Державна служба в україні: проблеми Становлення, розвитку та функціонування

Одночасно необхідно підкреслити, що поняття “державна служба” має бути комплексним, враховувати всі аспекти, але при його виробленні слід відмовитись від низки елементів, які можуть розглядатися як самостійні явища або такі, що не суттєво впливають на нього.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Наведена точка зору є дискусійною і не зовсім обґрунтованою. Державна служба тому і є державною, що відносини, які виникають при її встановленні, організації, регулюванні, проходженні, засади відповідальності державних службовців є відносинами публічно-правовими і регулюються нормами публічного права. Поза межами службових відносин державні службовці можуть виступати як суб’єкти приватно-правових відносин, у межах службово-правових відносин вони завжди суб’єкти публічного права. Не зовсім зрозумілим уявляється також положення про те, чому ці державні службовці є дещо нижчими, оскільки існує ще категорія вищих державних службовців, і що означає виконання специфічних державних функцій та завдань, “які знаходяться в компетенції вищої категорії державних службовців”. У подальшому позиція дещо пом’якшується і говориться, що державні службовці – це представники публічної організації, вони є суб’єктами публічного права і розглядають їх у цій якості [131, с. 184].

Деякі науковці розглядають державних службовців і як суб’єктів службово-трудових правовідносин, що виникають внаслідок укладання громадянином трудового договору чи контракту про службу з тим чи іншим державним органом, які належать до сфери дії трудового права України. з огляду на це, М. І. Іншин стверджує, що особа, яка зайняла посаду, незалежно від підстав виникнення службових чи трудових повноважень перебуває на державній службі, виконує державні функції, повноваження державних органів, вирішує державні завдання в економічній, соціальній, адміністративно-політичній сфері [150; 152; 153 та ін.].

Наведені міркування і висновки М. І. Іншина з приводу виникнення службових відносин на основі контракту можуть заслуговувати на увагу, але вимагають додаткового обґрунтування. Було б корисним, щоб автор не лише обґрунтовував набуття в результаті виникнення службово-трудових відносин їх суб’єктами статусу службовця, посадової особи (не викликає сумніву, що будь-які особи державних і недержавних інституцій можуть набувати такого статусу), а й визначив критерії віднесення таких службовців до певних категорій посад державних службовців та механізм (порядок) його здійснення. Якщо зайняття посад державних службовців на основі конкурсу чи за призначенням є досить поширеними формами, то контрактна (трудова угода) ще не знайшла відповідного застосування.

Крім цього, хотілось би звернути увагу і на думку науковців щодо здійснення поділу державно-службових відносин на приватно-правові та публічно-правові, а також покладення відповідних у зв’язку з цим змін у регулюванні державної служби в основу реформування всієї системи державної служби, що здається досить проблематичним. Навпаки, практика державного будівництва, загальна теорія права та положення галузевої науки з цього приводу свідчить про те, що державна служба є публічно-правовим комплексним інститутом [34; 87, с. 13 – 24; 107, с. 12 – 13; 388, с. 21 – 25; та ін.]. Це тим більш важливо, що прихильники публічно-правових і приватно-правових відносин у сфері державної служби беруть відповідні положення за основу реформування державної служби, а Концепція адміністративної реформи в Україні, інші програмні та концептуальні документи, кладуть в основу реформування цього інституту зовсім інші критерії. Принципової уваги це питання заслуговує і з погляду на поділ права на публічне та приватне. Якщо ми лише з тієї підстави, що Конституція України широко закріпляє права і свободи людини і громадянина, засади їх адміністративного і судового захисту, будемо стверджувати, що це частина приватно-правова, то конституційне право, таким чином, буде вже не публічною галуззю, а публічно-приватною. Наведений погляд на державно-службові відносини, на думку авторів, дозволив їм говорити про адміністративне право як публічно-приватне, оскільки державна служба у випадку, що аналізується, розглядається переважно як інститут адміністративного права. Раніше точка зору на адміністративне право як публічне і приватне вже висловлювались [165], але чи можна з цим погодитись? Такий підхід взагалі не дозволить виділяти галузі публічного та приватного права. Елементи державного втручання можна знайти і в цивільному праві (відшкодування збитків за позовом прокурора, примусовий поділ майна). Разом з тим, слід погодитися з думкою С. Д. Дубенко, що “публічне право являє собою функціонально-структурну підсистему права, яка відбиває державні, міждержавні та суспільні відносини, а предмет публічно-правового регулювання досить специфічний, і не тільки в плані різноманітності об’єктів впливу” [131, с. 184].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Ще одне застереження стосується поняття державної служби, наведеного в чинному Законі України “Про державну службу”. Автор не змінює своєї думки про нього як удачу українських законодавців [127, с. 196], таке, що дійсно в цілому поєднує найголовніші елементи змісту службової діяльності. Але з плином часу воно потребує відповідного уточнення, оскільки було запропоноване на початку розбудови Української державності, до прийняття Конституції України, інших законів, важливих концепцій та програм реформування систем і напрямів державної діяльності.

