Набуття статусу громадянства в країнах ЄС

Категорії громадянства. Відповідно до Закону 1981 р. встановлюються такі категорії громадянства:

І. Громадяни Сполученого Королівства  Великобританії і Північної Ірландії (British).

II. Громадяни британських залежних  територій (British Dependent Territories).

III. Громадяни британських заморських  територій (British Overseas).

Спеціальний статус передбачається для:

1) осіб під британським захистом (British protected persons);

2) осіб, що проживали в третіх  країнах і мали британське  громадянство за законом 1948 р., але втратили його у зв'язку  з ухваленням законів про громадянство в державах їх постійного мешкання (в основному проживаючі в Шрі-Ланці, Індії, Пакистані) [21, 408].

І. Громадяни Сполученого Королівства Великобританії і Північній Ірландії складають основну категорію громадян, що володіють всіма правами і свободами, і перш за все правом вільного в'їзду і виїзду з країни.

Способи надбання громадянства:

1) за народженням вважається британським громадянином дитина, що народилася на території Великобританії, якщо хоча б один з його батьків є британським громадянином або постійно проживає в Сполученому Королівстві;

2) за походженням вважається британським громадянином дитина, що народилася поза території Великобританії, якщо хоча б один з її батьків є британським громадянином, але не за походженням, оскільки надбання британського громадянства за походженням можливо лише в одному поколінні;

3) шляхом натуралізації набувають громадянство повнолітні особи, що задовольняють вимогам, встановленим Законом 1981 р.: а) мешкання на території Великобританії не менше п'ять років з виїздом на термін не більше 450 днів; б) відсутність на території Великобританії не більше 90 днів протягом 12 місяців з дня подачі заяви про прийняття в громадянство; в) хороший характер; г) достатнє знання однієї з трьох мов: англійської, шотландської або валлійської; д) намір постійно проживати у Великобританії або поступити на службу (роботу), пов'язану з постійним перебуванням в країні [21, 408].

У разі вступу до шлюбу з британським  громадянином закон передбачає менші  вимоги до охочого отримати громадянство шляхом натуралізації.

В рішенні питання про надання  громадянства шляхом натуралізації  обширними повноваженнями володіє  міністр внутрішніх справ;

4) шляхом реєстрації набувають громадянство:

а) неповнолітні особи, що народилися на і поза території Великобританії, але не стали британськими громадянами з різних причин, проте мають на це право згідно із законом;

б) повнолітні особи, що є громадянами  британських залежних і заморських територій, особи, що знаходяться під  британським захистом і проживають в третіх країнах, але мають британське громадянство згідно із законом про громадянство 1948 р., при їх відповідності вимогам по строках перебування на території Великобританії [21, 408-409].

Втрата громадянства відбувається двома способами:

а) шляхом відмови від громадянства;

б) в результаті позбавлення громадянства [21, 409].

Відмова від громадянства здійснюється шляхом подачі і реєстрації заяви  в бюро міністра внутрішніх справ. Заявник  повинен бути повнолітньою, дієздатною особою, що не отримує в результаті виходу з британського громадянства статусу апатрида.

Позбавлення громадянства можливе  лише відносно особи, яка отримала британське громадянство шляхом натуралізації  або реєстрації. Закон встановлює перелік підстав для позбавлення  громадянства.

II. Громадянство британських залежних територій є специфічним правовим зв'язком осіб, що проживають у ряді колишніх британських колоній. Цей статус не передбачає права вільного в'їзду на територію Великобританії, але дозволяє в спрощеному порядку (в порядку реєстрації) отримати громадянство Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії. Відносини громадянства на британських залежних територіях регламентуються не тільки Законом 1981 р., але і законами, прийнятими для цих територій (наприклад, Законом про британське громадянство на Фолклендських островах 1983 р.) [21, 409].

III. Громадянство британських заморських територій є перехідним, тимчасовим правовим статусом осіб, які не набули громадянства Великобританії або громадянства британських залежних територій до 1 січня 1983 р.

Особами під британським  захистом можуть бути громадяни колишніх англійських колоній або територій, що знаходилися під протекторатом Великобританії, які відповідно до Закону про громадянство 1981 р. і на підставі Наказу в Раді з рішення монарха оголошуються особами під британським захистом. Цей правовий статус дозволяє отримати британське громадянство шляхом реєстрації.

Особливим статусом на території Великобританії володіють громадяни Ірландської  Республіки, що мають активне виборче право, і громадяни Європейського Союзу. Громадянство ЄС, встановлене Маастрихтським договором 1992 р., передбачає право вільного в'їзду і виїзду з території Великобританії громадян держав – членів ЄС відповідно до принципу вільного руху робочої сили. в умовах єдиного ринку. Виникаючі правовідносини регулюються британським законодавством і правом ЄС. У разі колізії спори розглядаються в судовому порядку.

