Роль і місце адміністративних судів в системі державної влади

Після ознайомлення з пакетом  прийнятих парламентом законів, що регулюють судову реформу складається  враження про її половинчастий характер. Те ж саме можна сказати і про  постанову від 13 червня 2007 року "Про  незалежність судової влади" постанова  є, але на скільки її можливо виконати то це питання залишається відкритим.

Насамперед, це також стосується відсутності будь-яких змін в галузі адміністративного судочинства. Навіть юристу – початківцю видно, що проекти прийнятих змін до законів готувалися з урахуванням створення адміністративних судів, однак останні не створено, а зміни до законів не були скореговані. На це вказує, наприклад те, що за головою апеляційного суду залишається право вносити протести на постанови в адміністративних справах, хоча ця функція не властива апеляційній інстанції.

Судова реформа залишає  невирішеним основне питання, яке  найбільше турбує місцеві суди, – це їх спеціалізація. При чинному законодавстві, постійному внесенні змін один суддя не може якісно розглянути кримінальну справу, адміністративну, трудовий і цивільно-правовий спір, не кажучи вже про скарги на дії посадових осіб так, наприклад, за результатами обговорення стану здійснення правосуддя в державі Президія Верховного Суду України, президія Ради суддів України та колегія Державної судової адміністрації України зазначають, що діяльність судів була направлена на реалізацію конституційних гарантій забезпечення захисту прав і свобод громадян, зміцнення судової влади, підвищення її авторитету.

У 2006 р. суди загальної юрисдикції в першій інстанції розглянули 7,4 млн. справ та матеріалів (що у 2,4 раза більше, ніж у 2001 р.), зокрема: цивільних справ та матеріалів – 1,5 млн., кримінальних – 529,6 тис., господарських (без адміністративних) – 218,4 тис, адміністративних – 229,2 тис., справ про адміністративні правопорушення – 4,93 млн.. Надходження на розгляд судів великої кількості справ та матеріалів значно збільшило навантаження на суддів, передусім, місцевих судів. Середня кількість справ, що надходять до судді місцевого суду щомісяця, збільшилася зі 118 у 2005 р. до 138 у 2006 р., а в окремих судах – понад 250 справ.

Перевантаження місцевих судів пов'язане значною мірою  з віднесенням до їхньої компетенції  розгляду адміністративних справ про  порушення Правил дорожнього руху, які раніше розглядалися органами міліції. З року в рік кількість таких  справ у судах постійно збільшується. Якщо у 2001 р. судами було розглянуто 770 тис. таких справ, то у 2006 р. – 4,85 млн., що у 5,3 раза більше. Крім того, до перевантаження судів призвела велика кількість вакантних посад суддів загальних і господарських місцевих та апеляційних судів (крім адміністративних). Станом на 1 січня 2007 р. їх було 946 [7].

Верховний Суд України  у 2006 р., як і в попередні роки, здійснював свої повноваження в умовах надмірного навантаження. У середньому щомісяця на розгляд одного судді  Верховного Суду України надходило 67 справ та матеріалів. Цей показник в апеляційних судах становив лише 9,7 справи на одного суддю. Незважаючи на значне навантаження та надзвичайно  складні умови, в яких працюють суди, було забезпечено якісний розгляд  переважної більшості справ у  розумні строки. Майже вдвічі зменшилася кількість цивільних і кримінальних справ, розглянутих з порушенням встановлених законом строків.

Значно ширшою стала практика застосування судами альтернативних (не пов'язаних з ув'язненням) видів кримінального  покарання щодо засуджених, які вчинили  злочини невеликої та середньої  тяжкості. Питома вага осіб, засуджених до позбавлення волі, скоротилася  з 34,9 % (у 2001 р.) до 24 % (у 2006 р.) [ 7].

З метою забезпечення однакового та правильного застосування судами чинного законодавства, належної організації  їхньої роботи Верховним Судом України  систематично аналізується та узагальнюється судова практика, надається методична  допомога судам нижчого рівня.

Водночас перевантаженість суддів справами, неукомплектованість  судів, недостатній професіоналізм частини суддівського корпусу та відсутність досвіду роботи у  багатьох суддів (30,3 % працюючих суддів мають стаж 5 років) призводять до судових  помилок. Так, скасовано чи змінено  в апеляційному та касаційному порядку 27,3 тис. судових рішень у цивільних  справах, або 3 % від ухвалених місцевими судами (у 2005 р. – 2,6 %), а в кримінальних справах скасовано чи змінено вироки щодо 11,1 тис. засуджених осіб, або 6,2 % від кількості осіб, стосовно яких постановлено обвинувальні та виправдувальні вироки судами у першій інстанції (у 2005 р. – 5,5 %) [ 7].

