Расові проблеми сучасності

Тож, з цієї практики ми бачимо, що прийняти закон про загальну рівність – ще не означає поселити в душах  громадян любов до ближнього свого, особливо якщо цей ближній відрізняється  кольором шкіри. У свідомості кожного  представника тієї чи іншої раси, можливо, ще «сидить психологія раба або рабовласника» [26, с. 15] – у прогресивних і розсудливих  людей вона не проявляє себе, а от люди, які мислять вузько, цілком здатні давати їй волю.

Порівнюючи расизм в Сполучених Штатах з іншими державами світу, можна виявіти, що в інших країнах він проявляє себе більш явно, проте «основа їх расизму - різні релігії, співіснуючі поруч» [26, с. 18]. А ось відчуття переваги над іншими расами американського громадянина - це наслідок не настільки далекого минулого країни.

До того ж, обрання Барака Обами на пост голови держави спричинило сильний сплеск прояву расової нетерпимості по всій країні. Здавалося б, такий фактор, як обрання в президенти афроамериканця – крок, до якого Америка йшла майже 150 років – мав стати завершальним етапом викорінення расизму в країні, проте, лише ще більше підкресло расова відмінність громадян. Причому агресію проявляли як білі представники населення країни, так і чорношкірі. Перші дні після обрання президента стали найнапруженішими. У країні знову процвітає Ку-клукс-клан, поліція навіть заарештувала кількох його членів, які готували замах на президента Обаму.

Багато хто з білих  американців вважає, що американська нація зруйнована, а обрання «темного»  президента – це кульмінація краху. Щоправда, дослідники Організації з боротьби з дискримінацій говорять, що обрання афроамериканця на роль президента – це серйозний крок, який «змусить людей переглянути свої стереотипи і поміняти устрій життя» [27, с. 57], проте це доки що лише теорія.

Та все ж расизм в США, як і раніше, досить сильний. Винна в цьому і свідомість людей, і історія країни, що не так давно зрівняла різні раси в правах, причому виключно законодавчим шляхом. Психологічно ж закони про расову дискримінацію лише підкреслюють нерівність білих і чорних громадян США. Тепер ситуація стала зворотною. Наприклад, якщо білий вдарить білого – це злочин не надто тяжкий, але якщо білий вдарить чорного – це злочин на ґрунті расової ненависті. Закони, які підкреслюють те, що люди з різним кольором шкіри нерівні, не дають забувати громадянам про расові відмінності.

Одним із всесвітньо відомих  проявів американського неонацизму є символ «14/88» - кодове гасло (іноді  також уживається як привітання або  підпис), 14 слів і 88 заповідей Девіда Лейна.

Число 14 означає чотирнадцять слів неонацистського ідеолога Девіда Лейна:

«We must secure the existence of our people and a future for White children»

(у перекладі з англійської,  «Ми повинні забезпечити існування  нашого народу і майбутнє для  Білих дітей»)

або «Because the beauty of the White Aryan woman must not perish from the earth» – «Щоб краса Білої арійської жінки ніколи не зникла с обличчя землі».

Натхнення до написання першого  гасла прийшло від твердження Адольфа Гітлера з першої частини, 8 глави книги «Моя боротьба», довжиною в 88 слів:

«Ми ведемо боротьбу за забезпечення існування та за поширення нашої  раси і нашого народу. Ми ведемо боротьбу за забезпечення життя наших дітей, за чистоту нашої крові, за свободу  і незалежність нашої батьківщини. Ми ведемо боротьбу за те, щоб народ  наш дійсно міг виконати ту історичну  місію, яка покладена на нього  творцем всесвіту. Кожна наша думка  і кожна наша ідея, вся наша наука  і все наше знання – все повинно служити тільки цій меті. Тільки з цієї єдиної точки зору повинні ми перевіряти доцільність того чи іншого засобу ».

Число 88 є закодованим  привітанням «Heil Hitler!» («Хайль Гітлер!»), оскільки літера «H» стоїть у латинській абетці восьмою. Число заповідей Девіда Лейна також дорівнює 88, що, зрозуміло, не випадково. Ці заповіді фактично складають посібник для забезпечення захисту, збереження та встановлення так званого «білого суспільства».

Девід Лейн був членом американського Ку-Клукс-Клану та одним із засновників організації Боба Метьюза «Порядок» («The Order»), члени якої звинувачувалися у викраданнях грошей, убивствах, вибухах, виготовленні підробних грошей, організації воєнізованих таборів з метою повалення уряду США.

Лейн був засуджений до 190 років позбавлення волі за звинуваченням в організації убивства радіоведучого-єврея Алана Берга у 1984 р. Свою причетність до вбивства він заперечував. Покарання відбував у федеральній в'язниці ADX Florence у Флоренції, штат Колорадо. Під час відбуття покарання писав книги за тематикою, пов'язаною з темою «теорії змови», проповідував вчення «вотанізм» (Wotanism).

Але всі ці прояву расизму  в США є в певній мірі закономірними, бо мають вже доволі довгу історію. А от у Європі ця проблема дещо молодша.

