Виборча кампанія та виборчі технології

Різновидом політичних технологій є виборчі технології. Спробуємо дати визначення цьому  поняттю, оскільки останнім часом воно широко використовується в лексиконі  політиків, політтехнологів і журналістів, однак не існує єдиного погляду на його сутність та зміст.

На думку М. Варія, „виборчі технології є засобом практичного  досягнення поставлених цілей, ...вони є специфічним інструментом інновацій  і творчості, організації різних видів впливу на електорат, соціальної, політичної, психологічної, економічної та інших видів діяльності та взаємодії у ході виборів. Їх особливістю є те, що з їхньою допомогою моделюються, стають феноменом соціальної реальності процеси впливу на електорат” [8, c. 270].

М. Малишевський у книзі  „Технологія і організація виборів” пише: „Сучасні технології проведення виборчих кампаній можна визначити як сукупність найбільш загальних заходів і дій, порядок і принципи застосування яких регламентуються умовами відповідної виборчої кампанії, а самі вони завжди унікальні, тому що залежать не тільки від специфіки та особливостей виборчого округу, а й від особистісних характеристик кандидатів та їхніх команд, які беруть участь у виборчому процесі” [19].

Автори збірника „Виборчі технології і виборче мистецтво” ще 1993 року зробили висновок, що мистецтво, у тому числі й виборче, виникає тоді, коли кількість переходить у нову якість. Мистецтво виборів народжується, коли виборчі технології перетворюються на сплав соціології, політології, психології, нових інформаційних технологій, PR, лідерської комунікації. „Виборче мистецтво – це виборчі технології майбутнього, що створюють політику реалій та ілюзій, якими живе суспільство” [3].

Термін виборча технологія досить часто використовують політичні  консультанти і політики, але він ще не отримав достатньої розробленості. Технологією можуть назвати телефонне опитування, телевізійний ролик, розповсюдження анонімних листівок, і, нарешті, стратегічний план виборчої кампанії. Найбільш розгорнуте визначення виборчої технології, на нашу думку, подається в одному з довідників виборця: „Технології виборчі – система (сукупність) заздалегідь продуманих, намічених, тих, які використовуються (а також які вводяться інтуїтивно, спонтанно) заходів, кроків, планів, засобів, процедур, технічних, інформаційних засобів для успішного висунення кандидатів та їх обрання” [32].

На думку В. Полторака, „виборча технологія – це сукупність засобів, методів і прийомів спеціально формалізованого й організованого впливу на електорат, що уможливлюють вплив на його електоральну поведінку і спонукають віддати голоси за певного кандидата чи партію” [27]. Лаконічне визначення дає М. Лозовий: „Під виборчими технологіями тут розуміється набір інструментів і каналів для трансляції повідомлень, що виходять від кандидата, його команди, і спрямовані до виборців” [18]. Є. Малкін і Є. Сучков пропонують таке формулювання: „Під виборчими технологіями розуміють методи організації виборчих кампаній кандидатів і (чи) партій, спрямованих на досягнення успіху на виборах. У цьому значенні всі дії кандидата і його команди від моменту ухвалення рішення про участь у виборах до підрахунку голосів можна зарахувати до виборчих технологій” [20]. Автори розмірковують: якщо розглядати виборчі технології як набір послідовних дій, що повинні привести до певного результату, то виборче мистецтво – підхід, котрий враховує індивідуальність кожної виборчої кампанії, електорату, кандидата, еліти, команди, засобів комунікації.

Виборчі технології”  — поняття, яке недавно увійшло  до наукового обігу. Однак на практиці воно існує здавна як невід’ємне явище політичного життя. Отже, на нашу думку, виборчі технології — це мистецтво вивчення електоральної мотивації, вироблення механізмів, які базуються на певних психологічних підходах за умови, коли першочерговим є не „що”, а „як” здійснити, як вдало побудувати виборчу кампанію, вплинути на виборця. Виборчі технології — це, безумовно, технології політико-психологічні. Вони базуються на комплексному науковому підході з урахуванням досягнень низки наукових дисциплін, у першу чергу — політології, соціології, економіки, психології, політичних PR тощо.