Німецьке громадянство. Конституція ФРН проводить відмінність між загальними правами людини і так званими громадянськими правами, якими володіють тільки німці. Основний закон не використовує терміни "громадяни", "громадянин". Згідно ст. 116 конституції німцем є кожний, хто володіє громадянством ФРН, біженці або переміщені особи німецької національності, а також дружина або нащадки однієї з цих осіб. Німцями признаються також ті колишні громадяни Німеччини, хто був позбавлений громадянства між 30 січня 1933 р. і 8 травня 1945 р. по політичних, расових або релігійних мотивах, і їх нащадки. Вони підлягають відновленню в громадянстві по їх клопотанню. Вони вважаються такими, що не втратили громадянства, якщо після 8 травня 1945 р. поселися в Німеччині і не виразили іншої волі. Сьогодні термін "німець" у правовому відношенні практично ідентичний терміну "громадянин ФРГ".

Згідно ст. 16 Основного закону позбавлення  німецького громадянства заборонене, а його втрата можлива лише на підставі закону. Жоден німець не може бути виданий  іноземній державі. Більш детально питання громадянства врегульовані в Законі про державну приналежність від 22 липня 1913 р., які продовжують діяти згідно ч. 1 ст. 123 Основного закону. Конституція ФРН відносить регулювання питань громадянства до виняткової компетенції Федерації (п. 2 ст. 73) [21, 496].

Громадянство ФРН отримується в основному за народженням. Дитина набуває за народженням німецьке громадянство, якщо один з батьків є німцем (у вказаному вище значенні). Для іноземців основною умовою надбання громадянства є натуралізація, тобто видання адміністративного акту за клопотанням зацікавленої особи. До іноземця пред'являються певні вимоги: бути дієздатним за законами своєї країни, вести бездоганний спосіб життя, мати житло і бути в змозі утримувати себе і своїх близьких.

Громадянство втрачається в  результаті надбання іноземного громадянства, а також виходу з громадянства. Останнє здійснюється на основі адміністративного акту за клопотанням зацікавленої особи. Певні категорії осіб згідно із законом не можуть вийти з громадянства (урядовці, судді, солдати, військовозобов'язані, що не пройшли строкової служби). Вихід з громадянства вважається недійсним, якщо той, хто вийшов з громадянства, не набув протягом року іноземне громадянство [21, 496].

Набуття і припинення німецького громадянства регулюється Законом про імперську і державну належність 1913 року з наступними змінами та доповненнями. Громадянство набувається за народженням (принцип fus sanguinis – "право крові"), а для іноземців лише через прийняття до громадянства (натуралізацію). Навіть діти іноземців, народжені й виховані в Німеччині, можуть набути громадянство лише через процедуру натуралізації. Етнічним же німцям надано право негайного отримання громадянства одразу після прибуття до Німеччини. Громадянство втрачається в результаті виходу з нього, набуття іноземного громадянства, усиновлення іноземцем. Громадянство не розглядається як індивідуальне право і тому вихід з нього потребує відповідного дозволу.

Через особливості процедури прийняття  до громадянства склалася досить неординарна  ситуація щодо інтеграції мігрантів. Приймаючи багатьох іноземців, уряди післявоєнної Німеччини не могли (і не бажали) провадити їхню натуралізацію. Між 1974 і 1992 роками зафіксовано 311 тисяч окремих випадків прийняття до громадянства. У середньому щороку лише 0,3-0,6 відсотка іноземців, які проживають у Німеччині, отримували громадянство, що порівняно з іншими країнами є дуже низьким показником. Варто нагадати, що до 1989 року існував певний консенсус між політиками і політичною елітою уникати дебатів з проблем інтеграції, імміграції, натуралізації та громадянства. Іноземцям надавалися соціальні й окремі громадянські права, але бар'єри щодо натуралізації залишалися так само високими. До середини 80-х років серйозною перешкодою був досить високий адміністративний збір (5000 німецьких марок) за процедуру натуралізації. Але головною перепоною була політика принципу Deutsland ist kein Einwanderungsland (Німеччина не є імміграційною країною) з відповідно високими критеріями щодо терміну постійного проживання, гарантованого доходу, "доброї поведінки" [29, 148].

