Особистісна тривожність і її вплив на поведінку людини

 

 

Тема: „Особистісна тривожність і її вплив на поведінку людини”

 

 

Зміст

 

 

Вступ

 

Тривожність — індивідуальна психологічна особливість, що виявляється в схильності людини до частих і інтенсивних переживань стану тривоги, а також у низькому порозі його виникнення. Розглядається як особистісне утворення і/або як властивість темпераменту, обумовлена слабістю нервових процесів.

Питання про причини тривожності відкрите; у даний час переважає точка зору, відповідно до якої тривожність, маючи природну основу (властивості нервової й ендокринної систем), складається під час життя, у результаті дії соціальних і особистісних факторів. У дошкільних і молодшому шкільному віках головною причиною бувають порушення дитячо-батьківських відносин. У більш дорослому віці тривожність може породжуватися внутрішніми конфліктами, переважно самооцінного характеру.

Виділяється стійка тривожність у якій-небудь сфері — приватна, «зв'язана» (шкільна, екзаменаційна, міжособистісна й ін.) і загальна, «розлита», що вільно змінює об'єкти в залежності від зміни їхньої значимості для людини. Розрізняється також адекватна тривожність, що є відображенням неблагополуччя людини в тій або іншій області, хоча конкретна ситуація може не містити погрози, і тривожність неадекватна, або власне тривожність — у благополучних для індивіда областях дійсності (Л. И. Божович, В. Р. Кисловська).

Тривожність є показником неблагополуччя особистісного розвитку і, у свою чергу, робить на нього негативний вплив. Такий же вплив має і нечутливість до реального неблагополуччя, «захищеність», що виникає під дією захисних механізмів, насамперед витиснення, і, що виявляється у відсутності тривоги навіть у потенційно загрозливих ситуаціях. Тривожність може з'явитися провісником неврозу, а також його симптомом і механізмом розвитку. Входить у якості одного з основних компонентів у «посттравматичний синдром», тобто комплекс переживань, обумовлених пережитої психічної і/або фізичною травмою. Серед інших видів психічних розладів з тривожністю зв'язані також фобії, іпохондрія, істерія, нав'язливі стани й ін. Уперше була описана 3. Фрейдом (1925).

Заслуговує на увагу та детальніше дослідження особистісної тривожності і її впливу на поведінку людини, яка не достатньо вивчена науковцями.

Терміном «тривога» позначається емоційна відповідь на можливу психічну загрозу, на відміну від терміна «страх», яким позначається реакція на реальну загрозу, загрозу порушення функцій організму й виконуваної діяльності. Стан тривоги виникає у зв'язку з можливими неприємностями, непередбаченими ситуаціями, змінами у звичайній обстановці й виражається специфічними переживаннями — хвилювання, побоювання, порушення спокою тощо. Тривожність може даватися взнаки у спілкуванні (зменшується можливість прогнозування успішності), у поведінці (невідповідність суб'єктивної моделі реальній дійсності) і супроводжується проявом неадекватно завищеної тривоги, що призводить до порушення регуляторних процесів. Тоді тривожність закріплюється як властивість особистості і стає домінуючою рисою характеру.

Тривожність як риса особистості є найбільш значущим ризик-фактором, що сприяє нервово-психічним захворюванням. Висока тривожність знижує ефективність інтелектуальної діяльності, гальмує її в напружених ситуаціях, наприклад під час іспитів, заліків; знижує рівень розумової працездатності, викликає невпевненість у своїх здібностях, є однією з причин негативного соціального статусу особистості, бо її поведінка характеризується емоційною неврівноваженістю, роздратуванням і може призвести до емоційного стресу.

Отже, вищесказане визначає для психолога актуальність та необхідність теоретичного та практичного знання тривожності та її впливу на поведінку людини у професійній діяльності.

Мета курсової роботи – вивчення теоретичних аспектів особистісної тривожності.

Об’єктом обрано виступає особиста тривожність людини.

Предмет дослідження – вплив особистісної тривожності на поведінку людини.

Гіпотеза - особистісна тривожність має негативний вплив на  поведінку людини, тобто викликає невропатичний конфлікт, який супроводжується емоційними та нервовими зривами, із психосоматичними захворюваннями.

Відповідно до мети роботи були поставлені наступні завдання:

• висвітлити теоретичні аспекти особливостей поняття тривожності та її впливу на поведінку людини, описати прийоми корекції тривожності;
• розглянути методи та методику загальних практичних досліджень тривожності;
• проаналізувати результати проведених практичних досліджень.

 

Розділ І. Теоретичні аспекти визначення тривожності та її впливу на поведінку людини

1.1. Вплив особистісної тривожності на поведінку людини

 

Присутність тривоги свідчить про життєздатність.

