Стратегічне управління і державне регулювання економіки

З усього арсеналу методів основну увагу приділяють класифікації останніх за формами впливу на суб'єктів ринку (прямі, опосередковані) та способом реалізації (правові, адміністративні, економічні). У сукупності способів державного регулювання можливе поєднання різних методів, здатних чинити той чи інший вплив на національну економіку. При цьому домінування адміністративних методів може свідчити як про характер самої системи (иеринкова економіка), так і про характеристики системи вже в межах ринкової економіки (трансформаційні перетворення в умовах перехідної економіки, формування ринкових інституцій, створення багатоукладної економіки тощо).

Методи прямого регулювання використовують з метою безпосереднього втручання держави в економічні процеси та економічну діяльність суб'єктів. Такий вплив передбачає здійснення заходів із застосуванням інструментів адміністративного регулювання та використання бюджету в частині державних асигнувань. До них, зокрема, відносять: визначення стратегічних цілей розвитку економіки; державне цільове фінансування; надання цільових дотацій; встановлення та обмеження цін; встановлення квот на виробництво, ввезення і вивезення продукції; ліцензування діяльності та операцій з експорту та імпорту; проведення державної експертизи та встановлення державних стандартів; встановлення нормативних вимог до якості та сертифікації технологій і продукції і т. ін. Прямі методи державного регулювання економіки не пов'язані зі створенням додаткового матеріального стимулу і базуються на силі державної влади.

Методи непрямого регулювання використовують з метою формування сприятливого економічного середовища, яке змушує суб'єктів ринкової економіки діяти в потрібному для держави напрямі. Опосередковане регулювання - це вплив держави на економічні інтереси інструментами фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, цінової, інвестиційної та іншої політики. Серед основних засобів можна виокремити: встановлення системи податків, рівнів оподаткування, пільг в оподаткуванні, диференціювання податків; надання пільг у кредитуванні; маніпулювання обліковою ставкою, ставкою рефінансування; регулювання валютного курсу національної грошової одиниці; митне регулювання експорту й імпорту; встановлення валютних курсів та умов обміну валют тощо.

Правові методивикористовують з метою створення правового поля функціонування суб'єктів ринку через прийняття законодавчих та нормативних актів, передбачаючи механізми їх реалізації та контролю за виконанням. Отже, правове регулювання - це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових норм (правил) поведінки суб'єктів ринку. В Україні правове регулювання здійснюється за допомогою системи таких законодавчо-нормативних актів: Конституція України; закони України; укази та розпорядження Президента України; постанови та інші нормативні акти Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України (програми, концепції, прогнози); нормативні акти центральних органів виконавчої влади (накази, розпорядження, інструкції, методичні рекомендації); нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

У ринковій економіці закони виконують  функцію довгострокового правового  регулювання, інші правові акти мають  короткостроковий характер і приймаються  з метою врегулювання тих економічних  процесів, які не відображені в  законодавчих актах.

Адміністративні методи ґрунтуються на силі державної влади і поділяються на заходи заборони, дозволу і примусу. У країнах з розвинутою ринковою економікою сфера використання адміністративних методів обмежується, головним чином, охороною навколишнього середовища (екологічні норми, ліміти, штрафи, санкції), підтриманням мінімальних параметрів рівня життя населення (мінімальна зарплата, прожитковий мінімум, соціальні нормативи, соціальні стандарти), ліквідацією негативних наслідків ринкової конкуренції (монополізму - шляхом встановлення квот на виробництво, обмеження цін, рентабельності, стандартизації) та боротьбою з тіньовим бізнесом.

У свою чергу, в країнах з економікою, що розвивається, адміністративні методи доволі поширені та мають на меті, крім зазначеного, задовольнити потреби  споживачів і захистити їхні права (державні замовлення, стандарти, сертифікація, соціально-економічні норми і нормативи, ліцензування діяльності); захистити  національні інтереси в зовнішньоекономічній діяльності (квоти на ввезення, ліміти, митні обмеження, державна експертиза, реєстрація); забезпечити реалізацію цільових комплексних програм. Застосування адміністративних методів доцільне лише тоді, коли ринкові механізми  та економічні засоби державного регулювання  є недостатніми або діють надто  повільно. У країнах з розвинутими  ринковими механізмами використання адміністративних методів обмежене і відіграє другорядну роль.

Адміністративні методи реалізуються системою інструментів адміністративного  регулювання і передбачають такі механізми, як квотування, лімітування, ліцензування, нормування, стандартизацію, державні замовлення тощо.