Як вже було зазначено  раніше, расові протиріччя мають саме расове підґрунтя в основному  в США, тоді як в Європі проблему становить на стільки расова, скільки  релігійна диференціація. Хоча офіційно це не визнається, але країни ЄС сьогодні мають проблеми через власно проголошені  стандарти демократії, лібералізму, свободи волевиявлення та дружності.

Проголосивши подібну  свободу вони отримали таку загрозу  як некерована міграція. ЄС фактично заполонили вихідці з мусульманських країн, яким на законних підставах важко  відмовити у міграції, але приїжджаючи  до нової країни, вони нерідко відмовляються  підкорюватися устрою приймаючої держави.

Говорячи про міграцію в Європі часто використовують «поняття Першого, Другого та Третього поколінь»  [18]. Перше покоління складається з людей, які самі приїхали в Європу, щоб працювати. Їм тепер 60 років або більше. Друге покоління – це їхні діти. Вони або прибули в Європу в дуже юному віці, або народилися в Європі. Зараз вони перебувають у віці між 30 і 50. Третє покоління – це діти Другого покоління. Вони народилися в Європі, і їм менше 30 років. 

В результаті, не дуже привітною  зустрічі сьогодні багато представників  Другого і Третього поколінь «не  роблять жодних зусиль для інтеграції в Європейське суспільство» [13, с. 19] і сприйняття Європейських цінностей. Але варто зазначити, що, до дуже недавнього часу (фактично до 90-х рр..) «Абсолютно нічого не було зроблено, щоб допомогти їм влитися в Європейське суспільство» [13, с. 19], що можна вважати недоліком вже європейської спільноти.

Аналітики зазначають, що французи не мали жодних проблем з Першим поколінням. Більшість проблем до дуже недавнього часу було сконцентровано у Другому поколінні, але зараз «недостатньо інформації, щоб зрозуміти, що відбувається з Третім поколінням» [18]. Проте за останні три-п'ять років, було отримано дуже багато негативних сигналів від Третього покоління.

Найвідоміша у світі расова проблема Європи спершу спалахнула у Франції, в якій досить швидко зросла кількість чорношкірих мігрантів та гостей з мусульманського світу. Проте навіть французькі націоналісти бояться визнати, що проблема полягає «не в імміграції взагалі, а саме в мусульманській імміграції, що причина саме в релігійній ідеології» [17, с. 78]. Часто Європа стикається з фактом, що слов'янин чи китаєць приїжджає в Європу, щоб чесно працювати і годувати сім'ю. Мусульмани приїжджають для того, щоб поширити панування ісламу на весь світ. У самій ідеології ісламу закладено розподіл світу на «дар-аль-іслам» – землю ісламу, де діють закони шаріату, і «дар-аль-харб» – землю війни, всю решту території, яку необхідно підпорядкувати мусульманської влади.

Катастрофічні наслідки некерованої  міграції були нещодавно оприлюднені Шведською журналісткою Інгрид Карлквіст у її промові 9 липня 2012 року в Європейському парламенті у Брюсселі. Вона називає свою країну Абсурдистаном, країною, яка має найвищий показник зареєстрованих зґвалтувань у світі, сотні так званих «зон відторгнення», де люди «живуть за межами шведського суспільства» [9], і «з газетами, які приховують всі ці жахливі факти від людей» [9], і де влада забороняє висловлювати будь-які анти-мусульманські ідей.

Вона гаводить статистику професора Ліз Келлі, яка свідчить про те, що у 2008 р. у Швеції було зареєстровано більш ніж 5 тис. зґвалтувань, а у 2010 р. статистика показує, що в усьому світі є тульки одна країна, в якій кількість такого злочину перевищує показники Швеції, це Лесото у Південній Африці.

Інгрид також зазначає, що у 1990 році влада відзначили 3 райони Швеції, передмістя, де живуть в основному іммігранти, де висока безробіття, майже всі живуть на соціальні виплати, а діти не можуть здати іспити. У 2002 році вони назвали 128 таких областей, «в 2006 році у нас їх було 156 і потім їх перестали вважати» [9]. У деяких містах, як у Мальме, де я живу, третина всіх жителів живуть в подібних зонах відторгнення.

Головна проблема іммігрантів  не тільки в Швеції, а й взагалі  в Європі – це безробіття. У Швеції не мають постійної роботи 15,6% іммігрантів, в той час як серед корінного населення – всього 5,4%. Це викликано багатьма факторами, в т.ч. і дедалі сильнішим припливом біженців з таких проблемних країн, як Афганістан і Сомалі, нижчим рівнем освіти «нових європейців», відсутністю потрібної кваліфікації, але далеко «не останню роль відіграє дискримінація при влаштуванні на роботу» [11, с. 213]. Причин цієї дискримінації багато - від банального расизму, до раціональних сумнівів роботодавців у професійних якостях претендентів, які не мають досвіду роботи в Швеції. Але все таки саме це соціальне відчуження і сегрегація у житловій сфері в комбінації з хронічною безробіттям і «веде до дуже багатьох проблем, в т.ч. і до релігійного радикалізму »[11, с. 213].

