Метафора у поетичному мовленні Ліни Костенко

Міністерство  освіти і науки України

Кам’янець-Подільський  державний університет

імені Івана  Огієнка

Кафедра української  мови

Науковий  керівник –

викладач  Мужеловська Л.В.

 

 

 

 

 

Курсова робота

 

Метафора  у поетичному мовленні Ліни Костенко

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка ІІ курсу (з.ф.н.)

Колісник  Алла Валентинівна

 

 

 

 

 

Кам’янець-Подільський,

2006

 

ВСТУП

 

Ліна  Василівна Костенко – видатна  українська поетеса нашого часу. Як відзначає Євген Гуцало, „Ліна  Костенко – глибоко сучасна, глибоко  українська поетеса, та навдивовижу  це не те, що не заважає, а, навпаки, допомагає  бути відкритою, як у космос український, так і в космос історії наших  народів, в космос загальнолюдської історії; і та історія в неї  – не скам’янілі чи спорохнявілі релікти, а живе дійство, яке начебто продовжує  звершуватися й сьогодні, все ще перебуває у творчому світі, й  так само часто певна подія  нинішнього дня в її сприйнятті та під її пером виглядає не локально й самодостатньо, не ізольовано, а  пропонується в єдиному потоці світової історії, сповнюється масштабності й значення історичного” [4, с.1]. Ці слова  Є.Гуцала влучно визначають масштаб  геніальної особистості нашої сучасниці, її художнього світу „в єдиному  потоці світової історії”.

Творчість Ліни Костенко завжди привертала увагу  багатьох дослідників – літературознавців (див. Краснова 1995, Панченко 1998, Прісовський 1988, Коляда1996, Майкл М.Найдан 1994, Антоненко-Давидович 1962, інші), які відзначають надзвичайну  образність її поезій, тонке відчуття сенсу слова, особливість мовної системи поетеси і наголошують  на необхідності ґрунтовних досліджень її творчості в мовознавчому аспекті. Серед мовознавчих праць, присвячених  вивченню творчості Л.Костенко виділяються  роботи етимологічного (Іванова 1991,1992), морфологічного (Дзюбак 1997,Семененко 1998) та ономастичного (Мельник 1998, Карпенко 1991,1992) напрямків.

Поезія  Ліни Костенко глибоко метафорична, що дає можливість нам відчути  корозію душі героя. Пейзажна лірика української письменниці – це своєрідна мистецька концепція  українського пантеїзму. Художниця-поетеса  створює свій світ гармонійних взаємин усього живого з усім, налагоджує емоційний контакт з навколишнім. Слово поетеси пронизане непозірною турботою про долю всього живого, активним творчим прагненням захистити й зберегти духовні цінності, котрі роблять людину людиною.

Вивчення  метафори у функціональній ролі показника  ідіостилю письменника, поетичного угрупування, мистецького стилю  чи літературного покоління належить до числа дискусійних питань сучасної лінгвістики. Метафорична лексика, як компонент мовної системи, підпорядковується  закономірностям мови, а за своїми специфічними ознаками має ряд особливостей. Особливості цього шару лексики  розглядають в своїх працях Т.Єщенко, Н.Варич, Л.Пустовіт, Н.Пащенко, Н.Лисенко, Л.Кравець, Т.Матвеєва, І.Нечитайло, І.Олійник, Л.Ставицька, Г.Сюта, Л.андрієнко тощо, і розкриваються вони в тексті, в мовленні. Специфіка художнього мовлення пов’язується з актуалізацією  естетичної функції мовних одиниць, що розуміється як "таке використання мови (чи її одиниць) у художньо-образному  мовленнєвому акті, яке приводить  у рух відповідні потенційні її властивості  не лише у комунікативно-пізнавальному  напрямку, але й оцінно- чуттєвому, інакомовному, умовно-асоціативному, зображально-виражальному, щоб виявити настроєве, потаємно-суб’єктивне, уподобане" [1, с.150-157].

