Структура політичних наук

Жовтнева соціалістична революція та практика російського більшовицького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9 (22 січня) 1918 року IV Універсал, який проголосив Україну самостійною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму.

Після поразки Центральної Ради М. Грушевський на початку 1919 року емігрував за кордон. Жив у Празі, Берліні, Відні, Женеві. Багато друкувався. Видав книги із всесвітньої історії. В Україну повернувся у 1924 р., став академіком АН України і АН СРСР.

Його найважливіші праці: "Історія України-Руси" в 10 томах, 13 книгах, нарис "Історія українського народу". Загалом ученому належить майже 1800 публікацій. В "Історії України-Руси" М. Грушевський виклав своє бачення політичної історії України, яку виводив із Київської Русі через Галицьке-Волинське князівство, далі - через Литовсько-Руську добу до періоду козацько-гетьманських часів і Переяславського договору з Росією. Саме українські племена, на думку вченого, започаткували Київську державу. Історія ж великоруська, за М. Грушевським, починається зі свого кореня - Володимиро-Московського князівства.

Помер М. Грушевський після нетривалої, але тяжкої хвороби 25 листопада 1934 р. в Кисловодську, де він перебував у санаторії. Похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951). Народився В. Винниченко 28 липня 1880 р. в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в бідняцькій селянській родині. Після закінчення народної школи й гімназії В. Винниченко в 1901 р. вступає на юридичний факультет Київського університету. Веде активну політичну роботу (його декілька разів заарештовують), неодноразово виїжджає за кордон: до Австрії, Франції, Швейцарії, Італії. Винниченко так визначає свої погляди: "... зараховую себе до групи соціалістичної і притому тієї, яка організована на основі марксизму".

Коли М. Грушевський став Головою Центральної Ради, то В. Винниченко очолив її виконавчий перший український уряд) - Генеральний Секретаріат. У 1919 р., після поразки Центральної Ради, виїжджає за кордон, у 1920 р. на короткий час повертається в Україну, цього ж року емігрує до Австрії, як виявилося, вже назавжди. Певний час Винниченки живуть у Чехословаччині, проте невдовзі поселилися в околиці Берліна. У 1925 році переїхали до Парижа, а 1934 р. перебрались у містечко Мужен, де й зустріли свої останні дні.

У праці "Відродження нації" В. Винниченко дає політичну оцінку подіям 1918-1919 рр.: "Моя мета - перейти через усі етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне і дати суспільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії". На думку В. Винниченка, відродження української нації відбуватиметься в гармонії з її соціальним визволенням, і що лівіший буде політичний режим України, то більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Ще раніше в листі до Євгена Чикаленка в останні дні 1919 року пише з Відня: "Скоріше всього і легше всього може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашої нації - селянству і робітничому класу - тобто селянсько-робітнича державність, іншими словами - більшовицька, радянська". У цих словах - ключ до розуміння Винниченка-політика.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у федерації Російської республіки й участі в ній України як рівного з іншими державного тіла. Він писав: "Певно не можемо відказати історично-культурного зв'язку, котрий по волі й не по волі за 300 літ перебування України у складі Російської держави вріс у наше життя - духовне і матеріальне... З другого боку... Україна не має таких сил, щоби відірватися від Росії і не впасти в обійми якоїсь сильної імперіалістичної держави".

Проте під впливом подій у добу національно-визвольних змагань відбувається еволюція поглядів В. Винниченка. Чуття належності панівної національності, пише він, створене віками злочинного соціального панівного устрою в Росії, в душі навіть робітника-великороса не може зникнути за один-два роки. А тому найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалежність у добровільному союзі з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії

Винниченко вважав, що українська державність в Україні існує, її створив народ, уся українська нація в процесі великого перевороту життя в Росії. Так, вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією. Але суть її, Держави, є, вона живе, вона зберігає в собі сили, які невиразно тримають у собі ідею самостійності і в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її.

В. Винниченко стверджував, що головна політична істина, яку він пізнав протягом свого життя, що "наша правда, наша сила - на орієнтацію в нашому народі".

Коли гітлерівська Німеччина окупувала Францію, Володимирові Винниченку запропонували очолити "український уряд". Але він відмовився, не бажаючи бути маріонеткою в руках гітлерівців, і поплатився за це кількома тижнями концентраційного табору.

По війні, аж до самої смерті, Винниченко намагався залишити Європу й переїхати до Америки. Винниченко мріяв, що в Америці він зможе втілити в життя свій "конкордизм", філософію щастя, що уявлялося йому як універсальне вчення - його належить проповідувати, а викладених у ньому правил - суворо дотримуватися.