У результаті поширення ісламу в країнах Європи та взаємовідносин мусульман з корінним населенням континенту, серед побоювань ісламської загрози у різних політичних діячів можна позначити наступні моменти, що викликають особливе невдоволення європейців:

• слабка або повільна інтеграція іммігрантів в європейське суспільство, «невизнання ними європейських цінностей, відсутність інтересу до культури і мови країни» [18], нав'язування своїх власних цінностей і норм;
• зосередження іммігрантів у так званих «мусульманських анклавах», «гетто», в які перетворюються цілі квартали європейських міст;
• високі витрати з бюджетів європейських держав не тільки на заходи з інтеграції іммігрантів-мусульман, але і на соціальну допомогу безробітним вихідцям з африканських та азіатських країн або їх родичам, що не бажають працювати, це все шкодить соціальній підтримці корінного населення;
• підвищений рівень і зростання злочинності серед мусульман, небезпека організації іммігрантами заворушень, нападів на корінних європейців як з релігійних переконань, так і з-за матеріальної та соціальної невлаштованості (грабежі, наркоторгівля та ін);
• загроза тероризму, що підживлюєся радикальними ісламськими організаціями типу «Аль-Каїда» або «Талібан;
• поліція і спеціальні служби мають відомості, що «фундаменталізм і молитви ненависті звичайні в більшості мечетей» [18];
• у школах, які відвідують юні мусульмани, стає все важче викладати деякі предмети і теми. Наприклад, неможливо викладати історію Голокосту, в біології, молоді люди відкрито піддають сумніву загальноосвітні теорії;
• у тих же школах все частіше зустрічається де-факто сексуальна сегрегація. Наприклад, у класах можна часто бачити, що хлопчики сидять в одній частині кімнати, а дівчатка – в іншій;
• у лікарнях все частіше зустрічається відмова від лікування жінки чоловіком чи чоловіка – жінкою;
• ісламістський присутність в європейських в'язницях, де мусульмани найчастіше є більшістю, спостерігається вже в багатьох державах.

Всі ці фактори закономірно  призвели до опору зі сторони європейського  суспільства, відтак з’явилася «європозахисна» організація «Зупинимо ісламізацію Європи» (SIOE). Це група, з самопроголошеною метою запобігання росту домінування ісламу в Європі. Це політично активна група, яка діяла в Данії і провела антиісламські акції протесту у Великобританії. Вона виникла внаслідок з'єднання датської групи «Зупинимо ісламізацію Данії» з англійськими антиісламськими активістами. Метою групи є протистояння ісламському екстремізму; їх девіз: «Расизм є нижчою формою людської дурості, але ісламофобія знаходиться на одному рівні зі здоровим          глуздом» [10, с. 77].

Таким чином, можна зазначити, що расистські нахили повернулися і  до США, і до Європи. При цьому  у США вони мають навіть анти європеоїдне  забарвлення, а в Європі поширилося далеко за межі колишньої нацистської  Німеччини. До того ж в ЄС так само утисненням тепер підлягає корінне населення, національна більшість і це протистояння все більше набуває ознак релігійної війни.

2.3. Антираситська пропаганда

Як і в будь-якої ідею, у расизму є прибічники і супротивники, тим паче расизм сьогодні вважає непристойним, антисоціальним та нецивілізованим явищем. Тож логічним продовженням цього поняття є поняття антирасизму, що являє собою переконання, дії, соціальні рухи, держане управління, що направлені на протидію расизму, ксенофобії, антисемітизму, апартеїду і етнічній дискримінації. Антирасизм направлений на досягнення свободи і рівноправності всіх людей незалежно від їхньої раси та національності, він пропагує ідею того, що расизм має «негативний вплив на суспільство та може бути подоланий за певних змін у економічному, політичному та соціальному житті» [10, с. 49] будь-якого суспільства.

Опір расизму існує  вже давно, наприклад рух проти  рабовласників, захист етнічних меншин від вигнання та депортації і рух, що протистоїть антисемітизму.

Саме поняття «антирасизм» з'явилося після звільнення Європи від фашизму, а саме в есе Жана-Поля Сартра «Чорний Орфей» (1948), присвяченому видатному африканському поетові, філософу, першому президенту Леопольду Седару Сенгору, головному теоретику філософсько-художньої течії «негритюд».

Фрідріх Тідеман був одним із перших, хто здійснив наукове оскарження расизму. У 1836 році він, опираючись на краніометрію та заміри мозку, зроблені ним у європейців та африканців, спростував типові стереотипи європейців про те, що представники негроїдної раси мають менший мозок і тому інтелектуально є обмеженими.

На початку 20 століття роботи таких антропологів та соціологів як Франц Боас, Марсель Мосс, Броніслав Малиновський, П'єр Кластр та Клод Леві-Строс, призвели до занепаду расизму в гуманітарних науках та «встановлення культурного релятивізму як домінантної парадигми» [10, с. 75].