Отже, метафорою  будемо називати слово, значення якого  переноситься на найменування іншого предмета, пов’язаного з предметом  на який звичайно вказує це слово, рисам  подібності. Наприклад, у рядках вірша  Є.Маланюка „Вічне”: „Досі сниться  метелиця маю, // Завірюха херсонських  вишень...” – метафорами будуть виступати  слова „метелиця” „та завірюха”, оскільки в даному контексті вони вживаються не в прямому своєму значенні, коли вказують на ті атмосферні явища, якими супроводжується прихід зими, а в переносному – для підкреслення й посилення того враження, яке справляє цвітіння вишень. Рясний, сліпучо-білий цвіт, що так густо осипає вишні в період їх цвітіння, дійсно нагадує снігову кружіль, а ідеально-білий цвіт вишневих пелюсток може асоціюватися з білизною снігових крижинок. Метафора, подібно до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета й порівняння, метафора вказує на цю ознак не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору часто називають прихованим або скороченим (згорнутим) порівнянням, тобто порівнянням, в якому не виокремлюється ознака, за котрою відбувається зіставлення двох предметів (tertium comparationis). Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості предмета, про який ідеться, з чим, зокрема, пов’язане широке вживання метафор у жанрі загадки. Механізми естетичної дії метафори Ф.Ґарсіа Лорка, наприклад, пояснював так: „Для того, щоб вдихнути життя в метафору, потрібно, щоб метафора мала форму та радіус дії, – ядро в центрі та перспективу навколо нього. Це ядро розкривається як квітка, нібито незнайома, але ми швидко впізнаємо її аромат, а в кольоровому сяйві, яке вона випромінює, нам бачиться його ім’я, тобто метафор змальовує нам предмет як квітку, нібито не знайому”, ми впізнаємо його не відразу (автоматично ідентифікуючи його в нашій пам’яті), а поступово – у „кольоровому сяйві”, яке породжує відчуття подоби. Тим самим метафора немовби оновлює предмет, „демонструє його в незвичному ракурсі” [6, с.214].

Метафора  – один з найуживаніших тропів. „Метафоричне слово завжди чарівніше  і красивіше, ніж слово у прямому  значенні”, писав автор київської  поетики „Lyra” (1696 р.). „Матір’ю поезії” назвав її С.Тезаур. Вважається, що першим метафору як спеціальний риторичний прийом використав „батько красномовства”, знаменитий афінський оратор Ісократ у творі „Еварог”. у Римі в широкий вжиток її вводить Цицерон, який зауважував, що „немає тропа більш квітчастого в окремих словах і такого, який би вносив у мову більше світла, ніж метафора”. Аристотель визначав метафору як перенесення імен з одного об’єкта, позначуваного цим іменем, на якийсь інший об’єкт. „Складати гарні метафори, – писав він, – значить помічати подібність”. Теоретик літератури Києво-Могилянської академії М.Довгалевський визначав функції метафори як: 1) найменування деяких предметів, які не мають власної назви, 2) підсилення значення сказаного, 3) засобу для досягнення естетичного враження. Дійсно, метафори використовуються не тільки в поезії. Метафора часто вживається й для позначення тих предметів та явищ, для яких ще не підібрано власних найменувань. Так, відкриття нових явищ породило метафори „магнітне поле” та „звукова хвиля”, які були утворені шляхом перенесення значення узвичаєних слів „поле” та „хвиля” за ознакою певної подібності на найменування невидимих мікропроцесів. У нашому побуті широко вживані такі метафори, як „ніжка стола”, „ручка чайника” та ін. Подібні метафори називаються стертими, оскільки переносність їхнього значення стала настільки узвичаєною внаслідок їх загальновживаності, що майже не відчувається. На відміну від інших, поетичні метафори – це метафори, в яких переносність значення сприймається як несподіванка, як новизна, внаслідок чого поетична, індивідуально-авторська метафора набуває ознак контекстуального неологізму [6, с.215].