На схилі життя Володимир Винниченко писав, що він нікому не зізнається, що колись був головою українського революційного уряду. "Причиною цього є сором за українську націю і за себе: ніхто тут не в спромозі розуміти, як можуть культурні члени української нації, хоча б в еміграції, пояснити той факт, що її "великий письменник і перший голова відродженої держави змушений жити так, як він живе".

Найвпливовішим представником українського консерватизму й водночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882-1931).В. Липинський народився в селі Загуренець Володимирського повіту на Волині. Його сім'я належала до земельної шляхти роду Мазовецьких. Закінчивши Першу Київську гімназію, служив у російському війську. Потім вступив до університету в Кракові, де вивчав агрономію, а пізніше - історію на філософському факультеті. Історію й соціологію продовжував вивчати в Женевському університеті. Під час Першої світової війни служив офіцером у російській армії. У 1918-1919 рр. був послом Гетьманського уряду та УНР у Відні. Від червня 1919 р. В. Липинський перебував в еміграції в Австрії.

В. Липинському належать численні історичні та політологічні праці, зокрема: "Шляхта на Україні", "З подій на Україні", "Україна на переломі". У класичному політологічному творі - "Листах до братів-хліборобів" - узагальнені досвід і філософія історії України-Руси протягом тисячолітнього періоду її існування, пропонуються логічна схема й теорія державності.

В той час, коли всі політичні діячі були федералістами та соціалістами, В. Липинський виступив як самостійник і монархіст. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду модним на той час політичним ідеям. Двічі за життя В. Липинський змінював свої погляди: один раз у бік демократії (перед Першою світовою війною), вдруге - на користь конституційної монархії (наприкінці життя). Політична концепція В. Липинського будується на аналізі державного досвіду гетьманське-козацьких часів і високої етнічної культури хліборобської спільноти. Ідеал державності вбачається в спадкоємній монархії, очолюваній гетьманом. Витоки української державності Липинський виводив із діяльності Богдана Хмельницького. Суспільний устрій, за В. Липинським, мав бути такий: сильна влада зосереджується в руках однієї особи, яка очолювала б державну оборону й через кабінет міністрів - державну адміністрацію, її влада обмежується двома законодавчими палатами: нижча - з'їзд Рад окремих земель, що представляє інтереси територій, вища - трудова Рада, державна представляє інтереси праці.

В. Липинський виступав за встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату. Такий державний устрій докорінно відрізняється і від московської централізації, яка спирається на нічим не обмежену владу монарха й терор, і від польської монархії, де король завжди був маріонеткою шляхти. В. Липинський наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають, щоб ми, як зовсім окрема та суверенна Українська національна держава, утворили тісний мілітарний та економічний союз із Росією та Білоруссю і спільно з ними шукали собі союзників у Європі.

Одне з визначальних положень концепції В. Липинського полягає в тому, що державу можна будувати з ініціативи провідної верстви або аристократії. Це є ідентичне поняттю "еліта", яким дослідник не користувався. Саме ця верства здатна повести за собою пасивну більшість. Без теоретичного та практичного розв'язання цієї проблеми навіть найкращі орієнтації не допоможуть стати нацією і державою, стверджував Липинський. Провідники нації повинні мати матеріальну силу, більшу, ніж будь-яка інша група в нації. Оскільки ж "на багнети можна спертись, але на них не можна сидіти", то другою необхідною умовою успішної діяльності еліти є її моральний авторитет та законна підстава існування в очах своєї нації.

За В. Липинським, тільки власна держава, побудована українською нацією на своїй етнічній території, врятує її від економічного розпаду й кривавої анархії. Головна орієнтація В. Липинського: ніхто нам не збудує держави, коли собі самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути.

Ідея незалежної української державності була центральною не тільки в представників консервативного напряму української політичної думки. Значну увагу обґрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи націоналістичного напряму, найвідомішим представником якого є Дмитро Донцов (1883-1973).

Біографія Дмитра Донцова читається як цікавий роман. У 12 років він залишився без батьків. Завдяки дідові закінчив у Мелітополі реальне училище, вчився на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету. У столиці Російської імперії Донцов брав активну участь у житті української студентської громади, став членом УСДРП, у 1905 році - у самий розпал Першої революції - його заарештували й перевели в Лук'янівську в'язницю в Києві. У 1908 році Донцов емігрував до Галичини, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Саме там почалася його еволюція - від марксизму до націоналізму: "Актуальний не заклик самостійності - адже мріяли колись наші українці про самостійну Україну в єднанні з Росією. Актуальний, більш реальний, більш конкретний - скоріше здійсненний! - заклик відриву від Росії, розторгнення будь-якого з'єднання з нею - повний політичний сепаратизм". Від цієї тези Донцов не відійшов ані на крок протягом усього життя.

