Метафора у поетичному мовленні Ліни Костенко

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

(„Двори  стоять у хуртовині айстр”)

На конвертики хат

літо  клеїть віконця, як марки.

(„На  конвертики хат”)

 

За кількістю  індивідуально-авторські метафори звичайно переважають у творчості  Ліни Костенко, на відміну від конвенціональних, або „стертих”, які менш засвідчені у поезії сучасної української письменниці, до них належать:

 

Він лікував  годиннички куповані.

Час зупинявся, цокав і кульгав.

(„Старий  годинникар”)

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа  складала свій тяжкий екзамен.

(„Очима  ти сказав мені...”)

Цей білий світ – березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

(„Хай  буде легко. Дотиком пера”)

У груші  був тоненький голосочок,

вона  в дитинство кликала мене.

(„Стояла  груша, зеленів лісочок”)

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось  до когось їде тим шляхом золотим.

(„Українське  альфреско”)

Тяжке мовчання. Їде віз на місці –

повз  нього пропливають чорні верби.

(„Дума  про трьох братів неазовських”)

Гроза проходила десь поруч.

Було  то блискавка, то грім.

(„Гроза  проходила десь поруч”)

 

Зрозуміло, що живі метафори мають більший вплив  на психіку, ніж стерті. З іншого, за конвенціональними метафорами часто  здебільшого культурно сталі  уявлення про дійсність, які зовсім не мертві, оскільки людина активно використовує їх в осмисленні проблемних ситуацій.

Індивідуально-авторські  і загальномовні метафори, що використовуються в поетичному мовленні, мають загальні й відмінні риси. Перші є продуктом  творчості майстра слова, а інші давно загубили зв’язок з першоджерелом, скам'яніли і в основному знайшли  своє місце в словниках. Індивідуально-авторські  метафори народжуються імпульсивно  в поетичному мисленні. Вони несподівано  відкривають читачеві нову семантику  слова і загалом знайомлять його з авторським досвідом, спостережливістю, з індивідуальним баченням світу [17, с.6].

Узагальнюючи  вищесказане, зауважимо, що опис метафорики у віршах Л.Костенко повинен враховувати  як живу, так і стерту метафору. Як зазначалося, значна частина поетичних  текстів представлена саме індивідуально-авторськими, або „живими” метафорами. Стерті метафори здатні за певних умов актуалізуватися, але, як слушно вважають А.Баранов, Ю.Караулов, А.Чудінов, О.Шейгал, І.Кобозєва, І.Брага, що ми просто не в змозі визначити, коли такі метафори зможуть ожити  і увійти до актуальних когнітивних  моделей.

Відповідно  до сучасної когнітивної теорії, метафора трактується як перенос когнітивної  структури, пов’язаної з певним мовним вираженням, як перенос із тієї змістової  сфери, до якої вона первісно належить, до іншої. Можна стверджувати, що відбувається проекція однієї концептуальної сфери (площини) на іншу, своєрідна експансія  концептів сфери-джерела, у результаті якої відбувається захоплення та освоєння концептами нової сфери – сфери  мети. Семантичне моделювання у метафориці дозволяє визначити індивідуальні  для кожної мови набори актуальних і продуктивних семантичних моделей, виявити специфіку національної метафоризації [23, с.6].

Метафора  характеризується єдністю внутрішньої  і зовнішньої структури. У першому  розділі ми розглянули внутрішню  структуру метафори в її зв’язку  з формами морфологічного вираження. Однак лексико-семантична структура  метафори не може бути повністю розкрита без урахування співвідношення смислу метафоричного контексту з об’єктами  пізнавальної дійсності, іншими словами, співвідношення метафори з називаними явищами об’єктивної дійсності  становить зовнішню структуру метафори. Доречно тут звернутися до висловлення  Ф.П.Філіна, який писав: „Головною з  проблем – співвідношення структури  мови, мовних символів з позначуваним змістом, реальною дійсністю – основне  питання філософії, яке продовжує  бути досить актуальним і в сучасному  мовознавстві” [22, с.20].