1.4. Служба в органах  місцевого самоврядування як  вид публічної служби (загальні риси і особливості)

Належне функціонування системи місцевого самоврядування пов’язане з правовими засадами його регулювання, відповідністю загальновизнаним стандартам демократії та соціальної справедливості, оскільки за умов демократичного режиму на цю інституцію покладається найбільше навантаження в здійсненні влади на місцях. Діяльність органів місцевого самоврядування значною мірою пов’язана з людьми, службовцями, які працюють в системи цих органів, їх професійними знаннями, професіоналізмом, компетентністю, добросовісністю.

До прийняття Закону України від 07.06.2001 р. “Про службу в органах місцевого самоврядування” [339] проходження служби в системі органів місцевого самоврядування регулювалось Законом України “Про державну службу”, оскільки ст. 2 Постанови Верховної Ради України “Про введення в дію Закону України “Про державну службу” встановила, що його дія поширюється на працівників органів місцевого самоврядування, які прирівнюються до відповідних категорій посад службовців [259].

Проблеми становлення, функціонування та розвитку місцевого самоврядування, діяльності органів місцевого самоврядування, їх виконавчих органів, служби в органах місцевого самоврядування набули значної актуальності у зв’язку зі змінами в політико-правовій та соціальній сферах нашої держави, конституційними процесами, в тому числі тими, що відбуваються останнім часом. Вони викликають зацікавленість з боку практичних представників і науковців [349; 46, с. 34 – 44; 113; 450; 205, с. 3 – 16; 224].

Відповідно до Закону від 07.06.2001 р., служба в органах місцевого самоврядування – це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.

Поняття служби в органах місцевого самоврядування поєднує, серед інших, такі її головні елементи, як спрямування на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих Законом. Цим підкреслюється роль служби в органах місцевого самоврядування в розв’язанні місцевих проблем управління, її зв’язок з органами місцевої влади.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Про певну єдність державної служби і служби в органах місцевого самоврядування говорить і той факт, що і державна, і служба в органах місцевого самоврядування (її інколи називають муніципальною) – це публічна служба, проходження її здійснюється в органах публічної влади. Обидва види служби представлені системою правових приписів, які регламентують державно-службові відносини. Вони є не лише правовим інститутом, а й соціальною категорією, пов’язаною з діяльністю людей, формально об’єднаних для досягнення певних цілей в одну організацію. Це, однак, не позбавляє інститут державної служби його державно-правової основи. Навпаки, розгляд державної служби в її соціальному, організаційному, етичному (моральному), соціологічному аспектах в кінцевому підсумку приводить до її правових засад. Державна служба (як і служба в органах місцевого самоврядування) регулюється правом, системою правових норм, що регламентують державно-службові відносини стосовно встановлення прав та обов’язків, зарахування та проходження державної служби, обмежень і заборон, стимулювання та відповідальності, відставки, припинення державно-службових відносин, матеріального та соціального забезпечення державних службовців та осіб, які службу припинили.

При розгляді служби в недержавних органах і організаціях (приватних), банках, установах ми не знайдемо також правової регламентації формування і здійснення службових відносин, а відповідно і класифікації посад.

1.5. Конституційно-правові  засади державної служби зарубіжних  країн та можливості застосування  їх досвіду в Україні

Чинне законодавство нашої держави про державну службу безумовно вимагає свого удосконалення, оскільки базовий Закон “Про державну службу” був прийнятий на початку становлення України як незалежної, самостійної держави. Тому корисним буде визначення системи законодавчих актів, спрямованих на врегулювання державно-службових відносин, їх підготовка та прийняття, в тому числі базового закону про державну службу. Системний підхід до реформування законодавства про державну службу та службу в органах місцевого самоврядування вимагає визначення концептуальних напрямків такої діяльності. Зокрема уявляється необхідним визначитися з системою таких актів, їх структурою, порядком підготовки і прийняття, змістом та ін. Слід врахувати з цього приводу і досвід законодавчого регулювання інших країн.

