Державна служба в україні: проблеми Становлення, розвитку та функціонування

Принцип добору на цивільну службу в Англії одержав найменування “системи особистих якостей”, що є скоріше юридичним, ніж політичним [148, c. 298]. Добір на посади здійснюється шляхом відкритого конкурсу, а система особистих якостей орієнтується насамперед на інтереси служби, тоді як принцип рівного доступу на службу має за мету захист прав особистості. Перевіркою відповідності кандидатів на посаду вимогам займається спеціальний незалежний орган – комісія зі справ державних службовців, метою якої є оцінити кандидатів шляхом співбесід без пріоритету певній освіті. Адміністрація може призначити на службу лише тих кандидатів, які мають посвідчення, видані комісією.   

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

До проголошення незалежності державна служба в Україні повністю співпадала з державною службою Російської Федерації, а в радянські часи була пов’язана з номенклатурою, в першу чергу – партійною. Нині державна служба в Росії обумовлена федеративним устроєм і має багаторівневе нормативно-правове регулювання, що на сьогоднішній день є неприйнятним для України. Разом з тим, звертає на себе увагу досить досконале регулювання державно-службових відносин на всіх рівнях, проведення чіткого понятійного розмежування за низкою істотних ознак між державною службою, службою в органах місцевого самоврядування і службою в приватному секторі, а відповідно і поняттями посадової особи в цих секторах, що сприяє визначенню місця державно-владних структур в організації громадського життя, формуванні громадянського суспільства. Такий підхід може стати корисним і для України, оскільки відомо, що спроби Англії запровадити ринкові механізми в організацію державної служби призвели до певної руйнації єдиної британської державної служби, заміни її різноманітними структурами, введенням трудових відносин у державно-службову сферу тощо. Законодавство Російської Федерації фактично виключає можливість проходження служби у державних органах та їх апараті поза засадами державно-службових відносин і регулювання таких відносин нормами трудового чи цивільного права.

Висновки до розділу 1

1. Державна служба –  це суспільно корисна діяльність  по здійсненню управління, його  забезпеченню, обслуговуванню людей, яка виконується на професійній основі працівниками державних органів, пов’язана зі здійсненням функцій керівництва, управління, контролю, нагляду, обліку та з іншими формами державної діяльності. Вона спрямована на реалізацію компетенції відповідних державних органів і організацій, закріплюється в законах та інших нормативно-правових актах. Це публічна служба, одним із видів якої є і служба в органах місцевого самоврядування.

2. Правові засади державної служби  та служби в органах місцевого  самоврядування закріпила Конституція України, згідно з якою основи державної служби визначаються виключно законами України. Це конституційне положення відкриває подальші можливості для становлення, розвитку і формування інституту законодавства про державну службу. Не дивлячись на те, що Основний Закон нашої держави не містить приписів, які б повно і всебічно регулювали державно-службові відносини, він включає значну кількість норм, які тією чи іншою мірою мають відношення до державного апарату, а відтак і до державної служби, встановлюють основи сучасної державної служби, надають можливості подальшого вдосконалення правових норм у цій сфері діяльності.

Важливим вбачається визначення гарантій та механізму реалізації права на державну службу як конституційного принципу, що має знайти відображення в чинному законодавстві.

3. На сьогодні, крім Конституції  України, до системи нормативно-правового  регулювання державно-службових (публічних) відносин слід віднести закони  України “Про державну службу”, “Про службу в органах місцевого  самоврядування”, низку законів, в яких визначається порядок проходження служби в окремих галузях і сферах державного управління, Укази Президента України, акти Кабінету Міністрів України, Головного управління державної служби України тощо.

