Набуття статусу громадянства в країнах ЄС

Набуття статусу громадянства в країнах ЄС

курсова робота з географії  і міжнародних відносин

ЗМІСТ

Вступ

Тривалий час, починаючи з епохи  Великих географічних відкриттів і  до Першої світової війни, Європа була основним, традиційним джерелом еміграції, а не місцем призначення. У 1846-1890 роках середньорічна еміграція з Європи досягала 377 тисяч осіб, а у 1891-1910 роках вона зросла до 911 тисяч. Загалом з XVI століття близько 60 мільйонів європейців емігрували до Північної і Південної Америки, Австралії та інших регіонів світу.

Після Другої світової війни, а особливо починаючи з 60-х років, ситуація різко  змінилася: мільйони іммігрантів тікали до країн Західної та Північної Європи. В першій половині 90-х років країни Європи приймали близько 2 мільйонів іноземців щорічно, тобто навіть більше, ніж Сполучені Штати Америки. Переважно це були пошукачі притулку, які приїхали з колишніх країн соціалістичного блоку, нелегальні мігранти, біженці, котрі втікали від насилля, що панувало в колишній Югославії. Імміграція стала найважливішою і найгострішою проблемою в переважній більшості країн Західної Європи.

У 1995 році понад 20 мільйонів іноземців  проживали в 16 західноєвропейських  країнах, що складало в середньому 5 відсотків населення країн Європи. Близько 60 відсотків усіх іноземців перебувають у Німеччині та Франції. В менших країнах вони складають відносно невелику частину від усіх іноземців Європи, але становлять значний відсоток від населення конкретної країни. У 1995 році іноземці Люксембургу складали 33,4%; Швейцарії – 18,9 % населення цих країн. В Італії та Іспанії проживає відносно невелика кількість мігрантів (відповідно 1,7 та 1,2 відсотка), але й вона іноді супроводжується незадоволенням громадян цих країн.

Наплив іноземців викликав помітну протидію, а часом і насильницькі заходи проти мігрантів. Така опозиція з боку населення демонструється різними методами. В Німеччині впродовж 1992 року кожного дня мали місце більше ніж 50 інцидентів, спрямованих проти іноземців, в тому числі напади з підпаленнями, під час яких було вбито кількох чужинців. Президентські вибори 1995 року у Франції засвідчили, що майже кожен шостий виборець став прибічником партії Національного фронту, політична платформа якої закликала зупинити імміграцію та вигнати іноземців. Відомо, що Італія – одна з найбільших країн, яка відсилала емігрантів протягом більш ніж століття, нині приймає їх. Нещодавно у країні запроваджено дуже дискусійний закон щодо сповільнення імміграційної хвилі.

Слід зазначити, що у багатьох країнах Європи сам термін іноземець має ширше соціальне значення, ніж у Сполучених Штатах чи в деяких інших державах. Переважно в Європі, місце народження іноземців невідоме, але вони знають, до якої етнічної групи належать і хто їх нащадки. У Німеччині, наприклад, термін "іноземець" означає особу, яка не є громадянином Німеччини і, більш загально, яка взагалі не має предків у Німеччині. Діти іммігрантів вважаються іноземцями, навіть за умови, якщо вони народилися і виросли в Німеччині. В той же час діти і онуки німецьких громадян, які емігрували до Росії, в разі їхнього повернення до Німеччини визнаються її громадянами, навіть якщо не володіють німецькою мовою. Набуття громадянства в Європі також є набагато складнішим процесом, ніж у Північній Америці. Таким чином, практична значимість вказаних проблем і об`єктивна необхідність вивчення процесу набуття статусу громадянства в країнах ЄС зумовили актуальність теми дослідження даної курсової роботи, мету і завдання, предмет та об`єкт дослідження.

Об’єкт дослідження. Об’єктом дослідження даної курсової роботи виступає законодавство країн ЄС, зокрема та його частина, яка регламентує проблеми набуття статусу громадянства.