Залежно від особливостей співвідношення зіставлюваних  предметів виділяють чотири типи метафор, побудованих на:

1) заміщені живого живим, наприклад: „Тривого моя! Катерино! Ходім” (М.Вінграновський);

2) заміщенні неживого неживим, наприклад: „тріумфальна висота” (І.Калинець); „Слово моє, сило моя, славо, // сльозо моя, гніванню ти мій” (М.ВІнграновський); „Зерна роси” (М.Шолохов);

3) заміщенні неживого живим. Даний тип метафори називається уособленням, або прозопопеєю, або ще персоніфікацією, наприклад: „Цей ліс живий. У нього добрі очі. // Шумлять вітри у нього в голові” (Л.Костенко);

4) заміщення живого неживим, наприклад: „Дівчатко – клинчатко, злотава струна” (С.Телюнюк).

Можливі й різні форми граматичного вираження  метафори. Найчастіше вона виражається  дієсловом та його формами або  ж прикметником (метафоричний епітет), внаслідок чого, зокрема, метафора виражена іменником, сприймається дещо свіжіше. Як і епітет та порівняння, метафора не лише конкретизує уявлення про  предмет, а й виражає відповідне емоційне ставлення до нього мовця (прозаїка або поета). Як влучно (метафорично) зауважує М.Панов, метафори, як і порівняння, бувають або ж світлі, або взяті  з „пітьми”. „Якщо бажаєш подати що-небудь у гарному світлі, –  наголошував ще Аристотель, – слід запозичувати метафору від предмета найкращого в цьому роді речей; якщо ж бажаєш виставити що-небудь у  дурному світлі, то слід запозичувати від гірших речей” [цит. за: 6, с.214]. Наприклад, метафоричне зіставлення слова  та зброї у вірші Лесі Українки „Слово, чому не твердая криця...”: „Вигострю, виточу зброю іскристу, // Скільки  достане снаги мені й хисту, // Потім її почеплю при стіні // Іншим  на втіху, на смуток мені. // Слово, моя  ти єдиная зброє, // Ми не повинні загинуть обоє! // Може, в руках невідомих  братів // Станеш ти кращим мечем на катів” – служить меті емоційного піднесення значущості „слова”. Навпаки, через метафоричне зіставлення  екіпажа, на якому приїздить до міста  героїня поеми „Мертві душі”  поміщиця Коробочка, з гарбузом, значення першого суттєво знижується й постає в іронічному світлі: „… в отдаленных улицах и закоулках города дребезжал весьма странный экипаж, наводивший недоумение на счет своего названия. Он не был похож ни на тарантас, ни на коляску, ни на бричку, а был скорее похож на толстощекий выпуклый арбуз, поставленный на колеса”.

Яскрава метафорична мова поетичного світу  самобутньої української письменниці, що відбиває не тільки філософські, літературно-мистецькі, а й мовні шукання ХХ століття і значною мірою впливає на наступний розвиток літературної мови та стимулює подальші уваги до рідного  слова, ще не знайшла належного висвітлення  в мовознавчих дослідженнях. Хоча метафори, безперечно, належать до виразового фонду лексики, але морфологічний  та функціональний аспекти метафоричного  простору творчості Ліни Костенко практично  не вивчені (на відміну від антропонімічних  та топонімічних одиниць). Тому обрана тема курсової роботи, яка дозволяє проникнути в лабораторію поетичної  мови Л.Костенко, увести її в контекст об’єктивного процесу розвитку мови поезії ХХ століття, є актуальною.

Наукова новизна та нетрадиційні сить нашого дослідження полягає в різнобічному вивченні метафоричних образів художнього мовлення поезії Ліни Костенко, одночасному поєднанні морфологічного, когнітивного та стилістично-функціонального підходів. Система метафор поетичної творчості української письменниці в українській лінгвістиці студіюється вперше.