Квотування - встановлення державою для суб'єктів ринку частки у виробництві, споживанні, експорті або імпорті товарів і послуг. Передбачає створення конкурентного середовища, захисту внутрішнього ринку, стабілізацію цін тощо. Ліцензування ~ надання спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності. Спрямоване на захист економічних інтересів країни, інтересів споживачів товарів і послуг, гарантування безпеки. Система санкцій і штрафів - це заходи держави, спрямовані проти порушення (або невиконання) суб'єктами умов чи правил діяльності. Як економічні санкції, можуть використовуватися сплата неустойки, штрафи, пеня або вилучення на користь держави виручки від незаконної діяльності. Стандартизація - це встановлення єдиних норм за типами, марками, параметрами, розмірами, методами контролю, організацією змісту робіт, а також за величинами виміру, правилами маркування та зберігання продукції. Дотримання стандартів обов'язкове для всіх суб'єктів економічної діяльності. Державні замовлення є засобом задоволення державних потреб у товарах і послугах, інструментом як адміністративного, так і економічного регулювання. Адміністративний характер державні замовлення мають стосовно підприємств, які перебувають у державній власності, а також підприємств-монополістів.

Відправну роль у реалізації основних функцій та завдань уряду, а також  забезпеченні макроекономічної стабілізації та коригуванні ринкових механізмів відіграють економічні методи державного регулювання економіки.

Економічні методи використовують з метою створення економічного середовища, яке спонукає суб'єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі та розв'язувати завдання соціально-економічного розвитку країни.

Система економічних методів включає  методи фінансово-бюджетного, грошово-кредитного, цінового та валютного регулювання.

Фінансово-бюджетне регулювання (ФБР) передбачає використання системи оподаткування та управління видатками з метою встановлення рівноваги на ринку. Так, якщо необхідно активізувати ділову активність і стимулювати попит, ставки оподаткування знижують, збільшують видатки з бюджету, що зумовлює зростання доходів і пожвавлює підприємницьку діяльність, і навпаки. ФБР реалізується такою системою інструментів: державний бюджет і бюджети всіх рівнів; система податків, ставки оподаткування, регресивні та прогресивні ставки оподаткування, податкові преференції; державні видатки, дотації, субсидії, субвенції, допомоги; державні кредити і державні інвестиції; державні закупівлі.

Грошово-кредитне регулювання (ГКР) є основним методом впливу держави на механізми ринкової економіки в зарубіжних країнах і лежить в основі монетарної політики. Сутність ГКР полягає у здійсненні сукупності заходів, спрямованих на зміну обсягів грошової маси в обігу, кредитних ресурсів та емісії (тобто впливу на грошову пропозицію). ГКР реалізується такою системою основних інструментів, як облікова ставка, норми обов'язкових резервів, операції на відкритому ринку цінних паперів, грошова та кредитна емісія, валютний курс.

Цінове регулювання (державне регулювання цін) - є системою заходів впливу держави на ціни та ціноутворення з метою сприяння стабільному розвитку національної економіки, а також попередження розгортання інфляційних процесів. Передбачає використання системи цін і тарифів, формування правил та умов ціноутворення.

Валютне регулювання економіки є системою заходів, спрямованих на регламентацію валютних операцій, міжнародних розрахунків та порядку здійснення угод з валютними цінностями. За допомогою валютних методів держава прагне: поставити під контроль валютні операції, надання іноземним особам кредитів і позик, ввезення і вивезення валюти за кордон; підтримувати рівновагу платіжного балансу та стійкість власної валюти. Основними інструментами валютного регулювання є: дисконтні ставки центрального банку (дисконтна політика); валютна інтервенція і валютні обмеження; валютний курс грошової одиниці (девальвація або ревальвація); валютні резерви; платіжний баланс; міждержавні угоди про структурні зміни у валютній системі.

Отже, у розвитку економіки України  важливу роль відіграє держава, яка  покликана коригувати ті нові економічні потреби, з якими ринок не може впоратися. Відповідно держава бере на себе відповідальність за створення  рівних умов для взаємного суперництва  підприємницьких фірм, для ефективної конкуренції за обмеження монополізованого виробництва. Державі також потрібно направляти економічні ресурси на задоволення  колективних потреб людей, створювати виробництво суспільних товарів  і послуг, їй слід піклуватися про  соціально незахищені верстви населення - інвалідів, дітей, старих, незаможних.

