Шпаргалка по дошкольной педагогике и частным методикам

Виклад основного матеріалу. Однак у сучасному зверненні до народної педагогіки спостерігається дещо спрощене та однобічне її розуміння, сприйняття лише її окремих положень, епізодичне використання її засобів. Саме цим можна пояснити те, що освітяни у виховній практиці часто залишають поза увагою унікальні місцеві традиції, не використовують достатньою мірою автентичні фольклорно-етнографічні твори, а також безпідставно ігнорують виховні можливості трудових свят та обрядів. Щодо останніх, то саме вони є традиційною формою передавання соціального досвіду і духовних цінностей, моральних норм і принципів від старшого покоління до молодшого, від суспільства до індивіда. Для прикладу, ефективність свят як засобу виховання полягає в тому, що вони впливають одночасно на свідомість і почуття, задовольняючи духовні потреби юного покоління. Це, власне, спонукає багатьох учених, педагогів-практиків до виявлення педагогічних умов ефективного використання народно-педагогічних засобів у виховному процесі дошкільних закладів. Дослідженнями встановлено, що такими, зокрема, є ґрунтовне комплексне планування роботи і визначення кадрової спроможності; зв’язок з батьками – носіями народної педагогічної мудрості; дослідження педагогічним колективом джерел народної педагогіки; активна участь вихованців та їхніх батьків у відтворенні, відродженні форм, засобів і методів народної педагогіки; аналіз результативності й передбачення перспективи виховання, в основі якого – народна педагогіка, планування активних, творчих форм роботи педагогічного колективу в означеному аспекті.

Усі основні засоби і методи народного виховання мають комплексний характер, вирішують одночасно декілька педагогічних завдань. Серед дослідників народної педагогіки  немає єдиної думки щодо засобів народного виховання. В окремих публікаціях до них відносять казки, прислів'я, приказки та інше, тобто твори фольклору.

Отже, на основі досліджень наявних праць із народної педагогіки  доходимо висновку, що всі її засоби поділяються на три групи:

1) засоби матеріальної  культури – природа, діяльність;

2) засоби духовної культури  – слово, рідна мова, фольклор, релігія, мистецтво, гра;

3) засоби соціонормативної  культури – традиція, громадська  думка.

Запропонована класифікація засобів української народної педагогіки має узагальнений характер. У контексті нашого педагогічного дослідження використовуємо іншу,  більш детальну, класифікацію. Таким чином, усі засоби народної педагогіки поділяємо на три блоки: фольклор, гра, традиції. Кожен із них складається із взаємопов'язаних елементів. Так, наприклад, будь-яка народна традиція включає елементи гри, пісні, і будь-яка гра не може проходити без використання малих жанрів фольклору: лічилки, мирилки, примовки тощо (рис. 1).   

Однак, вважаємо, з практики народної педагогіки варто виокремити ті форми, методи і засоби, які придатні для "перенесення" в навчально-виховний процес дошкільного закладу в контексті його виховних завдань. Результативність морального виховання старших дошкільників  засобами народної педагогіки, як засвідчує аналіз джерельної бази, значною мірою залежить від актуалізації їх змісту та використання з урахуванням вікових особливостей дітей і педагогічних умов діяльності дошкільного закладу.

Можливості для морального виховання старших дошкільників закладено в чинних навчально-виховних програмах дошкільної освіти. Саме у старших групах дошкільних закладів діти в повсякденному житті довідуються про такі важливі питання, як сім’я, права і обов’язки її членів, взаємодопомога, сімейні традиції; традиції українського народу; культуру та побут регіону, в якому проживають тощо.

Водночас, як засвідчує практика, стандарти дошкільної освіти та чинні програми недостатньою мірою орієнтують на використання засобів народної педагогіки з метою морального виховання старших дошкільників.

У зв’язку з цим виникає необхідність розроблення системи морального виховання старших дошкільників засобами народної педагогіки, що забезпечить системність у здобутті дітьми старших дошкільних груп моральних знань, формування моральності та соціальної поведінки.

4.  Вікова періодизація дитинства. Своєрідність дошкільного періоду, його значення.