                                                        Ролло Мей, американський психотерапевт

 

«Тимчасовий успіх завжди супроводжується сильною тривогою», — затверджував англійський поет XVII століття Джон Донн. Це висловлення звучало в ті часи незвичайно, адже слово «тривога» (anxiety) тоді уживалося вкрай рідко. Навіть Шекспір, що так багато писав про страх (fear), поняттям «тривога» не користувався. Психіатри почали чітко відрізняти тривогу від страху тільки в XIX столітті. Страх завжди має причину. Зникла погроза — зник страх. Тривога не має видимих основ. Страх загострює почуття, мобілізує сили і спонукає до дій. Тривога паралізує волю, мучить, гнітить, заподіює щиросердечні і фізичні страждання, приводить до хвороб, а іноді навіть до смерті. Проте стає ясно, що проблема складається не тільки в тім, як позбавити людину від тривоги, але й у тім, чи завжди це варто робити.

У 1924 році учень і співробітник Фрейда Отто Ранк (1884—1939) опублікував книгу «Травма народження і її значення для психоаналізу», у якій затверджував, що в процесі народження індивідуум зіштовхується із ситуацією, що грозить йому загибеллю, і його реакція стає прообразом усіх майбутніх страхів. Для Ранка було важливо, що «індивідуум приходить у світ зі страхом, і цей внутрішній страх існує незалежно від зовнішніх погроз, сексуальної або іншої природи».

Після народження людина поступово формує особистість і стає індивідуальністю. На противагу тварині вона наділена уродженою, зробленою здатністю до адаптації. «Їй приходиться самій шукати шлях у житті, — писав знаменитий німецький психіатр і філософ Карл Ясперс. — Людина не є готова форма, вона формує себе сам. У тій мірі, у якій вона усе-таки являє собою готову форму, вона близька до тварин».

Перед тим як стати самостійною і незалежною особистістю, людині приходиться випробувати безліч ударів. Дитину віднімають від материнських грудей. Коли вона підростає, її позбавляють безтурботності і відправляють у школу. Люди віддають велику частку своєї волі, коли одружуються. Професійна кар'єра теж вимагає обмежень. Людина постійно від чогось відмовляється і безліч разів випробує «маленьку смерть».

Ранк говорив про страх перед життям і страху перед смертю. Страх перед життям — це острах йти вперед, тривога, що охоплює при необхідності створювати нове, одночасно перекреслюючи звичне старе. Страх перед смертю — це острах втратити свою індивідуальність і незалежність. Між цими двома полюсами тривоги людина знаходиться протягом усього свого життя. Але якщо здорову людину тривога змушує напружити сили і перебороти її, невротик не здатний зберегти баланс між страхом перед життям і смертю.

По Ранку, людині, що опинилась поза рамками соціальних і культурних цінностей, дуже важко перебороти тривогу. Втрата єдності зі світом загострює почуття провини, острах відповідати за свої вчинки і відчуття своєї незначності і непотрібності. Ідея єдності людини і світу істотно вплинула на подальший розвиток психоаналізу і розуміння природи тривоги, але прийшла вона в психоаналіз ззовні, оскільки була широко поширена на початку XX століття. Творець квантової теорії великий фізик Макс Планк (1858— 1947) виразив її так: «Коли мій онук викидає з ліжка свою ляльку, здригаються зірки».

Улюбленим учнем Зиґмунда Фрейда був Альфред Адлер, але трапилось так, що саме він першим порвав зі своїм учителем. Відбулося це в 1911 році, а на наступний рік Адлер випустив книгу «Про нервовий характер», у якій обґрунтував своє власне навчання.

Фрейд дивився на людину як на біологічний автомат, керований імпульсами, що сформувалися в плин багатовікової еволюції, і інстинктами. Він надавав першорядного значення усьому, що зв'язано із сексом. У цьому є логіка — адже секс лежить в основі розмноження живих істот. Без нього не було б ні життя, ні еволюції.

Фрейд прийшов до висновку, що невротична тривога — результат незадоволених сексуальних бажань. Це може трапитись при перерваному половому акті або при тривалому його чеканні. Змушене відмовлення від виконання первісного прагнення сприймається як погроза особистості і виявляється в невротичному поводженні.

Для Фрейда фобія — це вираження невротичної тривоги. Буває, що чоловік збуджується на вулиці побачивши минаючих повз нього жінок. Порушення придушується. У результаті виникає занепокоєння, що підмінюється острахом вулиці. З'являється агорафобія.

Адлер зрозумів, що психоаналіз може існувати без сексуальної підкладки, що йому завзято нав'язує вчитель і яка багатьох відштовхує. Не те, щоб без сексу можна зовсім обійтися, але його варто поставити на відповідне йому більш скромне місце.

Фрейд, раціоналіст до мозку кіст, прагнув досліджувати людську психіку так, як вивчають закони електрики. Але у фізиці усе ґрунтується на результатах досвідів. А дати переконливий експериментальний доказ вірності тлумачення сновидінь поки ще нікому не удалося.

