Набуття статусу громадянства в країнах ЄС

* Складено за [29, 42]

Отже, "міграція" це така форма  просторової мобільності, яка одночасно  відповідає двом умовам. За цих умов, по-перше, населення переміщується  з одних населених пунктів  до інших і, по-друге, переміщення  супроводжуються зміною постійного місця проживання. Дослідження свідчать, що існують певні об’єктивні і суб’єктивні фактори, що впливають на міграційні процеси.

2.1. Історичні фактори набуття  статусу громадянства

Історичними факторами набуття  статусу громадянства слід вважати  ті обставини, які дозволяють стати  громадянином певної країни на підставі незаперечного факту, наявність  якого склалася історично.

Для переважної більшості людей в кожній країні встановлення громадянства не представляє чогось складного, оскільки вони є громадянами даної держави з самого народження і зберігають цей правовий стан протягом всього життя. Проте в сучасних умовах, і перш за все внаслідок інтернаціоналізації світового господарства, що росте, виникають різні міграційні потоки, тобто переміщення великих груп людей з однієї країни в іншу. За рахунок притоку іммігрантів швидкими темпами росте населення країн із високим рівнем життя (США, Великобританія, ФРН та ін.). Значні пересування людей між країнами; підприємницькі кола розвинутих держав систематично займаються переманюванням висококваліфікованих фахівців із цих країн). Такі пересування – індивідуальні і групові, а також шлюби, що укладаються між громадянами різних держав, постійно породжують проблеми надбання і зміни громадянства. Законодавство про імміграцію і громадянство, судова практика з цих питань дуже розвинуті. Деяка частина практичних питань, пов'язаних із визначенням громадянства, вирішується за допомогою норм міжнародного права (за угодами, що укладаються між державами) [21, 78-82].

Основні способи набуття  громадянства: в силу народження (філіація); через прийняття до громадянства (натуралізація); внаслідок поновлення громадянства, у випадках репатріації. Законодавство різних країн встановлює два основних принципи набуття громадянства в силу народження: набуття дитиною громадянства тієї держави, громадянами якої є її батьки та надання особі громадянства тієї держави, на території якої вона народилася. Інколи взаємодія цих двох принципів створює колізії у набутті громадянства, що за певних умов може привести до виникнення у конкретної особи статусу подвійного громадянства, безгромадянства чи певних видів громадянства ("квазігромадянства") [29, 43].

Наприклад, згідно статті 7 Закону України "Про громадянство" особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України. Особа, яка  народилася на території України  від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України [4].

Особа, яка народилася за межами України  від осіб без громадянства, які  постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території  України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного  з батьків, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території  України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням  громадянства жодного з батьків  або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України.

Особа, яка народилася на території  України від іноземця і особи  без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території  України, і не набула за народженням  громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України [4].

Новонароджена дитина, знайдена на території  України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Особа, яка має право на набуття  громадянства України за народженням, є громадянином України з моменту народження.

Через колізії національних законів  про громадянство особа може набути громадянства двох і більше держав. Але і міжнародне, і національне право негативно ставляться до подвійного (у сучасній термінології – множинного) громадянства, оскільки воно, як правило, ускладнює взаємовідносини держав і створює проблеми для фізичних осіб. Загальновизнаною у доктрині і на практиці є норма, згідно з якою особа з множинним громадянством кількох держав розглядається кожною з цих держав, як громадянин лише її держави. Якщо особа перебуває на території однієї з держав, громадянством якої володіє, то інші держави не мають права надавати їй дипломатичний захист. Окремі держави через певні обставини (зазвичай, з політичних міркувань) визнають множинне громадянство. Таким є законодавство Ізраїлю, Російської Федерації.

У колишніх державах-метрополіях досі зберігся правовий статус "підданих". У Великобританії існує чотири види статусу громадянина: громадянин Великобританії; громадянин британських залежних територій; громадянин, який постійно проживає за кордоном; британський підданий [29, 66]. В Нідерландах особи, які народилися в "голландських володіннях", мають статус "голландських підданих" на відміну від повноправних громадян "нідерландців".