Фактичним матеріалом дослідження стали поетичні текстові фрагменти, які містять метафоричні одиниці (близько 100 метафор). Нами було опрацьовано збірку поетеси „Сад нетанучих скульптур”. Л.В.Щерба вказував: „Лінгвісти мають сенс, коли, шукаючи норму даної мови, звертаються до творів хороших письменників, які явно володіють на максимальному рівні „чуттям мови” [25, с.28].

Мета нашої роботи полягає в тому, щоб дослідити морфологічні та стилістично-функціональні можливості метафоричної лексики у творчості Л.Костенко. Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань: зібрати та розкласифікувати зібрані нами метафори, розподілити їх за частотністю морфологічного вираження та виявити стилістичне функціонування метафоричних структур у тексті.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів („Морфологічне вираження метафор” та „Стилістичне функціонування метафор”) та висновків.

 

МОРФОЛОГІЧНЕ ВИРАЖЕННЯ  МЕТАФОР

метафора морфологічна лексика  творчість костенко

Дослідження граматичної структури метафори передбачає, по-перше, якими частинами  мови вона може виражатися і, по-друге, якими способами розгортається  й ускладнюється метафоричний образ. Власне, в другому аспекті йде  мова про різні ступені ускладнення  метафоричного образу. В залежності від того, які семантичні відношення обумовлюються метафоричними конструкціями, які компоненти, крім метафоризованого й метафоризуючого, виокремлюються, можна говорити про різноманітні структурні типи метафор, тобто про  прості, ускладнені та складні.

Насамперед  ми розглянемо за допомогою яких частин мови можуть виражатися метафори. Як зазначалося  вище, форми граматичного вираження  метафори можуть бути різноманітними. Найчастіше вона виражається дієсловом  та його формами або ж прикметником (метафоричний епітет), внаслідок чого, зокрема, метафора виражена іменником, сприймається дещо свіжіше. Таку ж частотність  ми споглядаємо і в творчості  Ліни Костенко.

Більша  продуктивність дієслова в процесі  метафоризації пояснюється саме природою тієї частини мови, яка  має чимало синонімічних форм, що представлені категоріями виду, часу, особи, стану. Причому, семантика дієслова відрізняється  абстрактністю, що дає більші можливості для узагальнення характеру дії, перенесення його на інші предмети і явища.

Дієслівні ознаки відкривають невичерпні можливості для виникнення найбільш різноманітних  семантичних відношень. Що стосується поезії, то в цьому жанрі, за влучним  виразом В.Русанівського, „метафоричний  образ, побудований на дієсловах, виступає як спосіб подвоєного бачення світу: реальне представляється на фоні фантастичного, створеного уявою поета” [18, с.11].

У чималій  кількості прикладів із творчості  української поетеси Ліни Костенко розкривається процес метафоризації  тематичних груп дієслів, що позначають внутрішній світ людини, фізичні дії, а також багато інших аспектів руху чи стану атрибутів реальної дійсності. Найбільш поширеними є метафори, що відображають внутрішній світ людини. Переважно це словосполучення (як прислівні, так і не прислівні) типу „дієслово + іменник”. Так, наприклад:

 

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

(„Очима  ти сказав мені...”)

Душа задивиться в туман

і марить обрисами літа.

(„Марнували  літечко, марнували”)

Моє нечуване терпіння

і ще ніхто не переміг...

(„Акварелі  дитинства”)

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала  тиша рупором вокзальним.

(„Очима  ти сказав мені...”)

 

Метафори  такого типу формують загально мовні, традиційні поетичні метафори.

Метафоричні словосполучення, компонентами яких виступають дієслова зі значенням „хвилювання  або переживання будь-яких почуттів, стану” найчастіше є традиційними поетичними й індивідуально-авторськими  метафорами. Психічний стан людини передається метафорами, в яких використовується семантика дієслів мовлення, пов’язаних зі звуковими асоціаціями, напр: