Структура політичних наук

Мораль утримує людину від крайніх форм поведінки, сприяє вирішенню протиріч між індивідом і всієї спільністю. В давнину первинні людські колективи багато в чому регулювали взаємодію людей за допомогою звичаїв, традицій, табу, а також таких інститутів соціального контролю, як сім'я і громада. З виникненням складних спільнот і ослабленням традиційних форм соціального контролю зросла роль політичних інститутів, які стали здійснювати основні владно-регуляційні функції у розвитку суспільства, а мораль - регулювати етичні норми поведінки.

Мораль може так чи інакше характеризувати політична дія, впливати на його реалізацію. Мораль обмежує політику, свободу безконтрольного політичної дії, тому політика часто прагне звільнитися від неї. Ще Н.І. Карамзін слушно зауважив, що «правила моральності і чесноти святіші всіх інших і служать Підставою істинної політики».

Спільне між політикою і мораллю полягає в тому, що вони відносяться до найбільш ранніх регуляторам суспільного життя, до сфери соціального вибору, в силу чого рухливі і мінливі; є регуляторами поведінки людей.

Багато імперативи моралі носять характер ідеалів, з якими слід погоджувати свої дії; вона оцінює суб'єктивне, внутрішнє переживання вчинків. Політика ж більш «приземлена» і цілеспрямована, тобто орієнтована на досягнення певних цілей, результатів. Важливою особливістю політики є її опора на силу, використання примусових санкцій за невиконання вимог. Мораль Ж спирається головним чином на «санкції» совісті.

Мораль у значній частині своїх норм виступає як свого роду антитеза насильству. Так, індуїстсько-буддійська традиція моралі грунтується на принципах «ненасильства». Але стверджувати, що мораль засуджує насильство в принципі, тобто з принципових «міркувань» не сприймає його, - значить ігнорувати якісь реальні ситуації. Так, мораль «висвітлює» ведення справедливих воєн, захист Вітчизни; іслам припускає «священну війну проти невірних» і ін

Далі, добре відомо, що кримінально-правові норми виникають, існують і реалізуються як формалізоване єдність правових поглядів і моральних установлень суспільства. Вельми показовий тут інститут необхідної оборони.

Нарешті, існує і «корпоративна» мораль, є моральні норми, прийняті в певних національних, регіональних та інших структурах суспільства і виправдати застосування насильства в конкретних екстраординарних обставинах (наприклад, дуель як спосіб захисту частини та ін.)

Виділяються наступні підходи до взаємин політики і моралі:

• моралізаторський підхід - означає, що політика повинна мати не тільки високоморальні мети (загальне благо, справедливість), але і за будь-яких обставин не порушувати моральні принципи (правдивість, доброзичливість до людей, чесність) використовуючи при цьому лише морально допустимі засоби;

• ціннісно-нейтральний підхід - ігнорування політикою моральних цінностей. Такий підхід робить її аморальною. У деяких роботах (Н. Макіавеллі та ін) описані способи формування твердої державної влади за принципом «мета виправдовує засоби»;

• компромісний підхід - переважає серед багатьох вчених і моральних політиків. Він виходить з визнання необхідності врахування моральних норм у політиці, враховуючи специфіку останньої.

У сучасному світі центральними напрямками інституалізації моральних вимог до політики є дотримання прав людини, соціальна спрямованість політики, утвердження демократичних принципів життєдіяльності, зміцнення правових засад суспільства.

У силу значущості свого функціонування і його наслідків, політика завжди була, є і буде сферою моральності та відповідальності. Без союзу з мораллю політика позбавляється компаса, що вказує їй мету і напрямок руху до неї, а також відповідальності, без яких вона подібно вийшла з-під контролю людей техніці та науці, загрожує перетворитися на засіб масового ураження, в антигуманний механізм завоювання і збереження влади, на знаряддя поневолення людей, а не їх звільнення і захисту.

Чи буде політика з мораллю і моральними цінностями? Ось що думають з цього приводу відомі політики і політологи.

В. Ігрунов (депутат Держдуми, директор Інституту гуманітарно-політичних досліджень): «Я абсолютно переконаний, що політика і мораль сумісні. Навпаки, політика, не заснована на морили, - річ неприпустима. Політик зобов'язаний керуватися нормами і права, і моралі ».

С. Бабурін (депутат Держдуми): «Політика не тільки сумісна з мораллю і моральними цінностями, більше того, саме політика з великої літери, зрозуміло, а не брудне політиканство, а й здатна забезпечити існування в суспільстві хоча б мінімальних моральних цінностей».

С. Бєляєв (депутат Держдуми), «Як і будь-який інший політик, відповім: звичайно ж, сумісна, навіть обов'язково повинна поєднуватися. Біда, однак, в іншому: багато політиків, на жаль, самі для себе визначають, що морально, а що ні. Звідси ті численні розбіжності з загальнолюдськими поняттями про мораль, які ми спостерігаємо у відомих у країні осіб ».

А. Мігранян (політолог): «Мораль і політика - принципово різні сфери. У сфері моралі неприпустимі компроміси. Сутнісна характеристика сфери політики, і особливо демократичної політики - узгодження інтересів, пошук компромісів, переважання технології над ідеологією і системою цінностей. Тому вибір «меншого зла» при прийнятті політичних рішень є основою функціонування всіх демократичних суспільств ».

У сучасних умовах зростає роль моральних критеріїв у політиці, в силу того, що багато разів збільшується «ціна» багатьох політичних рішень, підвищується значення впливу громадської думки на політику і політиків.

Вплив моралі на політику може і повинно здійснюватися по ряду напрямків. Це - постановка моральних цілей, вибір адекватних їм і реальної ситуації методів і засобів, облік у процесі політичної діяльності моральних принципів. Виконання всіх цих вимог залежить від методів і засобів, що використовуються в процесі їх досягнень. Метою політики повинна виступати не влада заради влади, як мета збагачення чи диктату, а здійснення поставлених лідером благородних політичних цілей - наприклад, торжество демократії, запобігання національних конфліктів, забезпечення економічного зростання, добробуту і процвітання населення країни.

Демократичний політик, на відміну від політикана, бореться за владу не для того, щоб зловживати нею, а щоб з її допомогою вирішувати суспільно важливі завдання. Тому справжній успіх політика - це, перш за все, успіх програми його діяльності, висока оцінка суспільства та історії. У кінцевому рахунку моральне рішення громадського діяча та політика, помножене на знання і досвід, є самим вірним.

4.2 політика як всезагальна форма  соціальних зв’язків

З´ясовуючи зміст і роль політики як суспільного явища, слід виходити насамперед з ролі людини, особистості з її інтересами і потребами, що й виступає першоосновою, першоджерелом, детермінантою політичного життя. Саме це сприяє формуванню складної системи суспільних відносин, які спрямовані на регулювання політико-владних проблем і процесів, що дають змогу певним групам людей реалізовувати свої цілі.

Таким чином, політика в будь-якому суспільстві, на будь-яких історичних етапах його розвитку стає засобом забезпечення насамперед власних інтересів індивіда чи великих груп людей: станів, територіальних одиниць, класів і націй.

Метою політики як усвідомленої форми діяльності є націленість на забезпечення оптимально можливого в даному суспільстві й конкретних умовах здійснення суспільних процесів, вивчення їх та регулювання і розвиток у тому напрямі, якого бажає домінуюча чи опозиційна група. Політика — це реалізація певної мети переважно через відносини протиборства (не обов´язково революційності, адже політичний компроміс, наприклад, — це також подолання, подолання власних амбіцій однієї із сил, подолання нетерпимості до інших).

5.1. політична думка стародавнього  світу

Політична та правова думка у давніх народів давніх єгиптян, індусів, китайців, вавилонян, персів, євреїв, греків, римлян та нших — бере витоки з міфологічних джерел і оперує міфологічними уявленнями про місце людини в світі. На ранньому етапі свого розвитку політико-правов погляди, в цілому, ще не встигли виділитися у відносно самостійну ділянку людських знань і були тільки складовим елементом цілісного міфологічного світогляду.

Для міфів стародавніх народів, у цілому, характерне уявлення про божественне (небесне, надлюдське) походження існуючих відносин влади і порядку. Так, у Рігведі (священних гімнах аріїв) всі події в світ розглядалися, як прояв Ріти — світового порядку, — дотримання якого вважалося правильним шляхом і виконанням обов'язку. Таким чином, та або інша версія божественного походження земної влади і порядку — провідний принцип і основна модель відповідного її влаштування і одночасно панівна ідеологія, яка не ма конкуренції у вигляді інших точок зору, поглядів тощо; сумнів у міфі — це початок його раціоналізації, але це, як правило, відбувається доволі пізно.5.

Різні версії міфів дають можливість прослідкувати різноманітність форм впорядкування суспільних відносин і різних шляхів формування і розвитку держави та права. Так, у стародавньому Китаї, відповідно до міфу про божественне походження і характер земних порядків, вся влада безпосередньо сконцентрована в особі верховного правителя. В Єгипті, Вавілоні, Індії можна спостерігати дещо інший підхід, згідно з яким боги, будучи джерелом влади правителя, разом з тим і самі продовжують вирішувати земні справи та людські долі. Певна своєрідність притаманна релігійно-міфологічним уявленням стародавніх євреїв. За їхньою версією, єдиний стинний бог знаходиться в особливих договірних відносинах зі всім єврейським народом, будучи його главою і царем (верховним законодавцем, правителем суддею). Закони єврейського народу, згідно з цими уявленнями, отримані Мойсеєм прямо від бога. У звичних умовах здійснення влади проводиться людьми від імен бога, але в екстраординарних ситуаціях він діє і безпосередньо через одкровення, чудеса тощо.

Ці міфологічні версії про божественний характер державної влади лежать в основі і більш конкретних уявлень про зміст влади, управління, закон і порядок. Відповідно до релігійно-міфологічних уявлень давніх єгиптян, правду, справедливість і правосуддя уособлює богиня Маат. Судд носили зображення цієї богині і вважалися її жерцями. Божественний характер земної влади (фараона, жерців, чиновників) і офіційно визнаних правил поведінки, в тому числі і основних джерел тодішнього права (звичаїв, законів, судових рішень), означав, що всі вони відповідають або повинні відповідати маат природно-божественному порядку справедливості. Поняття маат містить, по суті, той же зміст, що і поняття рта (ріта в "Рігведі", дао — в давньокитайській міфології, діке — у давніх греків). У всіх випадках йдеться про правду-справедливість, яка в пізніших природно-правових концепціях праворозуміння стала визначатися як природне, або природно-божественне раво.

Право і закон на стадії початкових релігійно-міфологічних уявлень ще не виділилися в особливу систему норм й снували у вигляді органічної частини релігійно-міфологічно схвалюваного порядку державного і суспільного життя. В законах цього часу тісно перепліталися міфологічні, релігійні, моральні, соціально-політичні та інш аспекти, а законодавство, в цілому, виводилося з божественного першоджерела. Закони походили або прямо від богів, або від їхніх ставлеників — правителів. Безпосередньо з богами пов'язували право і законодавство давні індуси, гиптяни, євреї, греки. Раціоналізація державно-правових уявлень, яку можна спостерігати в I тисячолітті до нашої ери, означала відхід від міфологічно деології і, одночасно, усунення монополії жерців. Цей процес йшов у напрямку десакралізації та етизації змісту міфів. В різних державно організованих суспільствах він проходив по різному, маючи відмінні форми і наслідки. Але, в цілому, тенденція відходу від початкових релігійно-міфологічних уявлень до більш раціонального погляду на державу і право в VIII-VI ст.ст. до н.е. спостерігається скрізь.

Особливо значні успіхи цей процес мав в античній Греції та Римі, де були досягнуті значні успіхи в галузі раціонально-філософського наукового дослідження політико-правових явищ.

5.2 1. Політична думка періоду Середньовіччя

З самого початку християнство несло в собі мрію принижених про рівність та соціальну справедливість. Проте, реальність феодального життя була зовсім не такою, якою вона бачилась первіснохристиянським пророкам. Церква активно втручалась в політику.

Аврелій Августін (354 - 430 рр.) та Фома Аквінський (1226 - 1274 рр.) - основні творці християнської політичної концепції. У їх вченнях християнська переконливість, навіть фанатизм, сполучалися із реалізмом та помірністю.

Аврелій Августін різко протиставляв церкву та державу. Він стверджував, що держава пов'язана із царством диявола, але в той же час обговорював ідею оновлення «граду земного» у руслі християнської доброчесності.

Фома Аквінський прийшов до висновку, що держава має позитивну

цінність. Вона не тільки зберігає мир, але і є виявом божого провидіння та волі в ім'я людей. Політика на його думку означає моральну відповідальність, спрямування волі людини у всіх соціальних діях. В роботі «Сума теології» Ф.Аквінський розглядає вічне право , божественне право, природне право ,позитивне право.

Вічне право - мудрість бога, як правителя усього. З нього витікає божественне право - заповіді, які усім відомі, природне право - належить людям як свідомим моральним та соціальним істотам. Існує один стандарт істини та справедливості, він природний і усі його знають.

Позитивне право ( те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир. Якщо позитивне право, яке увів суверен протирічить природному - воно незаконне і у цьому випадку Ф.Аквінський визнавав право народу на виступ проти монарха у тому випадку, коли влада виступає проти бога та моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію, або коли правитель починає діяти несправедливо. Але остаточне рішення про долю влади, на думку Ф.Аквінського залежить від церкви. Так виглядає вчення Фоми про державу.

Завдяки Християнству політична думка піднялась на новий рівень. Воно стверджувало, що людині від Бога даний індивідуальний спосіб існування та підкреслювало її цінність. Поряд з цим Християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а сприймати владу тільки як тягар відповідальності.

2. Розвиток соціально-політичної  думки в період Відродження.

Теоретиків цього періоду більше цікавить проблема походження та засад держави, а не його цілі. Політична думка звільняється від колишніх пут філософії та релігії. Розум розглядається ними як інструмент, робиться акцент на мирському характері законів.