У деяких федеративних державах (США, Швейцарія) окрім федерального громадянства існує також громадянство суб'єктів федерації. Проте на міжнародному рівні визнається лише загальнодержавне громадянство.

2.2. Політико-правові фактори набуття  статусу громадянства

На нашу думку, причини політико-правового  характеру, які можуть спонукати  особу залишити свою країну і намагатися отримати громадянство іншої лежать у тій же площині, що і політичні  рушійні сили міграції. До таких  можуть належати, наприклад, війна і цивільні заворушення, порушення прав людини, реформування держав, політика уряду тощо.

Найбільш повно проблеми такого характеру розкриває Конвенція про статус біженців.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про біженців" біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань [3].

Біженці і проблеми, пов'язані з  їхнім статусом (пересуванням, соціальними, політичними правами та поселенням), існують так само давно, як і людське  суспільство. Проте розуміння того, що міжнародна спільнота може надати допомогу і захист для вирішення проблем біженців, з'являється лише у роки діяльності Ліги Націй (1919-1939 роки). Особлива увага до проблем біженців у цей час зумовлювалася значним зростанням кількості пошукачів притулку після Першої світової війни, революції і громадянської війни в Росії, греко-турецької війни 1912-1922 років [29, 77].

Уперше в міжнародно-правових документах поняття "біженець" щодо певної групи  осіб було сформульовано в Женеві на спеціальній конференції  з питань російських та вірменських біженців (травень 1926 року). Згідно з пунктом 2 Угоди про видачу посвідчень особи вірменським та іншим біженцям, прийнятої конференцією, біженцем вважається будь-яка особа відповідного походження, котра не користується чи котра більше не користується захистом свого уряду і не набула іншого громадянства. Відповідно до цього статус біженців визначався за трьома критеріями: а) національне, чи етнічне походження; б) відсутність захисту зі сторони уряду країни походження; в) неотримання іншого громадянства. Аналогічні визначення ввійшли до Угоди про поширення на інші категорії біженців певних заходів (30 червня 1928 року) та до Угоди про статус біженців з Німеччини (4 липня 1936 року).

Наприкінці 1933 року в рамках Ліги Націй  прийнято Конвенцію стосовно статусу біженців, де вперше проголошено принцип заборони вислання, але спроба взяти ширші зобов'язання щодо цієї категорії мігрантів була невдалою, оскільки половина з 8 держав, ратифікувавши Конвенцію, обмежили власні зобов'язання різними застереженнями [29, 78].

Слід мати на увазі, що перші міжнародні документи стосовно захисту біженців, укладених під егідою Ліги Націй, мали рекомендаційний характер, у  них застосовувався груповий чи категорійний метод. Такий підхід використано  й у Конвенції про статус біженців з Німеччини (1938 року).

В роки Другої світової війни кілька мільйонів людей піддано насильницькому переміщенню, депортації та переселенню. Проблему біженців поставили в порядок  денний першої сесії Генеральної  Асамблеї Організації Об'єднаних Націй (ГА ООН) як питання надзвичайної ваги. Було визначено принципи необхідних дій: проблема біженців є міжнародною за своїми вимірами та характером; жоден біженець чи переміщена особа, які остаточно й абсолютно добровільно висловили вагомі причини свого небажання повернутися на батьківщину, не повинні примушуватися до цього; майбутнє таких біженців і переміщених осіб має стати об'єктом діяльності міжнародного органу, який слід створити; основне завдання – заохочення і сприяння якнайшвидшому поверненню біженців до їхніх країн.

Одночасно з прийняттям інституційних  заходів щодо вирішення проблем  біженців міжнародна спільнота розробила  правові межі діяльності у цій  сфері. Міжнародне право біженців, головним чином, складається з міжнародних  документів, що визначають основні стандарти ставлення до біженців і, як право гуманітарне, є фактично однією з категорій прав людини у специфічних умовах.

Найважливішим документом є Конвенція 1951 року про статус біженців [13], розробка якої здійснювалася з 1947 по 1950 роки відповідно до рекомендації Комісії ООН з прав людини [29, 79].