З'ясування принципових засад змісту правового регулювання відносин між державою та суб'єктами господарювання неможливе без урахування таких  соціально-політичних факторів, як: національні  економічні інтереси; національний економічний  та інформаційно-інтелектуальний суверенітет; національна економічна та інформаційна безпека. Саме трикутник цих взаємодіючих соціально-політичних чинників здійснює основний публічно-правовий вплив на зміст і спрямованість господарсько-правового  регулювання економічних відносин і, зокрема, їх державного регулювання. Разом з тим саме ці фактори  потребують юридичного закріплення  та нормативно-правового визначення, адже неможливо чітко з'ясувати, що становлять сьогодні внутрішні або  зовнішні національні економічні інтереси за умови глобалізації світового  економічного та інформаційного простору, зростаючого дефіциту природних  ресурсів та ролі транснаціональних  корпорацій у світовій економічній  системі. (Формально визначення національних інтересів наведено законодавцем у  ст. 1 Закону України "Про основи національної безпеки України", але з'ясувати, що є ці інтереси, а саме - національні  економічні інтереси, за змістом на системному рівні у формі нормативно-правового  закріплення волі держави, на жаль, неможливо.)

Крім того, державне регулювання  економіки в умовах ринкового  господарювання являє собою систему  типових заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого  характеру, здійснюваних державними установами і громадськими організаціями з  метою стабілізації і пристосування  існуючої соціально-економічної системи  до умов, що змінюються.

Слід констатувати відсутність  закріплення та визначення в законодавстві  України, і зокрема в Конституції  України, категорій "національний економічний  суверенітет" та "національний інформаційно-інтелектуальний  суверенітет". У той же час суспільно-політична  та суспільно-психологічна передумови визнання легітимності великої приватної  власності, наслідків приватизації базуються на певному розумінні  змісту національного, народного економічного суверенітету. Один із його сутнісних  елементів закріплений у ст. 13 Конституції України щодо власності  Українського народу на природні ресурси. Саме це положення має стати юридичною  підставою визначення або правового, або неправового характеру приватизації таких об'єктів, як горнозбагачувальні комбінати, шахти, фактичної приватизації газових свердловин тощо.

У свою чергу, питання національної економічної та інформаційної безпеки  до певної міри набули нормативно-правового  закріплення, зокрема, у ст. 17 Конституції  України та Законі України "Про  основи національної безпеки України", але фактично їх положення майже  не враховуються при формуванні поточного  господарського законодавства, що є  неприпустимим. Адже питання не тільки в автономному правовому закріпленні названих категорій, а й у формуванні інтегрованого механізму їх впливу на функціонування усього ринкового економічного організму шляхом створення господарського законодавства відповідної спрямованості. Відтак названий Закон у ст. 7 серед загроз національним інтересам і національній безпеці України називає, зокрема, "ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки", "критичну залежність національної економіки від кон'юнктури зовнішніх ринків", "зниження інвестиційної та інноваційної активності й науково-технічного і технологічного потенціалу", "нестабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки" тощо.

Необхідно зазначити, що традиційно під  публічно-правовим підґрунтям безпосереднього  впливу держави на економічні процеси  цілком слушно називають так звані "провали ринку". Тобто необхідність втручання держави пояснюється  загалом двома типами диспропорцій і дисфункцій, що виникають у процесі  самостійного функціонування ринкового  економічного механізму. Це, по-перше, необхідність додержання суб'єктами господарювання норм економічної конкуренції і  стандартів якості та безпеки товарів  та послуг, чинники, що системно пов'язані  між собою, а також диспропорціями і дисфункціями, що виникають під  час взаємодії економічного механізму  із соціальною, екологічною та іншими сферами. Мова йде про зайнятість населення, рівень оплати та безпеки  праці, вплив промисловості на екологічне середовище тощо. Слід однак, зазначити, що, з одного боку, забезпечення функціонування ринкового механізму за умови  дотримання конкурентних вимог, а також  вимог до якості й безпеки ринкового  продукту діяльності суб'єктів господарювання є досить стабільними і неодмінними  чинниками організації економічного життя, його невід'ємними складовими. З  другого боку, питання екологічної  безпеки та соціальної гармонії є  об'єктами впливу відповідно екологічної  та соціальної політики держави, які  мають взаємодіяти і впливати, зокрема, на економічну політику. Тому трикутник "національні економічні інтереси" - "національний економічний  суверенітет" - "національна економічна безпека" є внутрішнім чинником саме економічної політики держави, зміст  якого потребує постійної корекції і особливої правової форми вираження - через нормативно-правові акти та особливої правової природи - через  державні програми економічного розвитку та окремих його напрямів.