Поетична  мова відрізняється не лише семантичною  ускладненістю метафоричних образів. У ній широко використовуються традиційні словосполучення – стійкі поняття  образи, під впливом яких народжуються індивідуально-авторські асоціації. Так, наприклад, в поезії Ліни Костенко поширене слово-символ душа. Порівняймо:

 

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

(„Очима  ти сказав мені...”)

Душа задивиться в туман

і марить обрисами літа.

(„Марнували  літечко, марнували”)

Їй сняться  хмари і липневі грози,

чиясь душа, прозора при свічі.

(„Дзвенять  у відрах крижані кружальця”)

Нічого, каже, і на тому світі

душа козацьким сміхом засміється,

а вороги хай думають, що грім.

(„Дума  про трьох братів неазовських”)

 

У творчості  поетеси також можна виокремити ще один абстрактний символ – час:

 

Навколо нього час лежав навалом.

Співали птиці в шибку із куща.

(„Старий  годинникар”)

Він лікував  годиннички куповані.

Час зупинявся цокав і кульгав.

(„Старий  годинникар”)

Усе життя  на рівні витривань

А час – він мудрий фікції скасує

(„Летючі  катрени”)

 

Для визначення характерних особливостей індивідуального  стилю досить суттєвим є пошук семантичного інваріанта поетичних метафор чи встановлення умовних синонімічних рядів, представлених метафоричними словосполученнями. Так, у різні семантичні комплекси сучасної ліричної поезії Ліни Костенко входить слово дорога, наприклад:

 

Суха, порепана дорога повзе,

як спраглий крокодил.

(„Акварелі  дитинства”)

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось  до когось їде тим шляхом золотим.

(„Українське  альфреско”)

 

Поетична  мова має тенденцію до неочікуваних найменувань явищ природи. Індивідуально-авторські  метафори такого роду можуть передаватися і за допомогою ускладнених образів. Так, наприклад, у дослідженій поезії ми помітили, що письменниця часто  звертається до осені, яка асоціюється  в неї із золотим кольором, рідше  – до зими, весни і літа:

 

Затінок, сутінок, день золотий.

Плачуть і моляться білі троянди.

(„Затінок, сутінок, день золотий”)

... то  раптом ця осіння хуртовина

***

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина.

(„Двори  стоять у хуртовині айстр”)

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

(„Осінній  день...”)

Марнували літечко, марнували.

А тепер осінні вже карнавали.

(„Марнували  літечко, марнували”)

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

(„Хай  буде легко. Дотиком пера”)

... і золотаве звечоріння

в зелених  кучерях сосни.

(„Акварелі  дитинства”)

Вже листопад підкрався з-за дубів

і гай знімає золоту перуку.

(„Біднесенький  мій ліс...”)

А вікна  сплять, засклив мороз їм сльози.

У вирій  полетіли рогачі.

(„Дзвенять  у відрах крижані кружальця”)

На конвертики хат

літо клеїть віконця, як марки.

(„На  конвертики хат”)

І засміялась провесінь: – Пора! –

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.

(„І засміялась  провесінь”)

 

Крім  явищ природи у дослідженій нами поетичній спадщині Ліни Костенко постають також ще й такі абстрактні поняття, що входять до складу метафоричних словосполучень, як світ, час, танець, гроза, душа, життя, тиша, доля, терпіння, мовчання. Як зазначалося вище, деякі з них є навіть символами у творчості поетеси. До цього роду метафор можемо віднести такі:

 

А поки що – ні просвітку, ні дня.

Світ мене ловить, ловить ... доганя!

(„Ой  ні, ще рано думати про все”)

Гроза проходила десь поруч.

Було  то блискавка, то грім.

(„Гроза  проходила десь поруч”)

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним

(„Очима  ти сказав мені...”)

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

(„Очима  ти сказав мені...”)

Моє нечуване терпіння

іще ніхто  не переміг...