Особистість є багаторівневою системою, яка поетапно формується впродовж усього життя. Кожен вік є якісно особливим етапом і характеризується багатьма змінами. Особливості віку залежать від умов життя, стосунків з людьми, рівня розвитку психологічної структури особистості, знань і мислення, сукупності певних фізіологічних ознак. У житті людини виокремлюють дошкільний, шкільний вікові періоди і період соціальної зрілості — дорослість. Кожен із них складається з відповідних вікових етапів, які характеризуються певними особливостями.   Критеріями розвитку дитини є анатомічні, фізіологічні, психологічні, педагогічні, фізичні показники стану організму. До анатомічних належать розвиток кісткової, м'язової, серцево-судинної та статевої систем. Фізіологічні охоплюють показники діяльності органів дихання, кровообігу, залоз внутрішньої секреції, нервової системи. Психологічні показники відображають особливості сприйняття, пам'яті, уяви, мислення, мовлення, темпераменту, характеру. Показниками фізичного розвитку є зріст, вага, обсяг грудної клітки, стан м'язів. Педагогічні критерії визначають можливості розумового, морального, трудового, естетичного,фізичного виховання дитини.  Своєрідне бачення умов і рушійних сил розвитку людських якостей на стадії дитинства, закономірностей перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних, вольових та пізнавальних процесів, особливостей формування дитини як особистості засвідчує народний досвід виховання, згідно з яким періодизація дитинства здійснювалася за принципом раннього залучення до праці:

— від народження до 2—3-х років — діти, які потребують особливої опіки батьків та інших членів сім'ї (“Матері з рук не виходить, матері по п'ятах ходить”);

— від 3-х до 14-ти років — підготовка до активного життя. У межах цього етапу вирізняють два періоди: 1) до 7 років (“до пастуха”); 2) від 7 до 14 років. П'ятирічна дитина — вже “підпасич”, допомагає старшим дітям, а в 6— 7 років (“як зуби почнуть випадати”) — уже пастух. Дівчинка “год з шести тягає гребінку з валом, коли мати пряде”, а з 7—8 років починає прясти;

— від 14 до 17—18 років — “готова робоча сила”.

   Ян-Амос Коменський  основою вікової періодизації  вважав етапи виховання, кожен  з яких триває шість років: материнська школа, навчання у  початковій школі; навчання в  гімназії; завершення навчання. Французький  педагог-гуманіст Жан-Жак Руссо (1712—1778) виокремлював два періоди розвитку: від народження до 2 років (час  фізичного виховання); від 2 до 12 років (період розвитку “зовнішніх  почуттів”). Костянтин Ушинський  вважав перші сім років життя  періодом першого дитинства і  підготовки до шкільного навчання.

   Згідно з концепціями  періодизації дошкільного дитинства  виокремлюють три головні періоди  розвитку протягом перших шести  років життя дитини, кожен з  яких є кроком до загальнолюдських  цінностей, нових можливостей пізнавати, емоційно освоювати і перетворювати  світ. Ці періоди відмежовані  один від одного рівнем психічного  розвитку дитини. Кожен попередній  створює умови для наступного, їх послідовність не може бути  штучно “змінена” у часі: немовлячий  період (перший рік життя), раннє  дитинство (від одного до 3-х років), дошкільне дитинство (від 3-х до 6—7-ми  років). Сучасна психологія вирізняє  такі періоди загального дитинства:—  немовля (від народження до року; окремо акцентується на першому  місяці як періоді народженості);—  переддошкільне (раннє) дитинство (від 1 року до З років);— дошкільне  дитинство (від 3 до 6 років);— молодший  шкільний вік (від 6 до 11—12 років);—  середній шкільний вік (підлітковий) (від 12 до 15 років);

— старший шкільний вік (юнацький) (від 15 до 18 років).

   Педагогічна вікова  періодизація, що виходить із  завдань виховання дітей на  різних етапах дошкільного дитинства  і відображає практику їхнього  навчання і виховання у дошкільних  закладах, зумовлює поділ дитинства  на ранній вік (від народження  до 2 років), молодший дошкільний  вік (від 2 до 4 років), середній дошкільний  вік (від 4 до 5 років), старший дошкільний  вік (від 5 до 6— 7 років). Особливо важливий  останній рік дошкільного дитинства, який передує навчанню в школі. Програми виховання дітей у  дошкільних закладах складені  за окремими роками життя або  віковими періодами для конкретизації  завдань, змісту і методів виховання  і навчання.

Период от рождения до поступления в школу является возрастом наиболее стремительного физического и психического развития ребенка. Особенность этого периода -  он обеспечивает именно общее развитие, служащее фундаментом для приобретения в дальнейшем любых специальных знаний и навыков и освоения разных видов деятельности.

Отличительной возрастной особенностью дошкольников является также быстрое развитие и большая пластичность нервной системы, что создает благоприятные условия для воспитания и обучения.

Одной из особенностей дошкольников является и то, что они очень любят делиться друг с другом своими знаниями и умениями. Дети учат друг друга читать стихи, обучают трудовым умениям, обменяют правила поведения, проявляя при этом большое терпение и такт. Эта особенность объясняется активностью детской натуры, а также тем, что в психическом отношении ребенок всегда ближе к другому ребенку, поэтому он может доступнее все объяснить, нежели  взрослый

Дети дошкольного возраста обычно легко запоминают услышанное, часто запоминают  механически, не вдумываясь в смысл услышанного, как правило, не понимая его.