Предмет дослідження. Предметом дослідження даної курсової роботи є особливості набуття статусу громадянства в країнах Європейського союзу.

Мета дослідження. Метою роботи є дослідження процесу набуття статусу громадянства в країнах ЄС, а також узагальнення висновків і результатів дослідження.

Мета роботи передбачає виконання  таких завдань:

1. Дослідити теоретичні особливості поняття статусу громадянства на основі конституційних відносин.
2. Розкрити умовні фактори набуття статусу громадянства.
3. Дослідити особливості і умови набуття статусу громадянства в країнах ЄС.

Методи дослідження. Для розв'язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, моделювання, спостереження, бесіда.

Розробленість теми. Курсова робота підготовлена на основі вивчення виявленої літератури, в якій відображено досліджувану тему. Обраний напрям дослідження пов'язаний з реалізацією національних та міжнародних законодавчих актів, які стосуються проблеми набуття статусу громадянства в країнах ЄС.

Теоретична і практична  цінність курсової роботи полягає в тому, що в даній роботі розкрито проблему набуття статусу громадянства в країнах ЄС. Основну увагу приділено розкриттю поняття громадянства, факторів набуття громадянства, особливостям та конституційним відмінностям набуття статусу громадянства в країнах ЄС. Робота складається із вступу, трьох розділі, висновку і списку літератури. Вступ і перших два розділи присвячено розкриттю загальних понять набуття статусу громадянства, третій розділ охоплює характеристику особливостей набуття статусу громадянства в країнах ЄС

Практична цінність полягає у набутті  автором курсової роботи практичних навичок і вмінь з інформаційного пошуку, аналітико-синтетичного опрацювання  літератури та узагальнення інформації.

Розділ 1. Теоретичні особливості поняття статусу  громадянства на основі конституційних відносин

Громадянство – це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст зв'язку людини і держави, взаємовідносин громадянина з державою та суспільством [22, 248].

Найважливішою передумовою надбання людиною всіх установлених законами прав і обов'язків у державі  є громадянство. Під громадянством розуміють стійкий правовий зв'язок особи з даною державою, тобто визнання державою цієї особи в якості повноправного суб'єкта всіх прав і обов'язків. Регулювання відносин, пов'язаних із надбанням і втратою громадянства, відноситься до числа прерогатив державної влади, витікає з принципу державного суверенітету. Стан громадянства створює права і обов'язки для особи не тільки на території даної держави, але й за рубежем [21, 78].

Перші тлумачення поняття "громадянство" з'явилися за часів Античності (після  того, як в Греції виникли поліси), його суть полягала в тому, що кожен  вільний грек від народження ставав членом громадянської спільноти, був свідомим своїх прав та обов'язків (насамперед відповідальності перед міською общиною). Він був свідомим учасником у політичному житті общини, мав потребу рахуватися з думкою інших громадян, погоджуватися на певну залежність від цих громадян тощо [28, 23].

Громадяни полісу (народжені громадянами, що належали до однієї з родових  спільнот), які брали участь у  законодавстві, судочинстві, мали земельну власність, зі зброєю захищали поліс, володіли домашнім вогнищем, освяченим богами, не протиставляли себе общині загалом і не відчували такого протистояння щодо себе, усвідомлювали себе як велике спільне МИ. З ототожненням держави та суспільства ототожнювалися поняття "політична людина" і "громадянин". Головною політичною вартістю, універсальною громадянською цінністю за Античності стала свобода. Серед громадян градація була не так за походженням і майновим станом, як за поділом "вільний – не вільний". Вільний, завдяки власності на землю, виключного права на володіння зброєю та її застосування, мав політичні права (обирати, обиратися, судити інших, виконувати різні публічні політичні обов'язки), які перетворювали його на громадянина. Були громадяни від народження (cives nati) та громадяни, що стали такими, згідно з постановою народних зборів (civis vacti). Громадянин був суб'єктом права, це визначалося трьома статусами: свободи (libertatis), громадянства (civitatus), сімейного становища (status familia) [28, 23].