Як уже зазначалося, масовий  наплив іноземців на рубежі 1980-90-х  років та викликані ним суспільні  проблеми змусили розпочати реформу  імміграційного законодавства. Перший крок щодо полегшення доступу до процедури  натуралізації було зроблено в 1993 році із внесенням змін до Закону про іноземців 1965 року. Дітям іноземців віком від 16 до 23 років, котрі постійно проживали 8 чи більше років у Німеччині і відвідували не менше 6 років німецьку школу, та іноземцям, старшим 23 років, які постійно проживали в Німеччині не менше 15 років (близько 40% іноземців), надавалося право на прийняття до громадянства. Для цього необхідно було скласти екзамени на знання німецької мови та тест щодо німецької політичної дійсності. Окрім того, кандидати в німецькі громадяни не повинні мати судимості за тяжкий злочин і бути здатними самі заробляти на прожиття й утримання сім'ї. Адміністративний збір за процедуру прийняття до громадянства встановлювався у розмірі 100 німецьких марок. Проведені зміни сприяли невеликому щорічному зростанню числа іноземців, прийнятих до громадянства Німеччини. Проте частка іноземців, які отримали громадянство, залишається незначною, і, головним чином, через те, що ключовий принцип німецького законодавства про громадянство "jus sanguinis" – незмінний з моменту запровадження закону 1913 року. За даними на середину 90-х років, близько 30% усіх іноземців постійно проживають у Німеччині понад 20 років, 40% – як мінімум 15 років, майже 50 % – понад 10 років [29, 148].

У наступні роки, особливо під час виборчих кампаній, було кілька спроб подальшого реформування міграційного законодавства. З одного боку це стосувалося пом'якшення процедури натуралізації хоча б для другого покоління іноземців, народжених уже в Німеччині, а з іншого – пропозиції щодо запровадження квотної системи імміграційного законодавства. Та остаточного рішення так і не знайдено. Нова коаліція соціал-демократів і "зелених" під час Виборчої кампанії 1998 року виступала за спрощення і пом'якшення процедури прийняття до громадянства. Проте після перемоги на цих виборах новий міністр внутрішніх справ Отто Шилі заявив, що подальшого припливу іноземців Німеччина не витримає [29, 149]. Дебати щодо пом'якшення процедури прийняття до громадянства тривають.

Французька  Республіка (надалі – Франція), на відміну від більшості європейських держав має досить тривалу, датовану, як мінімум серединою XIX століття, історію імміграції і є другою в Європі за кількістю іноземного населення (за даними 1996 року – близько 3,6 мільйона, що становить 6,4% від загальної кількості населення). Звичайно, і Німеччина, і Великобританія, не зважаючи на тривалу історію еміграції, також давно приймають іноземців, особливо трудових мігрантів. Відмінністю ж Франції є те, що вона здавна приймала чужинців саме як іммігрантів, надаючи їм право постійного поселення і навіть громадянства.

Прийняття іноземців, як потенційних  громадян у Франції є частиною республіканських традицій, що походять від Французької Революції кінця XVIII століття. Своїм позитивним ставленням до імміграції Франція виділялася серед західноєвропейських країн аж до середини 1970-х років. З 1920-х країна розглядала позитивний імміграційний баланс як фактор довгострокової економічної стратегії власного розвитку. Зв'язки з колишніми французькими колоніями також сприяли традиційно позитивному ставленню до імміграції. Під час періоду деколонізації понад 2 мільйони вихідців з колишніх колоній переселилися до Франції. Між 1950-1970 роками трудові угоди підписано з Португалією, Іспанією, Італією, Марокко, Алжиром і Тунісом. Позитивне ставлення до імміграції у поєднанні зі сприятливим законодавством спричинило зростання кількості іммігрантів (народжених за кордоном і у Франції) майже до 8 мільйонів, що склало 14 відсотків усього населення країни. Іммігранти, їхні діти і правнуки становлять третину всього населення [29, 149]. Франція разом із Німеччиною є однією з найважливіших імміграційних країн у Європі (таблиця 2). Певний час Франція мала пропорційно більшу частку народжених за кордоном, ніж Німеччина.

Проте впродовж останнього десятиріччя Німеччина приймає більшу (і у порівняльних, і в абсолютних величинах) кількість іммігрантів.

Останніми десятиліттями традиційно позитивне ставлення до імміграції змінилося на більш стримане, а  інколи і на несприятливе стосовно новоприбульців. Ці зміни обумовлені низкою причин. Закон (Ордонанс) № 45-2658 від 2 листопада 1945 року Про умови в'їзду і перебування іноземців у Франції (Закон 1945 року), який містив позитивно сформульовані норми і умови щодо імміграції та гарантував переселенцям спеціальний правовий статус, було переглянуто після нафтової кризи 1974 року і насту певного економічного спаду. Тоді уряд змушений був зупинити набір іноземних робітників, дозволяючи лише репатріацію та імміграцію близьких родичів (з тимчасовим правом перебування на рік) [29, 151].

Таблиця 2

Імміграція до Франції, 1946-1995 роки (у тисячах осіб) *