Конвенція стала видатним досягненням  у міжнародному праві з питань біженців тому, що містить загальне визначення поняття "біженець" (стаття 1), закріплює принцип заборони вислання біженців чи їхнього примусового повернення до країн, звідки вони прибули (стаття 33), формулює мінімальні стандарти ставлення до біженців, у тому числі й основні права, які має надавати біженцям країна притулку [13].

Конвенція 1951 року про статус біженців та Протокол 1967 року про статус біженців визначають біженця як "особу, яка внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань перебуває поза межами країни громадянства і не може або не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок зазначених побоювань; або особу, яка, не маючи громадянства і перебуваючи поза межами країни свого попереднього звичного проживання в результаті таких подій, не може або не бажає повертатися до неї внаслідок таких побоювань" [13].

Конвенція стосується осіб, постраждалих від подій в Європі, що сталися  до 1 січня 1951 року. Протокол поширює  гарантії Конвенції і не має жодних обмежень у просторі й часі. В Конвенції та Протоколі сформульовано особливий принцип, за яким державам забороняється виганяти чи повертати біженців до кордонів, де для них існує загроза через їхню належність до певної раси, релігії, громадянства, соціальної групи чи дотримання ними певних політичних поглядів. Ці документи також забороняють державам виганяти чужинців на законних підставах без належних процесуальних процедур. Передбачено, що за умови визнання біженця таким, що підлягає вигнанню, йому слід надати змогу віднайти іншу країну, яка надасть притулок [29, 80].

Окрім того, Конвенція про біженців 1951 року та Протокол 1967 року гарантують біженцям низку прав на пересування. Стаття 26 Конвенції надає біженцям рівні права з чужинцями, дозволяючи їм за однакових обставин пересуватися в межах країни. В статті 27 зафіксовано, що держави "будуть видавати посвідчення особи біженцям, які перебувають на їхній території і не мають дійсних проїзних документів" [13]. Більше того, стаття 28 передбачає, що держави мають надавати виїзні документи біженцям, які перебувають на їхній території на законних підставах, з метою виїзду за межі країни [13].

Конвенція про біженців 1951 року також  гарантує біженцям права, які є майже  ідентичними до прав, наданих апатридам  Конвенцією про статус апатридів. Згідно з Конвенцією 1951 року, біженці щонайменше прирівнюються в правах щодо придбання власного майна до інших чужинців, які перебувають на території тієї самої держави. За станом на листопад 1997 року 135 держав були учасницями Конвенції 1951 року та/або Протоколу 1967 року [13].

Положення, що стосуються біженців, містяться  і в інших міжнародних конвенціях та деклараціях. Загальна декларація прав людини та два Міжнародних пакти  про права людини гарантують громадянські, політичні, економічні, соціальні і  культурні права всім людям, серед них і біженцям. Права людей, переселених внаслідок збройних конфліктів, захищаються також Четвертою Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни (1949 року) та Додатковими протоколами до неї (1977 року) [29, 80].

Отже, головними факторами набуття  громадянства політичного характеру  слід вважати війни, цивільні заворушення, порушення прав людини, реформування держав, етнічні чи релігійні переслідування та інші. Ці причини змушують людей  залишати рідну країну і вирушати на пошуки притулку в іншій. Такого роду міграції створюють значну кількість потенційних набувачів статусу громадянства.

2.3. Соціально-економічні фактори  набуття статусу громадянства

На нашу думку, соціально-економічні фактори набуття статусу громадянства слід поділити на соціальні та економічні.

До соціальних слід віднести возз'єднання сім'ї, бажання отримати освіту, приналежність до певної раси чи етнічної групи, а також релігії. Всі ці фактори роблять людину потенційним набувачем статусу громадянина обраної для проживання країни.

До економічних факторів можна  віднести, наприклад, здійснення трудових міграцій.

У міжнародному праві, особливо впродовж останніх десятиріч, розроблено як універсальні, так і регіональні стандарти  регулювання міжнародних трудових відносин. У рамках Організації Об'єднаних Націй, Міжнародної Організації Праці, Ради Європи та інших організацій прийнято низку міжнародних конвенцій, рекомендацій щодо забезпечення прав трудящих-мігрантів. Найбільш плідно й ефективно у цій сфері працює МОП.