Стратегічне управління і державне регулювання економіки

Державне регулювання господарської  діяльності є напрямом державної  політики, спрямованим на вдосконалення  правового регулювання господарських  відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади  та суб'єктами господарювання, недопущення  прийняття економічно недоцільних  та неефективних регуляторних актів, зменшення  втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської  діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та способом, що встановлюються Конституцією та законами України.

Успішний соціально-економічний розвиток країни залежить саме від рівня взаємодії держави, суспільства й економіки. Якщо домінує держава, придушуючи ініціативні сили суспільства, цілковито контролюючи виробничі сили економіки, то виникає тоталітаризм. Коли домінує суспільство, держава проявляє слабкість, економічна активність низька, то в країні панує анархія. Якщо в суспільстві домінують інтереси окремих індивідів, а держава не користується авторитетом, це призводить до дезорганізації

Взаємодія держави, економіки і  суспільства реалізується таким  чином:

- держава регулює та стимулює  економіку і сприяє організації  суспільства;

- економіка визначає можливості  та міць держави і формує  економічні інтереси суспільства;

- суспільство "виховує" державу,  вказує бізнесу цілі і обмеження  його розвитку.

Визнаючи важливість взаємодії  держави, економіки І суспільства, в той же час слід відмітити  специфічні функції та обов'язки держави  стосовно суспільства і економіки. Держава - партнер суспільства та економіки, крім того, вона захисник і  гарант територіальної цілісності країни і її безпеки. Провідне завдання держави  полягає у поєднанні інтересів  суспільства, колективів та особи, забезпеченні владного регулювання при збереженні саморегулювання та саморозвитку суспільства. На державу більшою мірою, ніж  на суспільство та економіку, покладається завдання виявлення і реалізації інтересів громадян, до того ж не лише тих, які проживають сьогодні, але й майбутніх поколінь.

Виділяють три канали впливу держави  на економіку:

- безпосереднє регулювання через  законодавчі, адміністративні та  перерозподільні види діяльності;

- управління державною власністю,  в тому числі держсектором;

- вплив на суспільство і в  подальшому на економіку через  прямий і опосередкований (непрямий) вплив суспільства на неї.

Наступний етап у розкритті сутності державного регулювання економіки - функції держави. В сучасному  суспільстві держава виконує  політичні, міжнародні, соціальні та економічні функції, спрямовані на впорядкування  і вдосконалення суспільних відносин. Ці функції постійно розвиваються у  тісному взаємозв'язку та у зв'язку із суспільним прогресом. Та незважаючи на тісний взаємозв'язок названих функцій, на думку багатьох економістів, економічні функції посідають одне з найважливіших  місць серед них інших функцій. Економічні функції держави полягають  у формуванні нею передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суб'єктів ринку та ринкової системи, а саме:

1) створення умов для ефективного  функціонування ринкового механізму,  як найбільш оптимального механізму  організації економіки;

2) розв'язання проблем, які не  можуть бути вирішені чи вирішуються  недостатньо ефективно ринковим  механізмом;

3) усунення негативних наслідків  ринкових процесів;

4) захист національних інтересів  на світовому ринку.

Роль держави врегулюванні економіки  визначається створенням умов не лише для функціонування ринку, але й  дотримання балансу суспільних Інтересів, соціальної стабільності і захисту  національних інтересів як у внутрішній, так 1 в зовнішній політиці. Головне  завдання державного управління в економічній  сфері - забезпечення зростання матеріального  виробництва з метою задоволення  зростаючих потреб населення.

Виконання функцій, безпосередньо  пов'язаних із діяльністю суб'єктів  господарювання, здійснюється державою через відповідну економічну політику, що являє собою впорядковану систему цілей, заходів і дій, спрямованих на економічні процеси на макро- і мікрорівні.

Економічна політика - важливий елемент  ринкової системи. Держава прямо  чи опосередковано визначає найважливіші параметри ринку, встановлює орієнтири  діяльності окремих фірм чи підприємців. Економічна політика повинна сприяти  зміцненню фінансів суб'єктів господарювання і домашніх господарств, накопиченню  національного капіталу, підвищенню доступності кредитних ресурсів вітчизняним товаровиробникам. Вона формує загальний економічний простір, встановлює обмеження для суспільно  шкідливої діяльності. В кінцевому  рахунку досягнення цілей і пріоритетів  державної економічної політики власне і формує зміст державного регулювання економіки - вплив держави  через ЇЇ законодавчі І виконавчі  органи на хід соціально-економічного розвитку з метою досягнення цілей  і пріоритетів державної економічної  політики через відповідний механізм. Такий вплив може обмежувати і  навіть придушувати небажані для  суспільства види економічної діяльності, такі, як виробництво і торгівля наркотиками, зброєю тощо. Одночасно  він може бути спрямованим на підтримку  окремих форм підприємництва, фермерських  господарств, малих форм економічної  діяльності, видів благодійної діяльності.