4. Шведа Ю.  Вибори та виборчі системи.  Європейські стандарти та досвід  для утвердження демократії в  Україні

Виборча інженерія. Процес розробки певної моделі виборчої системи з метою цілеспрямованого впливу на політичну систему називається виборчою інженерією. Загалом на основі аналізу світового й вітчизняного досвіду проведення виборів виокремлюють такі основні методи виборчої інженерії: вибір відповідного часу проведення виборів, зміна виборчих процедур, стимуляція в переміщення виборців з одних виборчих округів до інших, маніпуляція кордонами виборчих округів, відбір складу лояльних до влади виборчих комісій. Щоб досягнути необхідних результатів, розробники виборчих систем можуть маніпулювати трьома основними змінними: 1) структурою виборчого бюлетеню; 2) величиною округу; 3) методом переведення голосів виборців у депутатські місця. Вибори і виборчі системи є частиною виборчої інженерії за умов демократії. Осмислений вибір виборчої системи є рідкісним явищем, але ще рідше зустрічається скрупульозно сконструйована виборча система, пристосована до конкрених суспільно-історичних умов країни. Кожна молода демократична держава обирає (чи успадковує) виборчу систему для обрання парламенту, але на такий вибір часто впливає один з двох факторів. Або учасники політичного процесу не володіють елементарними знаннями та інформацією про особливості виборчих систем і наслідки їх запровадження, або ж вони використовують такі знання про виборчі системи, які дозволять створити систему, що відповідатиме їх власним партійним інтересам. У будь-якому разі такий вибір може виявитись не найкращим для збереження на довгий час здорового політичного клімату в державі чи навіть призвести до руйнівних наслідків для демократичних перспектив країни. Один з найочевидніших висновків, що випливає з порівняльного аналізу виборчих систем, - це наявність широкого вибору різних варіантів. Дуже часто автори конституції просто беруть ту виборчу систему, яку вони знають найкраще, і не перевантажують себе пошуками більш відповідної системи. Через те в багатьох нових демократичних країнах така система дістається у спадок від колишнього колоніального режиму, якщо такий існував. Порівняльний аналіз досвіду реформування виборчих систем часто свідчить на користь поступових змін на основі позитивних елементів вже існуючої системи, а не різких стрибків до цілком нової і незнайомої системи. Тому контекст вибору тієї чи іншої виборчої системи може бути так само важливим, як і сам вибір. Таке рішення не приймається у політичному вакуумі. Найкращою для кожного суспільства є та виборча система, що якомога повніше відповідає вимогам цього суспільства. При цьому визначення головних і характериних для даного суспільства стандартів також становить проблему. Воно може бути пов’язане з політичною культурою, певними політичними звичаями чи традиціями, регіональними чи етнічними характеристиками суспільства тощо. Історія конфліктів та політична культура даного суспільства справляє величезний вплив на дію у ньому тієї чи іншої виборчої системи. Іншим і не менш важливим фактором впливу є історія участі громадськості у політичному процесі. Насправді при обранні певної виборчої системи фактор отримання політичної переваги майже завжди присутній, в той час як наявний вибір можливих виборчих систем на практиці часто-густо є досить вузьким. Разом з тим, ставка на досягнення короткосрокового політичного інтересу часто нівелює довготривалий ефект від запровадження виборчої системи та ширші інтереси політичної системи. Хоча контекст у якому як молоді, так і розвинені демократичні держави роблять свій конституційний вибір, є надзвичайно різним, її довгострокові завдання, як правило, співпадають у прагненні створити інститути, достатньо міцні для забезпечення стабільного розвитку демократії і разом з тим достатньо гнучкі для реагування на зміни обставин. Обидва види демократичних держав мають чому повчитися один від одного. Процес інституційного будівництва є постійним. У переважній своїй масі процеси конституційного нормотворення почалися порівняно недавно: світовий рух до демократичної форми правління у 80-90-х рр. ХХ ст. спонукав до пошуку стабільних моделей створення відповідної представницької влади і переоцінки виборчих систем. Цей процес підштовхувало поширене усвідомлення суттєвого впливу, який можуть мати політичні інститути на політичну систему загалом. Так, наприклад, все частіше висловлюється думка про те, що виборча система може допомогти налагодити співробітництво і злагоду в суспільстві, де відсутня єдність. Розробка виборчих систем вважається нині надзвичайно важливим аспектом ширшої проблеми державного управління і чи не найвагомішим з усіх політичних інститутів. Знайомство з прикладами функціонування виборчих систем в окремих країнах допомагає побачити, як схожі проблеми розв’язуються в інших країнах світу. Наприклад, якщо країна, яка проводить вибори за системою голосування за принципом відносної більшості, має намір перейти до більш пропорційної системи, зберігаючи при цьому географічну прив’язку обраних кандидатів до своїх виборців, то можна звернутися до досвіду Нової Зеландії, яка в 1993 р. перейшла на змішану виборчу систему. Якщо ж така країна бажає зберегти одномандатні виборчі округи і разом з тим стимулювати діалог і компроміс між різними групами інтересів, то їй слід звернути увагу на досвід використання системи альтернативного голосування у країнах Океанії. Країна з глибоко поділеним суспільством, яка намагається утвердитися як демократична держава, мала б врахувати досвід пропорційних виборів 1994 р. в ПАР на основі партійних списків, в результаті чого було обрано багатоетнічний уряд, що представляв інтереси різних верств населення. Врешті-решт країна, яка прагне зменшити значні фінансові витрати й нестабільність, викликані виборами у два тури, то слід звернути увагу на систему голосування із зазначенням кандидатів в порядку віддання переваги як у Шрі-Ланці чи Ірландії. В усіх цих випадках зміна однієї виборчої системи на іншу мала свій вплив на політичне життя в країні. Кожна країна особлива, однак унікальність кожного народу, як правило, полягає у різноплановому сплетінні базових, значною мірою спільних соціально-політичних факторів. Виходячи з цього, розробникам конкретної виборчої системи належить почати свою роботу з критеріїв вибору і намагатися визначити питання, пріоритетні для їхньої країни. Далі слід переходити до розгляду наявних варіантів і наслідків їх вибору. Отже, проблема вибору найбільш відповідної виборчої системи полягає у правильній оцінці варіантів вибору, на основі визначених критеріїв (завжди з урахуванням історичного розвитку, часу і політичних реалій), що допоможе шляхом систематичного відбору виявити варіант, який відповідатиме потребам конкретної країни. Процес творення виборчої системи має також безпосередній вплив на інші сфери виборчого права: вибір системи впливає на визначення меж округів, реєстрацію виборців, форму виборчого бюлетеня, порядку підрахунку голосів та багато інших аспектів виборчого процесу. Окремо слід зазначити, що хоча виборча інженерія не займається безпосередньо організаційними аспектами проведення виборів (розташуванням виборчих дільниць, висуненням кандидатур, реєстрацією виборців, порядком підготовки та проведення виборів) тим не менше ці питання є надзвичайно важливими і можливі плюси певної виборчої системи будуть зведені нанівець, якщо цим питанням не буде відведено належної уваги. Розробку виборчої системи звичайно починають зі складання переліку критеріїв, які в цілому визначатимуть те, що необхідно створити і чого слід уникнути, яким має бути парламент і уряд.  Проте природа інституційного будівництва є такою, що часто доводиться шукати компроміс між різними конкуруючими бажаннями і цілями. Окремі критерії можуть співпадати або навпаки бути між собою несумісними. Тому при створенні (реформуванні) виборчої системи важливо визначити пріоритетні критерії, а вже потім аналізувати, яка виборча система чи комбінація систем найкращим чином відповідає поставленим завданням. До числа таких критеріїв відносять: створення справді представницького парламенту, доступність і значимість виборів, здатність до розв’язання (загострення) суспільних конфліктів, створення стабільного і ефективного уряду, підзвітність уряду і представників, заохочення політичних партій до пошуку широкої підтримки, підтримка парламентської опозиції, фінансове й організаційне забезпечення.

