Моральне виховання молодших школярів засобами української народної казки

Таким чином, духовно-моральне виховання, на думку К. Ушинського, повинно розвивати в дитині гуманність, чесність і правдивість, працьовитість, дисциплінованість і відчуття відповідальності, почуття власної гідності, що поєднується зі скромністю, твердий характер, волю, відчуття обов’язку, стійкість, діяльну любов до Батьківщини, пошану і любов до людей, щире, доброзичливе та справедливе відношення  до них. Великий педагог виходив з того, що виховання повинно служити піднесенню суспільства, затверджувати високі ідеали добра та справедливості, сприяти формуванню гармонійної, творчої цілеспрямованої особистості.

 Важливо відмітити творче  надбання П. Юркевича (1826-1874 рр.). Його педагогічна теорія є частиною його ж плану влаштування людського суспільства на засадах Істини, Добра, Краси, Гармонії, органічним продовженням його філософсько-антропологічного вчення. Філософ сформулював важливу для педагогічної науки і практики думку про те, що знання тільки тоді засвоюються, коли вони зігріті почуттями, переживаннями. Лише такі знання можуть стати діяльною силою духовного світу людини, тому що процес розвитку людської особистості тісно пов’язаний із формуванням системи ставлень до дійсності.

Одне з основних питань будь-якої педагогічної теорії  – питання про мету виховання, виховний ідеал – П. Юркевич вирішує з позиції гуманістично спрямованої християнської педагогіки. Мета виховання ґрунтується на врахуванні «трьох начал вихованця»: особливостей духу вихованця; необхідності виконання ним обов’язку стосовно церкви, родини, держави; його майбутнього покликання. Тобто виховання повинно мати мету, яку сам вихованець мав би, якби він був досвідченим [31, с.9].

Звідси й уточнення мети: виховуй людину так, щоб у зрілому віці вона знала добро, любила добро, мала сили робити добро,  – тобто людину розумну, моральну і творчу [30, с.30].

Надзвичайно вплинув на формування українського національного руху загалом і педагогічних ідей національного духовно-морального виховання М. Драгоманов (1841-1895). Його концепція національної освіти та виховання включає наступні положення: освіта є національною за формою і характером та загальноєвропейською за своїм змістом і науково-культурним спрямуванням; виховання людини складається з взаємодії національного та вселюдського, гуманістичного; духовний розвиток людства може бути тільки на основі національної культури; тому мова інтелігенції повинна бути завжди і обов’язково та сама, що й простого народу; мова як основа нації є способом морального зв’язку між людьми. Вона є не лише засобом навчання, а певною мірою змістом його, тобто матеріалом для розумового, морального та естетичного розвитку; моральний розвиток є важливим завданням національної освіти [19, с.116].

С. Миропольський (1842-1907рр.) у теорії навчання виходив із того, що центром навчання в початковій школі повинна бути дитяча особистість, яка живе й розвивається за умов народного побуту, світогляду, вірувань. Він вважав, що український і російський народи мають свою історію, свої національні особливості і тому потребують власної системи навчання та виховання. С. Миропольський розробив концепцію народної школи, де, поряд із завданнями загального характеру (розвиток дитини, спонукання її до самоосвіти, виховання «справді людського характеру»), важливе місце відвів гармонійному поєднанню практичних і просвітницьких завдань, пов’язаних із релігійно-моральним впливом школи на життя, сімейно-громадською сферою та юридичною освітою учнів і батьків [26, с.418].

Прогресивні педагогічні ідеї висловлював І. Франко (1856-1916 рр.). Його виховним ідеалом є людина-борець, «каменяр» нового суспільства в незалежній Українській Державі. У своїх творах він обґрунтовував думки про те, що школа має бути національною за формою та змістом, національне виховання повинно ґрунтуватися на народній педагогіці, житті і традиціях народу, на засвоєнні вселюдських цінностей через оволодіння національною культурою рідного народу, бути творенням та удосконаленням нації, виконувати провідне завдання – формування українця, основними рисами якого виступають свідомий патріотизм, висока моральність, хазяйновитість, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, підприємливість та ініціатива; інтернаціональне виховання не може бути без національного [29, с.987; 7, с.119].

Провідне місце у педагогічній спадщині В. Сухомлинського займає ідея гуманізму, людяності та доброзичливості. Педагог переконливо стверджував, що виховання гуманізму, людяності здійснюється через творення людям добра.

Цій проблемі присвячено більшість робіт педагога. На його думку, ідея людяності насамперед реалізується через розвиток всіх потенціальних, інтелектуальних і фізіологічних можливостей особистості. Всебічно розвинена особистість втілює в собі повноту і гармонію сил, здібностей, пристрастей, потреб, які визначають моральну, ідейну, громадянську, розумову, творчу, трудову, естетичну, емоційну, фізичну досконалість. Для того, щоб сформувати культуру бажань необхідно, вважав В. О. Сухомлинський, навчити школярів азбуці моральної культури.