Фрейд не міг не бачити протиріч у роботах своїх учнів, і це повинно було його тривожити. Першим наслідком усякого невротичного переляку є звуження сфери діяльності й уваги. Невротик Фрейд зосередився на сексуальних прагненнях і намагався звести до них усю людську психіку.

Перед Адлером стояла інша задача, ніж перед його вчителем. Демонстративне схвалення його робіт Фрейдом могло сприйматися як похвала за те, що учень слідує по стопах учителя. Адлеру необхідно було самоствердитися, створити свою власну школу і своїх послідовників. Можливо, конфлікт із Фрейдом у значній мірі ґрунтувався на комплексі неповноцінності. Він і ліг в основу навчання Адлера, з якого згодом виріс «неопсихоаналіз».

Адлер багато хворів з раннього дитинства: через рахіт почав ходити лише в чотири роки, тоді ж переніс пневмонію і чудом залишився живий. Він намагався в усьому перевершити свого старшого брата. (Можливо, для взаємин Адлера і Фрейда мало значення те, що брата Адлера, як і Фрейда, кликали Зиґмундом.) По Адлеру, подолання безпорадності і незахищеності відіграє величезну роль у житті як окремої людини, так і цілих народів і всього людства. Колись люди жили в страху перед стихійними лихами і хижими тваринами. Для того щоб вийти з положення приниженості, людство створило техніку, науку, культуру. Їхнє головне призначення — компенсація людської слабості.

Адлер бачив у пацієнті не носія ряду хвороб, а насамперед особистість, цілісності якої щось загрожує. Усі бажання, представлення, спогади, сни людини відбивають виниклий у результаті взаємодії з навколишнім світом «життєвий стиль», що іноді оберігається ретельніше, ніж саме життя.

Тривога, по Адлеру, — вираження комплексу неповноцінності, що виникає, коли людина почуває нездатність установити нормальні стосунки з іншими людьми.

Адлер, як і Фрейд, зацікавився агорафобією, але зрозумів її по-іншому. Він починав не з причини, а з мети. Людина виходить на вулицю, і її зненацька охоплює тривога. У неї паморочиться голова і підсилюється серцебиття. У її поводженні — заклик до інших людей про допомогу. Тремтячи від страху, агорафоб начебто говорить: «Дивіться — я беззахисний. Я хворий і не відповідаю за свої вчинки. Від мене не можна нічого вимагати».

Якщо людина не може справитися з задачами, що стоять перед нею, вона згадує час, коли їй допомагали. Дитина плаче доти, поки мати не виконає її вимоги. Людина, що навмисно демонструє своє безсилля, намагається таким способом керувати іншими людьми.

Прагнення до влади над людьми — це типове бажання одержати «зверхкомпенсацію» за комплекс неповноцінності. В оточенні Фрейда вважали, що ідея «волі до влади» запозичена Адлером у Ніцше. Насправді ж Адлер не взяв у Ніцше нічого, крім вираження «воля до влади», що перейменував у «прагнення до влади», вклавши в нього інший зміст.

Чим більше страждає людина від комплексу неповноцінності, тим яскравіше розпалюються у неї фантазії, у яких вона відіграє роль щасливого і заповзятливого індивідуума. Чим сильніше внутрішня тривога, тим сильніше потреба невротика довести свою перевагу над іншими людьми. Спільність людей людина відчуває, коли вона здорова. Невротик її не почуває. У неї ростуть відчуження, агресивність, садомазохистське прагнення мучити інших людей і самому страждати від їх несправедливості.

Адлер, серцева, товариська, дотепна людина, умів знайти підхід до своїх пацієнтів. Його теорії на відміну від фрейдовських нікого не шокували. Книги Адлера швидко стали популярні, а ідеї знайшли численних прихильників як серед учених, так і серед широкої публіки. Але все-таки в навчанні Адлера подоланню комплексу неповноцінності в розвитку людської особистості надавалося занадто велике значення.

Американський психіатр Гаррі Стек Салліван (1892—1949) визначав психіатрію як «вивчення біології міжособистісних відносин». По Саллівану, розібратися в психіці окремої людини можна, лише розплутавши клубок взаємин, у яких вона знаходиться з іншими людьми й у які сильніше всього виявляється його особистість.

Для того щоб проникнути в причини, що породжують тривогу, треба зайнятися відносинами дитини з найбільш важливими для нього людьми з найближчого оточення. Між матір'ю і дитиною виникають особливі емоційні відносини. Салліван називав їх емпатією. Якщо дитина росте боязкою, виходить, щось негаразд у її відносинах з матір'ю. Справа не тільки в недоліку уваги і любові. Якщо мати боязка, дитина теж стає полохливою. Це буває так часто, що виникли припущення про те, що боязкість передається в спадщину, але багато психотерапевтів все-таки упевнені, що вона дається вихованням у дитячому віці.