Теорема неможливості (Теорема Ероу). Доказ, що чогось не можна зробити або чимсь не можна володіти. Найвідоміший приклад такого результату в політиці – теорема К. Дж. Ероу, яка стверджує: якщо система вибору та упорядкування (наприклад, якась виборча процедура) дає перехідні й послідовні результати, задовольняє “універсальну сферу” (тобто зберігає чинність за всіх можливих комбінацій індивідуальних уподобань), задовольняє слабку умову принципів Парето та незалежна від непов’язальних альтернатив, тоді вона диктаторська. Слово “диктаторська” тут має точне наукове значення, тобто вподобання одного індивіда можуть визначати соціальний вибір, незважаючи на вподобання будь-яких інших індивідів у даному суспільстві. А ненаукова інтерпретація теореми Ероу така: у суспільстві вибір котрогось варіанта з-поміж певної групи часто доводиться здійснювати між непрямами дій або кандидатами на якусь посаду. Ми б хотіли мати процедуру, яка відповідатиме деяким критеріям справедливості та логічності. Теорема Ероу з разючою силою доводить, що низка таких критеріїв, якщо вони надзвичайно слабкі, непослідовна. Ми б хотіли мати процедуру, яка задовольнятиме не тільки ці критерії, а  й багато інших. Але з погляду логіки це неможливо. Теорема неможливості заощаджує багато часу. Наприклад, більша частина зусиль реформаторів виборчої системи зводиться до намагань обійти теорему Ероу. Оскільки ми знаємо, що це неможлива річ, ми позбавлені необхідності докладно розглядати чимало таких схем. А втім, це не означає, що всі виборчі системи однаково погані: адже реформаторам виборчих систем залишається багато роботи і в межах, визначених теоремою Ероу.