У 1917 році у Львові здобув ступінь доктора юриспруденції, у період гетьманату - виконував обов'язки голови Українського Телеграфного Агентства в Києві. Протягом 1919-1921 рр. - шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР у Берні (Швейцарія). З 1922 р. - у Львові займається літературною роботою. У 1939 р. емігрував за кордон, жив у Німеччині, Чехословаччині, Франції. У 1947 р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті.

Квінтесенцією теоретичних розробок Д. Донцова став його твір "Націоналізм" (1926 р), де визначено головні вимоги інтегрального націоналізму (інтегральний націоналізм розглядає всі без винятку явища суспільного життя через призму національних інтересів): воля до життя, влади, експансії; романтизм і догматизм. Романтизм - це захоплення катастрофою, що принесе нове, а догматизм "з'явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху".

Якщо Україна хоче вийти зі стану провінції, - стверджує Д. Донцов, - то вона має витворити в собі, крім волі до влади, ту велику, всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного й політичного нації. Ініціативна меншість має підпорядкувати собі власний народ і змусити його до агресії проти інших. Узагальнювальний висновок: життя - це боротьба, у якій панує закон соціального дарвінізму, або виживання найпристосованіших. Це стосується й націй - сильніші нації мають перемогти слабших і накинути їм свій спосіб життя. Невіддільною частиною ідеології Д. Донцова було поняття "творчого насильства" (підкорення натовпу елітарній меншості), яке ця ініціативна меншість має застосувати до несвідомих.

Д. Донцов намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: внутрішню (виховання на засадах західної культури) й зовнішню (повна сепарація від Росії). Росіянам, доводив Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна за своєю культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишалася з Європою. Д. Донцов вважав, що політичний сепаратизм є можливим і відповідає українському народові та має спрямовуватися проти російської державності. Слід відірватися від Росії, позбутися будь-якої злуки з нею. Призначення України - бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він убачав зміст української національної ідеї.

Ідеї Дмитра Донцова мали величезний вплив на молодь у міжвоєнний період (надто у 30-і роки) та стали світоглядною основою для виникнення (в 1929 р) і зростання впливу Організації Українських націоналістів (ОУН). До речі, її членом сам Донцов так ніколи й не був.

У праці "Заповіт борцям за визволення", написаній наприкінці життя (1949 р), В. Винниченко висловив однозначно негативне ставлення до націоналізму Д. Донцова, оцінюючи його ідеологію як фашистську, ворожу українському народові, як особливий різновид тоталітаризму.

Отже, на початку XX ст. були спроби розв'язати проблеми національного відродження на ґрунті соціалістичних перетворень. Поряд із цим помітні й намагання розв'язати цю проблему за допомогою монархізму й націоналізму.

4. тема політика як суспільне  явище

4.1 співвіднощення політики і моралі

Мораль (від лат. Moralis - норов, моральна) - одна з форм суспільної свідомості і його реалізації на практиці, яка стверджує суспільно необхідний тип поведінки людей. На відміну від правових норм, дотримання яких підтримується і контролюється державними органами, норми моралі спираються на громадську думку і вплив, на переконання, традиції і звичку.

Мораль знаходить вираз у вчинках людини по відношенню до суспільства, владним структурам, колективу, сім'ї і т.д. Цінності моралі змінюються з плином часу і різні в різних народів і верств населення. Основними проблемами в моралі є питання про те, що таке «гарний звичай, поведінка, діяльність», що «пристойно, порядно, гідно» і т.д. До пануючої моралі, крім соціальних цінностей і оцінок, належать також і ті, які розцінюються релігією як «добру поведінку». Мораль - це складова частина індивідуального світогляду, вона багато в чому визначає для особистості картину соціально-політичного світу.

Оскільки політика є однією з найважливіших сфер людської діяльності, її неможливо відокремити від моралі. Моральні цінності і норми, що мають відношення до політичного миру, до її інститутів, відносин, політичному світогляду і поведінки членів того чи іншого співтовариства, в сукупності складають політичну етику, використовуються у вигляді оцінки політичного курсу в цілому і політичної діяльності окремих осіб зокрема.