Найголовнішим, найглибшим і найміцнішим надійним каменем педагогічної системи В. О. Сухомлинського є виховання у кожного вихованця поваги до самого себе. Він вважав, що до того часу, поки є самоповага, існує й школа. Коли зникає повага до самого себе — немає школи, немає ні особистості, ні колективу, одухотворених благородними цілями, а є випадкове збіговисько. На його думку, повага до людської гідності та виховання самоповаги є сферою педагогічної творчості і великого інтелекту педагога. Тут не можуть бути ефективними якісь трафаретні, шаблонні, застосовувані до всіх учнів і в усіх випадках життя прийоми й методи. Педагог з болем зауважує, що "на жаль, у шкільній практиці ця сфера педагогічної творчості є найбільш недосконалою і саме в цій сфері допускається найбільше грубих помилок".

Виховання дітей 6—10 років В. О. Сухомлинський називав "школою сердечності". Він радив педагогам і батькам дітей вчити добру, любові, милосердю. Для цього треба, щоб діти постійно бачили гуманістичний зміст вчинків і поведінки тих, хто їх оточує: рідних, близьких, вчителів, дорослих. Дитина не повинна виростати байдужою, нечулою, черствою, вона має зростати у постійному піклуванні про навколишній світ рослин, тварин, людей, доглядати і допомагати їм. У своїх працях педагог переконує, що у процесі творення людям добра виховується в юних людяність, сердечність [25, 549].

На думку В. О. Сухомлинського, - одна з найскладніших і найгостріших проблем, над якими треба працювати і в теоретичному, і в практичному планах – це проблема виховання моральних цінностей засобами слова, адже слово вчителя, як інструмент впливу на душу вихованця, нічим не замінити.

У формуванні духовного обличчя людини велику роль відіграють поведінка, взаємини в колективі, суспільно-корисна праця. Однак і поведінка, і взаємини, і праця – все залежить від складних процесів, що відбуваються в душі, найважливішим засобом впливу на яку є слово.

Мистецтво виховання моральних цінностей молодших школярів, на думку В.О.Сухомлинського, містить насамперед мистецтво говорити, звертатися до людського серця: “Я твердо переконаний, що багато шкільних конфліктів, які нерідко закінчуються великою бідою, починаються з невміння вчителя говорити з учнями” [24, 321].

Отже, майстерність, мистецтво виховання словом виявляється в тому, що вихователь створює для учнів атмосферу, насичену душевністю, атмосферу шукань. Відкриттів не тільки наукових, суто пізнавальних, а й морально-естетичних. І ця атмосфера в школі – початок морального розвитку: «Слово – це найтонший різець, здатний доторкнутись до найніжнішої рисочки людського характеру».

Майстерність виховання моральних цінностей у молодших школярів, як показує досвід практичної роботи В. О. Сухомлинського полягає в тому, щоб дитину з перших кроків її шкільного життя переконували насамперед власні вчинки, щоб у словах вихователів вона чула відгуки власних думок, переживань – усього, що народилося у процесі активної діяльності. Багатство духовного життя починається там. Де благородна думка і моральне почуття, зливаючись воєдино. Проявляються у високоморальному вчинкові [23, 218].

Значний крок уперед у розвитку уявлень про суть, мету, принципи й методи морального виховання та самовиховання був зроблений рядом представників педагогічної думки. Визначне місце серед них посідає Я. А. Коменський (1592— 1670). Великий чеський педагог і мислитель належить до тієї історичної епохи, в межах якої відбувався докорінний перелом всіх соціальних і духовних установлень середньовіччя. Коменський перший із діячів Відродження спробував вичленити й звести в систему об'єктивні закономірності виховання та навчання. У світогляді вченого домінують ідеї прогресу й гуманізму, що знайшло своє відображення в його педагогічних творах, де він ставив завдання дати дітям цілісну картину світу, визначити місце в ньому людини. За Коменським, виховний процес неможливий без урахування волі й діяльності вихованця як складових даного процесу.

В дусі гуманістичних ідей Відродження Коменський проголошує природну рівність людей. Суспільство має бути зацікавленим у якомога повному розумовому й моральному розвитку своїх членів, що принесе йому незаперечну користь. Оскільки цей розвиток філософ розглядав як відповідний ідеалам добра й суспільної користі, особливу увагу він приділяв моральному вихованню.

Після перемоги буржуазної революції середини XVII ст. в Англії виникла необхідність виробити новий підхід до питань, пов'язаних із формуванням особистості. Мова йде передусім про фактори формування особистості, роль виховання, його цілі й завдання, чому й був присвячений трактат Джона Локка (1632—1704) «Думки про виховання».