Проте апеляційні суди не завжди виконують покладені на них процесуальні повноваження щодо постановлення нових  судових рішень у передбачених законом  випадків випадках при скасуванні рішень судів першої інстанції.

У кримінальних справах частка нових вироків, постановлених апеляційними судами після скасування місцевих судів, зменшилася з 13,8 % у 2005 р. до 11,3 %.

Поширеними у 2006 році залишалися факти порушення судами строків  розгляду справ і тяганини під  час їх вирішення. Місцевими загальними судами з порушенням строків, установлених Цивільним процесуальним кодексом України, було видано судових наказів  та розглянуто 131,9 тис. цивільних справ, або 9,9 % від усіх розглянутих (у 2005 р. – 18,2 %). З порушенням строків, передбачених статтями 241, 256 Кримінально-процесуального кодексу України. судами по першій інстанції призначено до розгляду 7 тис. кримінальних справ, або 3,7 % від загальної кількості розглянутих (у 2005 р. – 6,5 %) [ 7 ].

Нерозглянутими на кінець 2006 р. (без урахування справ, провадження  в яких зупинено) залишилися 174,2 тис. цивільних справ, або 13,0 % від загальної  кількості справ, що перебували в  провадженні судів (у 2005 р. – 10,3%), та 29,2 тисячі кримінальних справ, або 12,6 % (11,9 %) Зокрема, суди не розглянули 1,7 тис. кримінальних справ стосовно 2,5 тис осіб, які трималися під вартою понад 6 місяців, що на 3,8 % менше, ніж у 2005 р. [ 7].

Тривалий час критиці  піддавався порядок обрання голів  апеляційних судів загальними зборами  суддів цього суду і важливо, що законодавці  погодились з такою критикою, змінивши це в новому законі.

Однак саме в питанні призначення  суддів на адміністративні посади, зокрема голів місцевих та апеляційних  судів і їх заступників, є ряд  невирішених питань.

Законодавці і розробники проекту закону не змогли знайти оптимального вирішення цієї проблеми в світлі демократизації судової влади та недопущення породження корпоративної  судової системи в державі .

Закон України "Про судоустрій України" передбачає призначення  на посаду голів та заступників голів  суду Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України. Пропозиції Голові Верховного Суду для призначення суддів на посади голів місцевих судів та їх заступників вносить голова апеляційного суду [ 2].

Тим самим, в судовій системі  створюється чітка вертикаль  підпорядкування голови місцевого  суду голові апеляційного суду, а голови апеляційного суду – Голові Верховного Суду. Фактично судова система ототожнюється з такими правоохоронними органами, як прокуратура, МВС, СБУ та інші правоохоронні структури, що є недопустимим.

Взявши європейський курс на проведення судової реформи, треба  його дотримуватися. Судові системи  багатьох європейських країн не знають подібного адміністрування судової  системи.

В іншому випадку є загроза  перетворення судової системи із незалежної та демократичної в закриту, з чітким вертикальним підпорядкуванням, де воля керівника буде законом для  низів.

Фактично вищестояща судова ланка в особі її голови отримала можливість контролювати низові суди, як по суті розглянутих судових справ, що вона і має робити, так і  адміністративне управління, що є  несумісним в діяльності демократичної  судової системи.

У державі, що прагне стати  правовою, суд зобов’язаний бути авторитетним, владним, самостійним, справді незалежним. Люди прагнуть бачити в ньому не бюрократичну установу, повільну при  розгляді і швидку на розправу, а  реального гаранта їхніх прав та надійного захисника інтересів, яку б високу посаду не займав порушник, які б впливові зв’язки він  не використовував.

Конституція України проголошує: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб" [ 1].

На жаль, однієї цієї норми  недостатньо. Необхідний сильний, всебічний  судовий захист. Слабкий, неналежний захист лише породжує ілюзії, здивування й озлобленість громадян, дискредитує саму ідею звертання за допомогою до суду. Але сильний захист здатний здійснювати тільки сильний, незалежний суд. Створення такого суду є головним завданням при проведенні судової реформи. Щоб виконати це завдання, необхідний комплекс заходів: політичних, правових, організаційних матеріальних. Успіх можуть гарантувати лише радикальні заходи, здійснювані в сукупності й одночасно.

