Система родинного виховання в педагогічній спадщині

Наприкінці січня 1937 року Антон Семенович переїжджає до Москви. 18 квітня 1937 року він напише листа працівнику відділу трудових колоній, своєму давньому знайомому М.М.Прейслеру: «Ніяк не можу звикнути до Москви, може, ще й тому, що зі здоров’ям у мене кепські справи. Бровари мене, виявляється, дуже підсадили…»

Макаренку залишається жити менше року. Він тяжко хворий. У цей час з-під пера великого майстра виходять одна за одною ціла низка громадянсько-політичних, педагогічних, публіцистичних та критичних статей, він бере активну участь у диспутах, конференціях, творчих вечорах.

Останній публічний виступ Макаренка відбувся за два дні до смерті — 29 березня 1939 року на нараді учителів Ярославської залізниці.

Перебуваючи у дачному селищі, де він відпочивав, вранці 1 квітня 1939 року Антон Семенович зібрався їхати в рідне місто для участі у засіданні «Дитфільму» з приводу обговорення його сценарію. Зайшовши до вагону, він раптово відчув себе погано, і вже за мить його не стало. Лікарі констатували раптову смерть від розриву серцевого м’яза. В руках у Макаренка була стиснута чернетка рукопису. Останніми словами, які він промовив, були: «Я письменник Макаренко». Було йому лише 52 роки.

На похорон Антона Семеновича Макаренка з’їхалося безліч колишніх колоністів і комунарів. Поховали його у Москві, на Новодівичому кладовищі.  

1.2. Система родинного виховання дітей в педагогічній спадщині А.С.Макаренка

В усі часи і серед різних народів родинне виховання було і є незмінною цінністю, головною духовною основою життя нації, могутнім соціальним феноменом, який найтісніше об’єднує людей, неперевершеним чинником самовиявлення людини в усіх її іпостасях: немовля, дитина, підліток, юнак (дівчина), чоловік (жінка), син (дочка), дідусь, бабуся, онук та внучка.  

 Сім'я — мала соціально-психологічна ланка, члени якої пов'язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю.  

Соціальна роль сім'ї обумовлена потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення. Будучи одним із найважливіших елементів суспільства, значною мірою залежачи від процесів і тенденцій у ньому, сім'я є відносно автономним соціальним інститутом, що зумовлює її соціальну стійкість, захищеність, навіть недоступність для соціальних експериментувань. Як і кожне соціальне явище, вона також розвивається.

Завдяки проживанню в сім'ї, цілеспрямованим її зусиллям людина пізнає, осягає свою людську сутність, обов'язки перед іншими людьми, передусім перед батьками і дітьми, утверджує в собі все людське. Для цього вона повинна виростати в сім'ї, в якій витає дух любові, всі чуйно, турботливо ставляться одне до одного. Відчуваючи любов до себе, спостерігаючи, у чому це виявляється, дитина вчиться любити інших людей. А любов до дитини виростає із взаємної любові батьків, від уроків любові, отриманих ними у своєму дитинстві, від щирості їхніх стосунків зі своїми батьками.

Дитина повністю ототожнює себе зі своєю сім'єю, передусім із батьками; її емоційний світ майже цілком залежить від атмосфери в сім'ї. Тут вона пізнає й опановує моделі моральної поведінки, взаємодії з іншими людьми, природою тощо.

        У працях Антон Макаренко розглянув широкий спектр проблем, пов’язаних з вихованням підростаючого покоління, серед них і проблему виховання дітей у родині, оскільки, «виховуючи дітей, нинішні батьки виховують майбутню історію нашої країни, а отже, й історію світу» [5:11]. Погляди вченого на сімейне виховання протягом його педагогічної діяльності зазнали еволюції, обумовленої соціально-економічними змінами в суспільстві. Але й сьогодні, в умовах нової незалежної України, вони не втрачають своєї значущості.