У давньоримському суспільстві громадянство виникало від народження дитини в законному шлюбі, причому дитина набувала статусу свого батька від моменту запліднення. Якщо ж вона була народжена поза шлюбом, то набувала статусу матері. Жінка перебувала під постійною опікою чоловіка, батька або родичів. За часи принципату, якщо жінка не мала такої опіки, то вона могла приймати рішення щодо власного майна, але не відповідала за чужі борги. Римське громадянство можна було набути за заслуги перед Римом, за звільнення громадянином свого раба або за усиновлення іноземця. Громадянство припинялося зі смертю, із продажем у рабство, полоном, засудженням за важкі злочини або через вигнання з Риму. Римське суспільство мало кілька рівнів градацій громадянства. За статусом свободи римляни ділилися на вільних і рабів. За статусом громадянства – на римських громадян, латинів, перегринів, вільновідпущеників і колонів. За сімейним статусом – на голову родини та інших членів сім'ї. Правоздатність римського громадянина складалася з двох головних елементів: права вступати в законний шлюб (внаслідок чого діти ставали громадянами) і права торгувати (що означало право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які громадянсько-правові дії, бути спадкоємцем і вести громадянсько-правові суперечки в суді). Мав місце й розподіл за майновим і соціальним статусами на патриціїв і плебеїв (або нових громадян) [28, 24].

Загалом, завдяки ідеям грецьких мислителів, за часи Античності утвердилося  визнання особистості як активного  елементу політичного процесу та безпосереднього учасника законодавчої та виконавчої владної діяльності держави. Водночас особистість підпорядковувала свої власні інтереси державі й суспільству, які деспотичне домінували над людиною. Бути громадянином античного суспільства означало насамперед відмовлятися від власних інтересів на користь місту-державі, на користь демократичній республіці. Тому особистості як такої майже не визнавалося, усі були рівні перед законом, усі повинні були служити загальній справі. Воля, народу як великої спільноти вимагала жертвувати своїми дрібними, партикулярними інтересами та цілями. Вже для Сократа закон був безумовним авторитетом, а законослухняність була моральним обов'язком кожного громадянина. За Платоном, кожен громадянин повинен був виконувати свій обов'язок, займатися тією діяльністю, до якої його покликали природа та боги. За Аристотелем, становище громадянина в суспільстві визначало політичний устрій держави – "громадянин повинен бути тим або іншим у залежності від тієї чи іншої форми державного устрою" [28, 25]. Зміст поняття "громадянки" часів античної демократії не підходить для інших форм державного устрою. При цьому формальний статус громадянина визначав його становище в державі. Для Аристотеля поняття "громадянин" було не лише номінальним, але й чинним, та залежало від активності громадянина, його участі в реалізації влади та правосуддя [26, 31].

Подальшого розвитку поняття "громадянство" набуло в Стародавньому Римі. Верховенство інтересів спільноти (міста-держави) знайшло відображення в понятті "res publican, що в буквальному перекладі означало "спільна або всенародна справа".

Самосвідомість римського громадянина  довгий час була наповнена великою  республіканською традицією, розумінням того, що він є членом вільної  держави, має не лише державні та приватно-правові  привілеї, але й особисто представляє найвеличнішу державу епохи, користуючись загальною повагою.

Із встановленням імперії поняття  громадянства поступово почало змінюватися, оскільки імператорська авторитарна  влада все більше розходилася  з принципами республіканського  устрою, його головними засадами: виборністю посад, звітністю та короткотерміновістю перебування на посадах. Замість рівності громадян перед законами, однаковості їхніх прав, політичної, громадянської моральності, почали формуватися принципи особистої відданості імператорові, безправності громадян перед його волею, сваволею в законодавстві та судочинстві, конформізмом виконавчої влади. Громадянство стало витіснятися поняттям "підданство". Політична, економічна й культурна нерівність за часи імперії зростала та руйнувала символічну єдність інтересів і цілей часів полісної демократії, замість них встановлювалися відносини, що досить чітко закріплювали статус вищих і нижчих верств, особистої та суспільної залежності, що замінили громадянську єдність. Саме за часи імперії завершився розвиток інституту патронату (patrynatus), встановилися більш жорсткі відносини особистої залежності, що спиралися на відданість незалежних або неповноправних громадян (клієнтів) від багатих і впливових осіб (патронів). Громадянські свободи замінилися на відносини вірності та відданості патронові. Треба було не лише перебувати під опікою більш сильного, багатого патрона, але й вірно йому служити, розглядаючи його інтереси як свої [24, 65].

