика розрізняють поняття "права  людини" і "права громадянина". У першому випадку йдеться  про права, пов'язані з самою  людського істотою, її існуванням та розвитком. Людина (як суб'єкт прав і  свобод) тут виступає переважно як фізична особа. За Конституцією України до цього виду прав належить право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сферою відносин людини із суспільством, державою, їх інститутами. Основу цього виду прав становить  належність людини до держави, громадянином якої вона є. Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38). право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право па соціальний захист (ст. 46) тощо. Система прав і свобод людини і громадянина. Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і свобод, що визначаються теорією конституційного права. Права та свободи людини і громадянина прийнято поділяти на: особисті; політичні; економічні; соціальні та культурні.

Особисті права і  свободи людини. Особисті права і  свободи людини безпосередньо пов'язані  із самою сутністю людини як фізичної особи. До особистих прав людини належать право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід 'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), право на невтручання в особисте і сімейне .життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35). Невід'ємне право коленої людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним суб'єктивним правом, яке закріплене в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України – це матеріалізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охорона її жипя – один з основних обов'язків держави. Право людини на повагу до її гідності (ст. 28) мас універсальний характер у тому розумінні, що воно діє ще до народження дитини, а також після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави.

Справи, що виникають  із цього приводу, як правило, вирішуються  у судовому порядку. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є  важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства. Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і утримання її під вартою. 

Сутність права на недоторканність житла (ст. 30) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо. Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом.

Право на невтручання  в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням  її свободи. 
Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою перешкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Це право – один із складників загального права людини на свободу. 
Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним із найістотніших проявів демократії. Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення. Визнаючи право на свободу думки і слова, демократичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що протирічать національній безпеці, територіальній цілісності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократігчним співтовариством у результаті його тривалої, багатовікової боротьби з реакційними силами - як світської, так і церковної влади. Конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я ілюральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загальновизнаним моральним нормам і принципам.

Політичні права і  свободи. Особливість політичних прав і свобод полягає насамперед у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права і свободи мають самостійне значення, й саме як такі вони закріплені у Конституції України та в різних міжнародних документах.

Важливою особливістю  політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізовані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспілкових організації!, державних структур. До політичних прав і свобод належать право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38). право на мирні збори та маніфестації (ст. 39), право на звернення (ст. 40).

Право на об 'єднання (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства. Право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38) може здійснюватися громадянами України як безпосередньо, так і через представників, якими, наприклад, є депутати представницьких органів державної влади. Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39) є важливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їх прав тощо. Право на звернення може здійснюватися у різних формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами цих звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, посадові особи цих органів. Важливо, щоб звернення громадян розглядалися відповідно по суті справи, у строки, встановлені чинним законодавством.

Недодержання посадовими особами вимог закону надає громадянину право звертатися до суду щодо захисту. Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян". Економічні, соціальні і культурні права. Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і культурних прав. Немає потреби наголошувати значення цих прав, їх практичної реалізації. Адже саме вони повинні гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, забезпеченої у своїх життєвих потребах особистості.

Система економічних, соціальних і культурних прав згідно з Конституцією України охоплює право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров 'я довкілля (ст. 50), право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім "і (статті 51, 52), право на освіту (ст. 53), право на свободу творчої діяльності (ст. 54).

Право колісного володіти, користуватися і розпоряджатися своею власністю, результатами своєї  інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41) є не шо інше, як закріплення  в Конституції України принципу приватної власності, яка є економічною основою громадянського суспільства, розвитку ринкових відносин. Право приватної власності регулюється і захищається різними галузями українського права. її статус характеризується непорушністю, грунтується на силі закону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені виключно за рішенням суду.

Можливі винятки, обмеження  права використання приватної власності  пов'язуються Конституцією України  із суспільною необхідністю, а також  із випадками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує екологічну ситуацію тощо. Зазначені принципові положення статусу власності поширюються й на інтелектуальну власність. Право на підприємницьку діяльність (ст. 42) пов'язане з приватною власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Під підприємництвом розуміється діяльність, що здійснюється її суб'єктами на власний ризик і спрямована на одержання ними прибутку. Держава зобов'язана сприяти розвитку підприємництва, охороняти права підприємців, не втручатись в господарську діяльність організацій, що займаються підприємництвом.

 Держава може заборонити підприємницьку діяльність у деяких сферах виробництва та торгівлі, наприклад, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів тощо. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких видів продукції реалізуються шляхом надання суб'єктам підприємництва спеціальних ліцензій. Право на працю (ст. 43) зумовлене свободою трудової діяльності людини, вільним вибором нею місця та характеру праці (трудової спеціалізації"). Людина може займатися будь-яким видом трудової діяльності, а може й не брати в ній участі, оскільки Конституція забороняє використання примусової праці. Заборона примусової праці не поширюється на військову або альтернативну (невійськову) службу, працю, пов'язану з виконанням судового вироку або необхідну за надзвичайних умов.