        Родина — це соціальний феномен, який виконує багато функцій. З-поміж них найбільш значущою є виховання дітей, про яке Антон Макаренко писав: «Виховання є процес соціальний у найширшому розумінні. Виховує все: люди, речі, явища, але насамперед і найбільше — люди. З них на першому місці — батьки і педагоги. З усім складним світом навколишньої дійсності дитина входить у незліченні стосунки, і всі вони неминуче розвиваються, переплітаються, ускладнюються з фізичним і моральним зростанням самої дитини. Спрямовувати цей розвиток і керувати ним — завдання вихователя.

        Якщо ви породили дитину — це означає, що на багато років наперед ви віддали їй усі свої думки, всю свою увагу і всю свою волю. Ви повинні бути не тільки батьком своїх дітей, ви повинні бути ще й організатором свого власного життя, бо поза вашою діяльністю як громадянина, поза вашим самопочуттям як особистості не може існувати і вихователь»[5:15].

        У сім’ї не тільки задовольняються матеріальні, інтелектуальні й соціальні потреби дитини, а й закладаються основи особистості, її якості як члена суспільства. Родинне виховання зміцнює власне родину як фундамент здорового суспільства. Тому важливого значення набуває усвідомлення батьками цієї ролі, формування готовності до її втілення на практиці. І цілком слушно згадуються тут слова Антона Семеновича, який вважав, що найсерйознішу увагу слід звернути на мету виховання. Втім, нерідко бачимо, що в батьків немає ні ясної мети, ні певної програми, тож і результати будуть випадкові.

        Щоб запобігти цьому, педагог радив батькам: «Завдайте собі праці, поміркуйте добре над цим питанням, поміркуйте хоч би потайки, і ви відразу побачите і багато зроблених вами помилок, і багато правильних шляхів попереду»[5:340].

        Свою концепцію сімейного виховання Антон Макаренко виклав у працях «Книга для батьків» (на жаль, із задуманих чотирьох томів педагог встиг написати лише один), «Лекції про виховання дітей», статтях і багатьох виступах.

         А.Макаренко завжди підкреслював, що «Книга для батьків» — аж ніяк не методика сімейного виховання, оскільки її мета — привернути увагу батьків, вихователів до вузлових питань сім’ї. І справді, невмируща цінність книги та інших робіт у тому, що вони допомагають формувати педагогічне мислення у батьків, розв’язують складні етичні проблеми, ґрунтуючись на аналізі мотивів поведінки й учинків людей у конкретних соціально-політичних і економічних умовах.

       Майже всі проблеми пов’язані з вихованням дітей у родині, котрі досліджував видатний педагог, залишаються болючими і для нас. Це насамперед загальні умови сімейного виховання, виховне значення структури сім’ї та специфіка виховання однієї дитини, сімейний колектив та його особливості, роль батька й матері та їхнього авторитету у вихованні дітей, внутрішньо родинні стосунки й умови, які на них впливають, статеве виховання дітей у загальній системі сімейного виховання, взаємозв’язок сім’ї і школи.

     Суть виховання педагог вбачав в організації структури сім’ї та життя дитини, зазначаючи, що в цій роботі немає дрібниць. Звертаючись до батьків і матерів, видатний педагог наголошував: «питання про структуру сім’ї — питання дуже важливе, і до нього треба ставитися цілком свідомо. Дуже хворобливо позначається на вихованні дитини, якщо батьки не живуть разом, якщо вони розійшлися. Часто діти стають предметом розбрату між батьками, які відверто ненавидять один одного і не приховують цього від дітей»[5:339].

      Якщо батьки по-справжньому люблять своїх дітей і хочуть їх виховати якнайкраще, то як зазначав Антон Семенович, «вони намагатимуться і свої взаємні незгоди не доводити до розриву і цим не ставити дітей у найскрутніше становище»[5:339].

      Для того, щоб дорослі члени могли належним чином виконувати покладені на них ролі, вони повинні мати в очах своїх дітей авторитет.