Державне регулювання основною своєю метою ставить захист інтересів  держави, суспільства в цілому, соціально  незахищених верств населення, зважаючи при цьому на права і свободи  особистості. Важливо, щоб в умовах економічної свободи суспільні  інтереси не обмежувалися устремліннями  та інтересами окремих регіонів, соціальних груп, галузей, монополістів, підприємців, приватних осіб. Державне регулювання  спрямовано також на захист інтересів  майбутніх поколінь, охорону навколишнього  середовища.

Узагальнено до класичного набору цілей  державного регулювання належать: економічний  розвиток; повна зайнятість; економічна ефективність; стабільний рівень цін; економічна свобода; справедливий розподіл доходів; економічна забезпеченість; збалансованість  експорту та імпорту. Та. разом з  тим, у кожній країні, на кожному  конкретному історичному етапі  цілі державного регулювання коригуються  залежно від багатьох чинників: обраної  теоретичної концепції розвитку, що визначає економічну політику країни, рівня загального розвитку економіки; місця країни в міжнародному розподілі  праці, політичної орієнтації та ін.

Основними завданнями державного регулювання  економіки в розвинених країнах  є:

- правове забезпечення економічної  діяльності, важливою особливістю  якого є захист прав власності;

- організація грошового обігу;

- виробництво суспільних товарів  та послуг, що покликані задовольняти  суспільні потреби (національна  безпека, охорона здоров'я, безкоштовна  освіта, дороги, комунікації тощо);

- мінімізація трансакційних витрат, а саме витрат на експлуатацію  економічної системи;

- антимонопольне регулювання, розвиток  конкуренції, підтримка малого  та середнього бізнесу;

- контроль за становищем зовнішнього  середовища (оптимізація впливу  зовнішніх факторів-екстерналій);

- співвідношення доходів підприємців  та найманих працівників;

- підтримка оптимального рівня  зайнятості населення, тобто мінімізація  рівня безробіття;

- проведення регіональної економічної  та соціальної політики, що особливо  важливо в умовах суттєвої  нерівномірності розвитку окремих  регіонів;

- реалізація національних інтересів  економіки на світовому рівні.

Реалізація поставлених завдань  здійснюється через відповідний  механізм. Механізм державного регулювання  економіки - це сукупність методів, Інструментів, за допомогою яких держава здійснює економічну політику в цілому та за ЇЇ окремими напрямами. Система таких  методів та інструментів змінюється залежно від стратегічних цілей  розвитку, реальної соціально-економічної  ситуації, накопиченого досвіду.

Саме через систему  державного регулювання мають, з одного боку, забезпечуватися досягнення основних макроекономічних цілей: економічна ефективність, конкурентоспроможність, стабільне економічне зростання, соціальна справедливість, а з другого – створюватися умови для діяльності суб'єктів та об'єктів управління в напрямі, що є бажаним для держави і за яким відбуватиметься розвиток економічної моделі країни у цілому. Державне регулювання має визначену сферу застосування та характер впливу на об'єкти управління з метою досягнення певних результатів, тобто для реалізації встановлених цілей і завдань управління, а також «для упорядкування їх у межах заданих параметрів, планів, коригування відхилення від останніх».

Базові політичні, соціальні  та правові норми, що розробляються  і ухвалюються державними інституціями, утворюють основу розміщення виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних благ.

Залежно від ступеня участі держави  в господарській діяльності й  розмаїття його функцій у різних країнах діють специфічні моделі державного регулювання, але всі  вони мають змішаний характер, що передбачає поєднання в тому чи іншому співвідношенні адміністративних і ринкових важелів  впливу на економічний розвиток.