(„Акварелі  дитинства”)

Тяжке мовчання. Їде віз на місці –

повз  нього пропливають чорні верби

(„Дума  про трьох братів неазовських”)

 

До окремої  групи абстрактних понять можна  віднести строфи, які описують сміх. Проілюструємо деякі приклади таких метафоричних конструкцій, серед яких цікавою також є метафорична тавтологія – сміхом засміється:

 

Усмішкою дитячої фортуни

було  для нас потрапити в той  дім.

(„Старий  годинникар”)

То він  як пригадає тих драгунів,

котрі од нас у розтіч дременули,

та що як скаже! – двиготять кайдани од реготу.

(„Дума  про трьох братів неазовських”)

Нічого, каже, і на тому світі

душа козацьким сміхом засміється,

а вороги хай думають, що грім

(„Дума  про трьох братів неазовських”)

 

У сучасній стилістиці під час аналізу лексико-семантичної  структури метафори слід опиратися  на концепцію В.Виноградова, суть якої в тому, що мистецтво художнього слова розглядається в тісному  зв’язку з процесом загальноісторичного  розвитку. Метафора, як і всі інші образні засоби мови того чи іншого майстра поетичного слова, є відображенням  його поетичних поглядів, світогляду та ідейно-художнього досвіду [цит. за: 17, с.4].

Аналіз  метафоричних словосполучень наштовхує  на висновок про універсальний характер механізму їх створення. Не лише для  поетичного мовлення, але й для  мови в усіх її функціональних різновидах, для її удосконалення, розвитку характерний  процес семантичного оновлення слова  через його метафоричне вживання.

Спираючись  на найбагатший лексико-семантичний  арсенал сучасної літературної мови, на її нормативні принципи, сучасна  українська поезія Ліни Костенко є  справжньою творчою лабораторією для  створення найбільш різноманітних  метафоричних образів.

 

ВИСНОВКИ

 

Феномен художнього таланту в поетичній  інтерпретації Ліни Костенко – явище  всеосяжне. Його осмислення стало одним  з основних шляхів її творчої самореалізації. Концептуальні підходи поетеси  до образних метафоричних понять –  багатогранні і в той же час  цілісні: в її поетичному світі представлені аспекти психології творчості, особистісного  становлення, генетичної передачі духовності, глибокого зв’язку з ментальністю нації. Присутність художника в  світі – явище звичайне й закономірне. Однак усвідомлення цього факту  супроводжується пошуком своєї  суті, яка багато в чому визначається генетичною складовою художнього таланту.

Кожен істинний майстер поетичного слова володіє  індивідуальним секретом створення  метафори, уводячи в цей процес все нові й нові семантичні групи  лексики. У цьому процесі виявляє  себе й стильова система письменниці, і світ його індивідуальних образів.

Під час  створення метафоричного образу Ліна Костенко використовує слова загальнонародної літературної мови, вводить нові мовленнєві контексти, які передають думки  в емоційно-насиченій формі.

Метафора  – лише один зі словесно-естетичних способів образного мислення. Семантика  кожного слова в метафорі є  причинно обумовленою величиною. Під  цим терміном Г.Винокур розумів, перш за все, мовлення поетичних творів видатних майстрів слова. Він уважав, що функція поетичного мовлення не співпадає з функцією звичайного мовлення. Однак образність поетичного мовлення, на думку Г.Винокура, ніяк не означає, що в усіх випадках воно повинно бути метафоричним. Тому під  час аналізу поетичних творів не слід зловживати терміном „метафоричний  образ”.

У тлумаченні поняття поетичного мовлення і його внутрішньої форми думки Г.Винокура перегукуються з ученням О.Потебні, який був прихильником того, що все  мовлення потрібно вважати мистецтвом і знаходив метафору в кожному  вимовленому слові. Але, мовленнєва практика стверджує, що людина, яка  висловлює свої судження і звертається  до співбесідника, зовсім не думає про  внутрішню форму вживаних слів, не підозрює, що слова мають якесь  найближче етимологічне значення.