Сенс авторитету, зазначав Макаренко, полягає в тому, що він не потребує ніяких доказів і приймається як безсумнівне достоїнство старшого, як його сила і цінність.

Щоб добитися дисциплінованості, слухняності дітей, деякі батьки вдаються до створення авторитету, побудованого на фальшивих основах:

• авторитет придушення — найстрашніший для дітей, але не найшкідливіший — властивий батькам набундюченим, завжди сердитим, жорстоким, які за дрібницю кричать, беруться за різку чи ремінь, кожну провину дитини відзначають тілесним покаранням. З-під цього авторитету виходять люди або нікчемні, боязливі, затуркані, безвольні, або жорстокі самодури, що мстять за придушене дитинство;
• авторитет віддалі характерний для  батьків-зверхників, які вважають, що діти стають дисциплінованими, слухняними, якщо якнайдалі від них триматися, поменше розмовляти, виступати у вигляді начальства. Цей авторитет шкідливий, бо перешкоджає духовній спільності між батьками і дітьми;
• авторитет чванства властивий зарозумілим батькам, які при дітях вихваляють свої достоїнства і недооцінюють інших людей. Під його впливом діти виростають хвастливими, що не вміють самокритично ставитись до своєї поведінки;
• авторитет педантизму характерний для батьків-бюрократів і формалістів, які все забороняють дітям. З-під нього виходять люди, що не вміють проявляти самостійність, ініціативність, а надіються на розпорядження інших;
• авторитет резонерства властивий батькам-менторам, які надокучують дітям частими повчаннями. З будь-якого приводу вони виголошують нудні і переважно одні і ті ж проповіді, до яких діти швидко привикають, не реагують на них і, в результаті, перестають поважати і слухати батьків;
• авторитет любові характерний батькам, які надмірно люблять своїх дітей. Ніжні слова, нескінченні поцілунки й пестощі сипляться на них безмежно. З-під такого авторитету виходять нещирі, брехливі егоїсти, першими жертвами яких стають самі батьки;
• авторитет доброти властивий занадто поступливим, лагідним батькам, які все дозволяють дітям, нічого не шкодують. Така батьківська доброта породжує дитячі примхи, незаконні бажання й вимоги. Під впливом цього авторитету вони починають керувати батьками;
• авторитет дружби характерний для батьків, які доводять дружні стосунки з дітьми до крайніх меж. Всяке виховання з боку батьків припиняється, і має місце зворотній процес — діти починають виховувати батьків, тобто грубо повчають, зневажають, кепкують над ними;
• авторитет підкупу властивий батькам, які дитячу слухняність купують різними обіцянками, подарунками тощо. В родині можливе певне заохочення дітей нагородами за добре навчання чи виконання якоїсь важливої роботи. Але ні в якому разі не можна дітей нагороджувати за слухняність, добре ставлення до батьків.

Окрім названих негативних батьківських авторитетів Антон Макаренко наводить ряд інших, звертаючи увагу батьків на їх шкідливості. Бувають родини, в яких батько дотримується одного авторитету, а мати — іншого, і дітям доводиться маневрувати між ними. В багатьох родинах батьки взагалі не думають ні про який авторитет і виховують дітей як-небудь. Фальшивим авторитетом батьків він протиставив справжній, головною ознакою якого є життя, праця, громадська діяльність, громадське обличчя, громадське почуття батьків, їх поведінка, відповідальність за виховання дітей.

У системі родинного виховання центральне місце Макаренко відводив трудовій підготовці дітей. Він писав, що «правильне виховання не можна собі уявити як виховання нетрудове…»[8:4:345]. У виховній роботі праця має бути одним із основних елементів. Трудова участь дітей у діяльності родини повинна починатися дуже рано. Спочатку у грі, у формі елементарних доручень: відповідати за цілість іграшок, за чистоту й порядок у місці, де вони знаходяться, де діти граються. З віком дитини трудові доручення треба ускладнювати й відокремлювати від гри.