Сьогодні у світі поширюється  тенденція до переходу держави від  жорсткої моделі прямого втручання  на рівні економічного базису до м’яких недирективних форм регулювання  національною економікою. Така модель державного регулювання забезпечує розвиток економічної моделі народного  капіталізму в її сучасному форматі. Серед країн, де найбільш яскраво проявляється цей тренд, можна назвати Австрію, модель державного регулювання якої базується на таких основних принципах: економічна стабільність; стимулювання економічного зростання завдяки проведенню політики на користь лібералізації і приватизації; свобода підприємництва; вільна конкуренція; пріоритетний розвиток малого та середнього, у тому числі сімейного; незначний розрив між доходами населення, соціальна гармонія; забезпечення стабільного майбутнього громадян за допомогою сильної соціальної системи; соціальне партнерство, співпраця між роботодавцями і працівниками компаній; стабільна внутрішня безпека; повна інтеграція у світову економіку .

Натомість в Україні останнім часом перевага віддається моделі державного регулювання, яка стимулює широкий  розвиток кланово-олігархічної моделі державно-монополістичного капіталізму, що суперечить сучасним світовим трендам. Монополістична буржуазія, яка швидко формується в Україні, для зміцнення  своїх позицій прагне якомога  повніше використати підтримку  держави. Остання, своєю чергою, через  різні форми, способи, методи та інструменти  своєї діяльності активно вносить  зміни у структуру власності, сферу обміну і розподілу товарів  та послуг. При цьому поєднання  сили держави і монополістичних  структур не вичерпується рамками економіки, а охоплює також політичну  та ідеологічну сфери.

Стає дедалі очевиднішим, що функціонування української державної  машини чітко спрямовано на підтримку  моделі державно-монополістичного капіталізму: нинішня модель державного регулювання  бюджетної, фінансової, податкової, дозвільної систем, розвитку інвестиційної сфери, конкуренції, підприємництва тощо працює на зміцнення позицій великого фінансово-промислового капіталу, що має монопольну природу; посилюється вплив держави на розвиток продуктивних сил та рух  фінансових потоків. Пряме втручання  в економічний базис з боку держави призводить до якісних зрушень  у соціально-економічній структурі  українського суспільства, формування нових центрів впливу на прийняття  ключових рішень стосовно вектору економічного розвитку країни на національному рівні  та в системі світового господарства.

Логічно виникають питання: чим можна пояснити перевищену роль держави в системі регулювання  національною економікою в нинішніх умовах господарювання? які фактори  відіграли у цьому процесі  вирішальну роль? чи сприятиме він  розвитку національної економіки та підвищенню добробуту населення  країни (категорія добробуту включає доходи населення і його споживання, зайнятість та безробіття, житлові умови, вартість майна домашніх господарств, забезпеченість населення соціально-культурними послугами, тощо) в коротко- і довгостроковому періодах? чи будуть при цьому пропорційно задоволені потреби в ланцюзі „окремий індивідуум – монопольні фінансово-промислові групи – суб’єкти державного управління – суспільство в цілому”?

Відповідь на ці питання, можна віднайти,як стверджують науковці, відтак Україна  мусить перейти до цивілізаційно  і ментально притаманної їй моделі народного капіталізму. Це можливо  передусім шляхом зміни моделі державного регулювання національною економікою на таку, яка реально забезпечує розвиток конкуренції, середнього класу, дрібної і середньої приватної власності, місцевого самоврядування, а відтак підвищує економічну ефективність та конкурентоспроможність країни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Таким чином, можна зробити  висновок, що підприємства, які володіють  стратегією і запроваджують стратегічне  управління, завжди мають можливість поводитись послідовно і системно у  своєму бізнесі, зокрема та в ринковому  динамічному конкурентному середовищі в цілому, що збільшує імовірність  досягнення ними поставленої мети. Тому запровадження системи стратегічного  управління в Україні і є об'єктивно  необхідним процесом у сфері організації  управління бізнесом, який підвищує готовність підприємницьких організацій адекватно  реагувати на непередбачені зміни  і сприяє обґрунтованому, узгодженому  вирішенню як поточних так і стратегічних проблем (бо стратегічне управління в конкретний момент визначає, як організація  має діяти в сучасних умовах, щоб  досягти бажаної мети в майбутньому, виходячи з того, що оточення змінюватиметься). В основу цього процесу необхідно  покласти наявний іноземний досвід в сфері стратегічного управління і забезпечити творче перенесення  його, з урахуванням специфічних  умов розвитку економіки України, на вітчизняні підприємства щоб допомогти  їм у становленні необхідних виробництв і зростанні їх ефективності.