Становлення державної служби в Німеччині пов’язується з виникненням інституту чиновництва у Прусії і відноситься до другої половини ХVІІ ст. [109, с. 233]. З самого початку чиновництво формується як закритий інститут, що базується на особистій та службовій вірності чиновника державі, який визначається як “слуга держави”. У кінці XVIII ст. для заняття посади чиновника обов’язковою умовою стає складання спеціальних іспитів, визначаються окремі права та обов’язки чиновників, заборони на участь у політичному житті, встановлюється судова та дисциплінарна відповідальність, підстави звільнення з державної служби, а поряд з цим – гарантії проти звільнення.

Після другої світової війни інститут чиновництва відновлюється в повному обсязі. Згідно з Основним Законом ФРН, проголошується право кожного німця на рівний доступ до будь-якої публічної посади згідно зі своїми схильностями, здібностями та професійною кваліфікацією незалежно від релігійних переконань чи світогляду. Право публічної служби відповідно до конституційних приписів, має регулюватися з врахуванням традиційних принципів професійного чиновництва, вища влада Федерації повинна використовувати в належній пропорції службовців усіх земель, а особи, зайняті в інших владах Федерації, набираються, як правило, із тієї землі, в якій вони діють.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

За іспанським законодавством до категорії публічних службовців     відносяться працівники поліції, митниці, судів, юстиції, фінансової служби, працівники центральних апаратів законодавчої і виконавчої влади, а також територіальних органів виконавчої влади. Посади державних службовців Іспанії класифіковані за групами, рівнями, корпусами (гільдіями) і типами. Критерієм класифікації посад за групами є рівень освіти, необхідний для зайняття відповідної посади.

За наведеним критерієм посади поділяються на групи: А – звання доктора, ліценціата, інженера, архітектора або еквівалентні звання; В – звання технічного інженера, випускника університету, технічного архітектора, професійна освіта третього рівня або еквівалентні звання; С – звання бакалавра, професійна освіта другого рівня або еквівалентні звання; D – звання шкільного  випускника, професійна освіта першого рівня або еквівалентні звання; Е – посвідчення про шкільну освіту. В межах суміжних груп окремі рівні посад збігаються для забезпечення зв’язку між окремими групами і безперервності службової кар’єри. Службовці вступають на державну службу через визначені корпуси (гільдії) і відносяться до них протягом усього життя.

Усі важливі рішення для гільдії приймає відповідне міністерство, від якого вона залежить. На службу завжди вступають тільки через нижчу посаду, що називається опозицією. Подальша службова кар’єра працівника пов’язана з конкурсом, тобто на посаду більш високого рівня службовець може потрапити лише витримавши конкурсне випробування. Законодавство Іспанії допускає призначення на посаду так званих довірених осіб (типа патронатної служби), що можуть і не мати статусу державного службовця. Після звільнення з посади політичного керівника, який призначив довірену особу, ці особи теж звільняються із займаних посад.

Керівництво державною службою в Іспанії здійснює Міністерство державної служби.

Особливості здійснення державно-владних повноважень в Англії пов’язані з впливом англосаксонської правової доктрини, що є наслідком звичайного права та обумовило децентралізовану неієрархічну організацію системи управління [230, c. 122], а до кінця ХІХ ст. вона була пов’язана з наданням державних посад у порядку патронажу чи купівлі синекур – посад власниками королівських патентів. З другої половини ХІХ ст. в Англії розпочинається реформа, спрямована на утворення постійної професійної державної служби, основна ідея якої полягала в ліквідації системи патронажу і введенні конкурсних іспитів. Співробітники різних міністерств об’єднувалися в єдину цивільну службу на основі нових правил добору на службу, просування по службі, оплати праці і призначення пенсій.

У 1859 р. видається закон про пенсії, в якому вперше в законодавчому порядку вживається термін “постійна цивільна служба держави” [109, c. 113]. З 1870 р. спеціально створеній Комісії зі справ цивільної служби передається керівництво всією знову створеною системою добору кадрів з обов'язковим проведенням відкритих іспитів.  

Характерною рисою англійської системи державного управління стає поділ політичних і адміністративних функцій. Поразка правлячої партії на виборах приводить до зміни не більше 100 політичних службовців, але не до істотних змін на цивільній службі, на якій посади займають професійні незмінювані службовці. Англійське право розглядає основних посадових осіб держави як “слуг корони”, що виступають у різних якостях: політичні слуги – міністри; військові слуги – військовослужбовці; цивільні службовці – співробітники міністерств, найняті як цивільні.