Так само, як і Я. А. Коменський, але на основі власного досвіду багаторічної практичної педагогічної роботи Локк ставить питання про необхідність вироблення в процесі виховання дитини внутрішніх стимулів, що визначають зміст її поведінки, моральних почуттів і уявлень. У трактаті вказується на значення досвіду морального виховання дитини, що передбачає повторення (вправи), з метою перетворення її на звичку, дію, незалежну «від пам'яті або розмірковування». Вперше в історії етичної думки, формулюючи завдання виховання, Локк висловлює ідею доцільності створення вихователем виховуючих життєвих ситуацій. Згодом ця ідея була розроблена в романі Ж. Ж. Руссо «Еміль, або Про виховання» (1762).

У трактаті Д. Локка знайшла своє обгрунтування й думка про важливість урахування вікових, а також індивідуальних особливостей дітей, що розглядалося як неодмінна умова виховання. Згідно з Д. Локком, урахування вікових та індивідуальних якостей вихованців має обов'язково доповнюватися шанобливим до них ставленням; вимоги слід ставити посильні, відповідно до віку й рівня розуміння. Таким чином, ідея наочності навчання, вперше висунута Я. А. Коменським, була застосована Д. Локком і в сфері морального виховання.

Необхідним моментом формування особистості Д. Локк вважав навчання наукам, однак відсував за ступенем важливості даний процес на другий план, розглядаючи таке навчання як допоміжний засіб для розвитку більш значних для життя суспільства громадянських моральних якостей особистості, формування яких і становить головне завдання виховання.

Визнавши вихідною тезою те, що принципи системи виховання особистості перебувають у прямій залежності від суспільного устрою, Ж. Ж. Руссо (1712—1778) вимагав радикального перетворення й системи виховання, й устрою суспільства. Вперше свої погляди на сутність морального виховання визначний представник епохи Просвітництва виклав у трактаті «Проект виховання де Сент-Марі». Моральне виховання автор вважав найголовнішим і першочерговим педагогічним завданням: «...сформувати серце, судження і розум, і саме в тому порядку, в якому назвав їх». У «Листах про мораль» (1758) Руссо гуманіст пропонував здійснювати виховання відповідно до природної, на його думку, доброти людини.

Головна педагогічна праця Руссо «Еміль, або Про виховання» вийшла в 1762р. Критикуючи нещадно теорію й практику виховання та навчання епохи феодалізму, автор показав їх антигуманний характер у сім'ях привілейованих станів. Так, віддання дитини під нагляд гувернера або у школу-пансіонат руйнувало сімейні зв'язки, чим завдавало непоправної моральної шкоди багатьом поколінням. Автор виділяв три основні чинники виховання, які діють на дитину: природу («виховання з боку природи»), людей («виховання з боку людей») і речі («виховання з боку речей»).

Ж. Ж. Руссо висунув досить послідовну програму педагогічних заходів, виконання якої покликане було привести до формування справжнього громадянина, вільного, такого, що має власні незалежні судження. Оскільки досягти незалежності людина може, згідно з Руссо, передусім власною працею, остання виступає й засобом, і метою виховання. Таким чином, програма формування особистості, висунута Ж. Ж. Руссо, крім розумового, фізичного й трудового виховання, передбачала виховання моральне, «формування серця» як фундаменту, «нульового циклу» програми.

Швейцарський педагог-демократ Й. Г. Песталоцці (1746—1827) значну увагу приділив розвиткові ідей Д. Локка і Ж. Ж. Руссо про моральне виховання. Так, він вважав, що процес формування особистості, який починається в сім'ї, має тривати й удосконалюватися в школі. Стрижнем цього процесу є найпростіше моральне почуття — любов дитини до матері, її «природної виховательки». В подальшому це почуття, на думку Песталоцці, усвідомлюється дитиною и переноситься на родичів, потім на вчителя і товаришів по школі. Моральна особистість переносить це почуття на свій народ і все людство.

Спираючись на свої спостереження під час роботи з дітьми у навчально-виховних установах, педагог-новатор уперше висунув ідею про використання дитячого товариства як провідного фактора морального розвитку. Саме Й. Г. Пес-талоцці належить формулювання принципу єдності навчання й морального виховання, що його він намагався втілити в систему «морального елементарного виховання». Останнє, на його думку, має на меті «правильний всебічний і гармонійний розвиток моральних задатків людини, необхідний їй для забезпечення самостійності моральних суджень і прищеплення їй певних моральних навичок». Як таке воно являє собою одну із складових частин основи фахової підготовки молодого покоління.

Таким чином, в історії філософської думки й педагогічній спадщині минулого є чимало цінних у методологічному значенні положень, суть яких визначила спрямованість і сучасних досліджень у галузі морального виховання. Перш за все, це положення про єдність морального виховання й самовдосконалення, морального, трудового й естетичного виховання, чуттєвого й раціонального у виховному процесі, про взаємозв'язок індивідуального й суспільного підходів у вирішенні проблем формування моральної особистості, про роль соціального середовища в розвитку особистості. Зрештою, були зроблені вельми плідні спроби узагальнення практики морального виховання з виокремленням системи його принципів.