Феодалізм майже на тисячу років  заступив громадянство підданством королям, аристократії, рицарям-дворянам. Феодальна піраміда влади була досить стрункою, на верхівці були сюзерени – король, князі, герцоги, графи, барони. Верховний сюзерен – король давав своїм васалам (від лат. vassus – слуга) за службу лени (інші назви – феоди, ф'єфи), ті у свою чергу після клятви вірності від незаможних і неродовитих здебільшого дворян (відповідно своїх васалів) надавали їм певні земельні володіння (що передавалися спадково) разом із людьми, які жили й працювали на них. Оскільки аристократії та дворянства було небагато (кілька відсотків від загальної кількості населення), то практично усе населення перейшло під опіку та васальську залежність – стали підданими. Сформувалося тричленне суспільство, яке складалося з священиків, воїнів і селян.

Новий час, утвердження раціоналізму, буржуазні революції та формування політичних доктрин лібералізму  відродили поняття "громадянин". Починаючи від середини XVI ст., це знайшло яскравий вираз у працях деяких мислителів, насамперед у Жона Бодена, який у праці "Шість книг про Державу" присвятив поняттю "громадянин" шостий розділ першої книги "Про громадянина та про різницю між підданим, громадянином, іноземцем, містом, міською общиною й Державою". Боден наголошував, що громадянин є вільним підданим, який підпорядковується верховній владі, його свобода обмежена, але не зникає зовсім (цим він відрізняється від раба, який є підданим, але не громадянином). Головною ознакою ж громадянина є підпорядкування верховній владі, тому не можна бути громадянином двох держав і не можна вільно переходити від одного підданства до іншого, хіба що за дозволом верховної влади. (Верховна влада, за Боденом, є постійною й абсолютною; влада держави – суверенною) [28, 27].

Т. Гоббс у книзі "Про громадянина" (1642), заперечуючи тезі Аристотеля, що людина за своєю природою є істотою політичною, здатною до суспільного життя, стверджував, що в дійсності людина за природою є егоїстичною та її прагнення жити в суспільстві викликано пошуками вигоди, слави, пошани, привілеїв, тобто любов'ю до себе, а не до інших. Тому "мірилом права є користь", із чого Т. Гоббс робив висновок, що "природним станом людей, до того, як вони об'єдналися в суспільство, була війна, і не просто війна, а війна всіх проти всіх". Проте за такого стану (стану війни) безглуздо очікувати збереження життя людей. "Тому прагнення правдивого розуму полягає в тому, що потрібно шукати миру, доки ще існує якась надія на його осягнення" [21, 157]. Під правдивим розумом (recta ratio) у природному стані людей Т. Гоббс розумів "власне правильні міркування кожної окремої людини про здійснені нею дії, що можуть спричинити вигоду або шкоду іншим людям". Далі він підкреслював, що в додержавному стані кожен має повну свободу, яка не дає позитивних результатів, у випадку ж встановлення держави, "всякий громадянин утримує за собою стільки свободи, скільки вистачає для доброго й спокійного життя" [19, 36]. Отже, люди стають громадянами тоді, коли вони переходять від додержавного життя до життя в державі. Поза державою, вважав Т. Гоббс, панують війни, страх, бідність, самотність, варварство, дикість і темрява, у державі "панує розум, мир, безпека, багатство, благопристойність, суспільство. вишуканість, знання та прихильність". За цих умов люди й є громадянами, що обумовлено, окрім вищезгаданого, низкою законів, яких вони повинні дотримуватися [28, 29].