Детям дошкольного возраста свойственно непроизвольное внимание, они легко отвлекаются и не могут длительное время быть сосредоточенными на каком-либо одном предмете или явлении

5. Історія виникнення та розвитку суспільного дошкільного виховання в Україні, його перспективи.

Суспільне дошкільне виховання в Україні починає свою історію з кінця ХІХ ст. Саме тоді склалися умови для появи виховних закладів для дітей дошкільного віку.

Суспільне дошкільне виховання виникло й розвивалося виключно як приватна ініціатива. Уряд царської Росії, Міністерство народної освіти байдуже ставилися до цієї проблеми та ігнорувалися всі звернення і пропозиції прогресивних діячів. Дошкільні заклади не були включені до державної освітньої системи і не мали державного фінансування. Всі вони існували або на кошти батьків, або на благодійні пожертви.

Значну роль у розвитку суспільного дошкільного виховання відіграли педагогічні товариства, які почали з’являтися на початку ХХ ст. у великих містах України. Педагогічні товариства відкривали дитячі садки, популяризували ідею суспільного виховання дітей-дошкільнят, сприяли поширенню наукових поглядів на виховання тощо. Деякі з товариств навіть здійснювали підготовку педагогів дошкільного виховання. Найбільшими і найактивнішими були товариства м. Києва: Київське товариство народних дитячих садків і Фребелівське педагогічне товариство. Обидва були засновані в 1907 р.

Відсутність державної підтримки гальмувала розвиток суспільного дошкільного виховання. У 1917 році в Україні налічувалося всього 47 зареєстрованих дитячих садків.

1917-1919 рр. - складні й трагічні  для України. Проте, в ці роки  не тільки продовжували функціонувати  навчальні заклади, але й було  проведено реформування освітньої  системи.

28 червня 1917 року Центральна  Рада України утворила Генеральний  секретаріат освіти (9 січня 1918 р. його  було перейменовано в Міністерство  народної освіти). У його складі  був департамент позашкільної  освіти і дошкільного виховання. Суспільне дошкільне виховання  фактично увійшло в державну  систему освіти, що мало велике  значення для його розвитку  в подальші роки. Очолила департамент  С.Русова, відома українська громадська  діячка, педагог. У найкоротший термін  вона розробила концепцію українського  національного дитячого садка, яку  виклала потім у праці "Дошкільне  виховання" (1918 р.).

У січні 1918 року департамент з позашкільної освіти і дошкільного виховання вніс пропозицію розглянути питання про загальне обов’язкове дошкільне виховання дітей. У підготовленому ним проекті офіційного документа "Регламент дитячих садків" зазначалося, що "всі діти від трьох літ мають ходити до дитячого садка або захистку", які повинні бути "скрізь безплатні і організовуватись на кошти земського і міського самоврядування" [9]. Тобто суспільне дошкільне виховання повинно було стати обов’язковим і безкоштовним для всіх дітей дошкільного віку.

Нетривалий у часі період існування УНР ознаменувався значними успіхами в галузі суспільного дошкільного виховання: воно увійшло в державну освітню систему, було здійснено цілу низку заходів для його подальшого поширення, розроблені теоретичні основи створення українського національного дитячого садка.

Після встановлення радянської влади у березні 1920 року на Першій Всеукраїнській нараді з народної освіти була прийнята система освіти України. Вона істотно відрізнялася від освітньої системи, що була запроваджена у радянській Росії.

В основу української системи народної освіти лягло соціальне виховання дітей віком від 3 до 15 років. Основним типом дитячого закладу був визнаний дитячий будинок. Окремі освітньо-виховні заклади - дитячий садок, школа, позашкільний заклад - повинні були злитися в "єдиний соціальний організм" - дитячий будинок.

Хоча освітня система України 20-х років і не передбачала існування дитячих садків, як самостійних освітньо-виховних закладів, між тим вони продовжували існувати, хоча і не мали значного поширення. На самому початку 20-х років спостерігалося зростання мережі дитячих садків: 1919 р. - 140 закладів, 1920 р. - 678, 1921 р. - 879; але в подальші роки їх кількість постійно зменшувалась: 1922 р. - 704 заклади, 1923 р. - 170, 1924 р. - 148, 1925 р. - 118 [11]. Це пояснювалося насамперед тим, що з переходом у 1921 р. до нової економічної політики (НЕПу) частину культурно-освітніх закладів, у тому числі й дитячі садки, було переведено на місцеві бюджети, які, перебуваючи в стадії становлення, не могли забезпечити їх фінансування. Така ситуація із суспільним дошкільним вихованням негативно позначалася на розвитку теорії те методики дошкільного виховання.