Гостро стоїть в Україні  проблема з кадрами . Багато хто із суддів у своїй свідомості ще не "перевернув піраміду", в основі якої, у найнижчій її площині, завжди була маленька людина, що просить і  схиляє голову, а на вершині царювали інтереси всемогутньої держави. Однак саме життя – не без допомоги демократичного законодавства – змушує змінювати колишню ієрархію цінностей. Серйозно коригується й система юридичної освіти. У судові кабінети приходять люди нової формації. Судді на практиці, за допомогою оновленого законодавства, вчаться працювати за незвичайних обставин, з незвичними для України юридичними явищами, зокрема із судом присяжних, апеляцією судових рішень, судовим контролем законодавчої та виконавчої влад. Та іншими новаціями. У результаті поступово формується інший за своєю ментальністю суддівський корпус, який має працювати в умовах реальної, а не примарної незалежності і тому брати на себе повноту відповідальності – і юридичної, й моральної.

Після прийняття постанови "Про незалежність судової влади" від 13 червня 2007 року тривають дискусії пов'язані з питанням незалежності судів. Незалежність суду – не самоціль, а лише найперша і необхідна умова гідного виконання покладеної на нього функції . Якою є ця функція, чого саме чекають від суду, які масштаби його діяльності, це головні питання у дискусіях про судову владу. Якщо суду довірено лише розгляд цивільних і кримінальних справ, тобто те, що ми традиційно називаємо здійсненням правосуддя, то незалежність, звичайно, потрібна й тут – без неї наївно очікувати від суду об’єктивного й неупередженого вирішення долі обвинуваченого або спору між позивачем і відповідачем.

Результати проведеного  Державною судовою адміністрацією України моніторингу приміщень  судів засвідчили, що станом на 1 січня 2007 р. із 766 судів загальної юрисдикції (крім військових) лише 80 (10 %) розташовано  в приміщеннях, які повністю відповідають вимогам щодо здійснення судочинства.

Для забезпечення системного підходу до розв'язання проблеми забезпечення судів приміщеннями Державною судовою  адміністрацією України розроблено Державну програму забезпечення судів  належними приміщеннями на 2006-2010 рр., яку затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2006 р. № 918. Згідно з цією Програмою обсяг  бюджетних асигнувань у 2007 р. визначено  в сумі 464,4 млн. грн. Однак у Законі України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" на реалізацію заходів, визначених Програмою, передбачено  лише 30 млн. грн.., тобто 6 % від необхідного. Такий рівень фінансування не дасть  змоги не тільки приступити до спорудження  нових будинків судів (відповідно до Програми необхідно побудувати 151 будівлю), а й продовжувати на об'єктах роботи, розпочаті в попередні роки. Особливе занепокоєння викликає фінансування бюджетної  програми придбання житла для  суддів. У 2006 р. на цю мету передбачалося  виділити 56 млн. грн.. за загальним фондом державного бюджету та 10 млн. грн. за спеціальним фондом. Зазначені видатки  недофінансовано на 17,2 млн. грн., або на 30,7 % [ 7 ].

3. Роль і місце  судової влади в системі влад  на шляху до інтеграції

3.1 Недоліки євро-інтеграційної політики України

В державі, що прагне стати  правовою, суд зобов’язаний бути авторитетним, владним, самостійним і справді  незалежним. А тим більше, що мабуть, немає в Україні іншого питання, в якому всі структури влади  та переважна частина політикуму настільки солідарні, як наш європейський вибір.

Необхідність європейської інтеграції країни поділяють сьогодні як президент, так і прем’єр-міністр  України. Про те, що Україна не змінює своїх євро-інтеграційних устремлінь, обидва високопосадовці заявили найвпливовішим політикам ЄС-канцлеру Німеччини Ангелі Меркель та Комісару ЄС з питань зовнішніх відносин і Європейської політики сусідства Беніті Ферреро Вальднер. На жаль переважно критично характеризується прозорість і відкритість політики на європейському напрямі. На думку експертів, ця політика загалом не є послідовною та виваженою, тобто значною мірою залежить від внутрішньополітичної кон’юнктури, розстановки сил на вищих щаблях влади. Також більшість опитаних не вважають євро-інтеграційну політику реалістичною. Окремо слід зазначити проблемний аспект реалізації євро-інтеграційного курсу. За всієї специфіки та особливостей співробітництва України з ЄС, її шлях до європейської спільноти не є абсолютно унікальним. У цьому контексті важливим є врахування здобутків і помилок країн – членів ЄС, які вже пройшли цей шлях і досягли бажаного результату.