Розвиток конституційних засад державної служби в Україні якраз і пов’язаний з прийняттям законів та інших нормативних актів, які б регулювали весь спектр суспільних відносин у нашій державі щодо створення організаційних, соціальних, економічних, правових умов реалізації права громадян на державну службу, визначення пріоритетних напрямків у цій діяльності, системного підходу до створення законодавства, яке має складати інститут державної служби, кола державних органів та посадових осіб, що вправі регулювати правовідносини, які виникають у сфері державної служби.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

В Англії перевіркою відповідності кандидатів на посаду вимогам займається спеціальний незалежний орган – комісія, яка оцінює кандидатів шляхом співбесід, а адміністрація може призначити на службу тільки тих кандидатів, які мають посвідчення, видані комісією. Цим, як уявляється, зменшується можливість корупційних, дружніх, кумівських та інших дій при формування корпусу державних службовців. Це важливо як для Англії, так і для державної служби України.

Звертає на себе увагу досить досконале регулювання державно-службових відносин у Російській Федерації на всіх рівнях, проведення чіткого понятійного розмежування за низкою істотних ознак між державною службою, службою в органах місцевого самоврядування і службою в приватному секторі, а відповідно і поняттями посадової особи в цих секторах, що сприяє визначенню місця державно-владних структур в організації громадського життя, формуванні громадянського суспільства. Такий підхід може стати корисним і для України.

РОЗДІЛ 2

СИСТЕМА ТА СТРУКТУРА ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ, ЇХ АПАРАТУ: ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

2.1. Органи виконавчої влади і проблеми становлення державності в Україні

Формування державності в Україні має стати відкритим та демократичним у реальному значенні цих слів, вимагає поступової трансформації соціального призначення державної влади в розумінні забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина, наданні їм державно-управлінських послуг. У зв’язку з цим державний апарат потребує всебічної раціоналізації, приведення у відповідність з потребами суспільства з метою забезпечення належних результатів його діяльності, оскільки на державний механізм лягає не лише опрацювання політичної і економічної стратегії, а й їх реалізація, в тому числі за допомогою правових приписів, що мають імперативний характер2. У суспільстві всі громадяни, їх об’єднання, державні структури повинні повністю усвідомлювати, що в нинішніх умовах головною тенденцією розвитку суспільства і держави є встановлення та визначення напрямків реалізації державних функцій, які б забезпечували засади самоорганізації та самоврядування в державі, визначали державу як об’єднуючий інститут щодо стабілізації суспільства, становлення його як громадянського. “У процесі розбудови суверенної, незалежної, демократичної, правової, соціальної держави Україна зростає цінність створення належних механізмів захисту прав і законних інтересів людини і громадянина. Зрозуміло, перехід до громадянського суспільства породжує низку труднощів і в цьому розумінні один із аспектів гуманістичної складової полягає в тому, щоб проаналізувати суперечності, що виникають, та знайти способи їх розв’язання” [402, с. 5].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Пошук оптимальної моделі територіальної організації влади в цілому нерозривно пов’язаний з децентралізацією та деконцентрацією повноважень центральних органів виконавчої влади, розмежуванням та збалансуванням з метою уникнення дублювання повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування [404, с. 5].

У Концепції державної регіональної політики від 25.05.2001 р. знайшли відображення у концентрованому виразі нові підходи до визначення регіональної політики. Попри певні вади, цю Концепцію можна розглядати як документ, який заклав основи створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування [313].

Нині питання територіальної організації влади регламентуються, поряд з актами законодавства, якими врегульовані загальні засади статусу та діяльності місцевих органів виконавчої влади, значним масивом підзаконних нормативно-правових актів.

Свою діяльність місцеві державні адміністрації здійснюють на засадах відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність; верховенства права; законності; пріоритетності прав людини; гласності; поєднання державних і місцевих інтересів.

Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій та здійснюють контроль за їх діяльністю. Голови районних державних адміністрацій регулярно інформують про свою діяльність голів обласних державних адміністрацій, щорічно та на вимогу звітують перед ними.

Особливості діяльності районних державних адміністрацій в АРК врегульовані ст. 46 Закону України “Про місцеві державні адміністрації”.

Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів – накази. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов’язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Для здійснення в межах своїх повноважень виконавчої влади на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці та реалізації повноважень, делегованих їм, місцеві державні адміністрації наділені низкою обов’язків та прав. Перераховані у ст. 119 Конституції України напрямки діяльності місцевих державних адміністрацій у Законі України “Про місцеві державні адміністрації” розглядаються як основні завдання (ст. 2) і знаходять свою подальшу деталізацію у розділі ІІІ “Компетенція місцевих державних адміністрацій”.

Місцеві держадміністрації забезпечують виконання державних і регіональних програм, здійснюють з цією метою організаційну, координаційну та інші види необхідних робіт.

Ціла низка завдань, які покладені на місцеві держадміністрації, вирішуються ними у взаємодії з органами місцевого самоврядування. До таких повноважень належать делеговані відповідною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад, право голів місцевих держадміністрацій вносити на розгляд відповідних рад питання, пов’язані з виконанням делегованих повноважень, та інші пропозиції. Місцеві державні адміністрації на відповідній території взаємодіють з сільськими, селищними і міськими радами, їх виконавчими органами та сільськими, селищними і міськими головами, сприяють у здійсненні ними власних повноважень місцевого самоврядування. Місцеві державні адміністрації при цьому не можуть втручатися у здійснення органами місцевого самоврядування власних повноважень. Для реалізації спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html

Повноваження державних службовців визначаються цілями і завданнями управлінської діяльності, залежать від призначення органу, його місця у системі управління, а статус державного службовця в кінцевому підсумку залежить від посади, яку обіймає службовець. Всебічна раціоналізація апарату державного управління вимагає приведення чисельності державних службовців цього апарату та витрат на його утримання до кількості, що забезпечувала б належну ефективність його діяльності, чіткого встановлення функцій державного управління. Але структурні реорганізації органів виконавчої влади мають проводитись за умов попереднього визначення реальної необхідності та напрямків зміни функцій і компетенції, форм і методів діяльності відповідних структур [12, с. 22].

2.3. Посада в державних  органах та їх апараті. Категорії посад, їх класифікація

Удосконаленню структури і штатів державних органів сприяє класифікація посад державних службовців, яка повинна ґрунтуватися на Конституції України та відповідно до якої виділяються три основні форми державної діяльності – діяльність представницьких органів державної влади (законодавча); діяльність органів виконавчої влади (державного управління) і судова діяльність. Самостійний вид публічної служби – це служба в органах місцевого самоврядування. Службові відносини виникають і в громадських організаціях, інших недержавних формуваннях, де також є посади. Такий підхід дозволяє виділити посади службовців в органах законодавчої влади, органах виконавчої влади (управління) і їх апараті, судах, прокуратурі, органах місцевого самоврядування, а також в недержавних організаціях. У свою чергу, він дозволяє досліджувати категорії службовців і підрозділяти їх на групи стосовно окремих видів діяльності, виключити з числа посад в апараті органів виконавчої влади такі, що не характерні для виконавчої та розпорядчої діяльності. За межами наведеної класифікації залишилась служба на посадах в державних підприємствах, установах та організаціях, яка за своїм характером залишається державною.

Класифікація службовців апарату державного управління надає велику допомогу в організації державної служби, визначенні обсягу і характеру повноважень службовців, встановленні посад, чіткості у взаєминах між службовцями, здійсненні контролю за організацією державної служби і належним виконанням службовцем своїх повноважень. У Законі про державну службу вживаються терміни “посадова особа”, “службовець”, “керівник”, “керівні кадри”, “заступники керівників”, “фахівці”. Аналіз Закону дозволяє говорити про наявність двох груп державних службовців – посадових осіб (керівники, їх заступники) і фахівців (спеціалісти). У системі службовців управлінського апарату виділяється група осіб, що виконують допоміжньо-обслуговуючі функції. Це досить велика за кількістю службовців група, що не наділена адміністративно-владними повноваженнями, однак забезпечує необхідний ритм і оперативність управлінських циклів, створює умови керівникам і спеціалістам для зосередження на розгляді складних питань, виробленні рішень, перевірці виконання.