Макаренко не рекомендував батькам застосовувати будь-які заохочення чи покарання в галузі дитячої праці. Трудове завдання та способи його виконання самі собою повинні приносити дитині задоволення, щоб вона відчувала радість. Об’єктивна оцінка роботи дитини, схвалення її винахідливості, кмітливості, способів виконання повинні бути найкращою нагородою за виконану працю. Не треба карати дітей за невиконану чи погану роботу, а домогтися її виконання.

Його думки з питань родинного виховання не можна вважати лише надбанням минулого, вони належать сучасності й належатимуть майбуттю, залишаються цінними, актуальними, глибоко повчальними для батьківської громадськості незалежної України.

Система родинного виховання в педагогічній спадщині

                   2.1 Роль сім'ї у формуванні особистості

У сучасному суспільстві простежується криза сім'ї, яка виявляється не лише у соціально-економічній площині. Недостатніми є також психолого-педагогічний і соціально-педагогічний рівні підготовки дорослих до сімейного життя, велика кількість абортів,через які Україна займає одне із перших місць у світі. Актуальними проблемами є відсутність єдиної стратегії, послідовності виховання дітей у сім'ї, нерозуміння самоцінності й унікальності кожної дитини, нездатність батьків прогнозувати наслідки виховання, скорочення вільного часу різко зменшило час сімейного спілкування як у подружжя, так і у батьків з дітьми.

Небажання і невміння аналізувати свої вчинки і життя загалом, відповідати за них – ця тенденція руйнівна не тільки для дорослих. Батьки, які не замислюються над метою, концепцією, стратегією і тактикою виховання своїх дітей, завдають їм непоправної шкоди. Тому нині постають питання про необхідність формування у молоді навичок усвідомленого батьківства та підготовку її до виконання складних рольових функцій чоловіка і жінки, батька і матері.

За народною родинною етикою, особи обох статей мають бути однаковою мірою готові до здійснення благородної місії батьківства й материнства. А потреба в сім’ї формується тоді, коли дитина росте в атмосфері сімейної злагоди, добра, ласки. Діти, які ростуть в такому середовищі, у власній уяві навіть не допускають свого поза сімейного становища, а ставши дорослим, взагалі собі не уявляють, як можна жити, не маючи власної сім’ї. Такий погляд цілком природно засвідчує нормальне пристосування підготовки майбутнього сім’янина [2–30-37].

Відомі педагоги наголошували, що виховання – складна, але доступна кожній дорослій людині напружена праця, яка потребує постійної уваги, щирості, справедливості. Це ґрунтовна, систематична, відповідальна робота. Батьки мають чітко визначити конкретну мету виховання, деталізувати й продумати програму її досягнення. Адже правильно виховувати дитину набагато легше, ніж потім її перевиховувати.

Проблеми сімейного виховання та усвідомленого батьківства вдало розв'язував А.Макаренко. Він першим в Україні не тільки увів термін «педагогічна технологія», а й увів поняття технології організації виховного процесу. Він наголошував на важливості для свідомого та відповідального виховання таких процесів, як прогнозування, моделювання, планування, проектування, організація взаємин. Фундаментом його системи виховання була народна основа, рід. А сім'я, зокрема багатодітна, стала основою організаційної технології виховної діяльності колективу. А.Макаренко вважав, що “виховання дітей – найголовніша сфера нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни нашої країни й громадяни світу. Наші діти – це майбутні батьки й матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти – наша старість. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, наші сльози, наша провина перед людьми, перед усією країною ” [1–37].

Вирішальним фактором у вихованні дітей є поведінка батьків. «Батьківська вимогливість до себе, повага до своєї сім'ї, контроль над кожним своїм кроком - це перший і найголовніший метод виховання» [1–128]. Справжнє виховання потребує не часу як такого, а якісного його використання, почуття відповідальності. І чим дитина старша, тим менше вона потребує часу і тим більше – відповідальності.