Особливості соц роботи з людьми з обмеженими фізичними можливостями

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ  ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНИХ ТА ІНФОРМАЦІЙНИХ  ТЕХНОЛОГІЙ

 

       Факультет соціально-економічного управління

Кафедра соціального управління

 

Особливості соціальної роботи з людьми з обмеженими фізичними  можливостями

 

Курсова  робота з навчальної дисципліни

«Технологія соціальної роботи з проблемними  групами»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

Вступ

 

Розділ I Сучасний стан проблеми людей  з обмеженими фізичними можливостями

1.1 Інвалідність як соціальне явище…………………………………………..6

1.2 Особливості дезадаптації осіб з обмеженими можливостям ………...12

1.3 Соціальний захист людей з обмеженими можливостями ……………...22

 

Розділ II Особливості надання соціальної допомоги людям з обмеженими фізичними  можливостями

2.1 Психологічні аспекти соціальної  роботи з людьми з обмеженими  можливостями ………………………………………………………………….26

2.2 Організація діяльності клубів  спілкування для дітей та молоді, що мають функціональні обмеження……………………………………………31

 

Висновок

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність проблеми. В Україні спостерігається тенденція до зростання чисельності інвалідів унаслідок зниження рівня медичного обслуговування, росту наркоманії та алкоголізму, підвищення екологічної небезпеки. Серйозність проблеми обумовлена не лише тим, що за останній час збільшилось число людей, котрі мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їх соціальною і моральною незахищеністю.

Організація соціальної допомоги дітям і молоді, які позбавлені можливості вести  повноцінне життя внаслідок вад  фізичного або психічного розвитку, потребує, в першу чергу, зміни  ставлення суспільства до інваліда та проблеми інвалідності в Україні  взагалі. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої  людини, яка має інвалідність, та її сім'ї. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність – це нещастя однієї людини чи суспільний феномен.

Внаслідок обмежень у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні, контролі за своєю поведінкою розвиток цих дітей значною мірою  залежить від задоволення їх потреб іншими людьми, що складає багатогранний  процес соціальної реабілітації. Протягом багатьох років державна підтримка  дітей і молоді з вадами розвитку зводилась до певного матеріального  забезпечення (пенсійні виплати), надання  медичних послуг (діагностика, лікування  та початкова освіта у спеціалізованих  навчальних закладах). Поряд з цим  більшість інвалідів, маючи обмеження  в пересуванні, були ізольовані від  навколишнього світу. Сьогодні ситуація фактично не змінилась. В сучасних умовах економічної нестабільності інваліди виявились однією з найбільш соціально  незахищених верств населення.

Головною  проблемою, яка потребує негайного  вирішення, є подолання соціальної ізоляції інвалідів, обмеженості можливості їх спілкування, організація їх дозвілля, навчання, пошуку можливого заробітку. Діти-інваліди та молоді інваліди потребують не тільки матеріальної підтримки та заходів медичної, професійної та соціально-побутової реабілітації, а й – створення належних умов для актуалізації власних здібностей, розвитку особистих рис і задоволення потреб у соціальному, моральному і духовному самовдосконаленні.

Інвалідність  – це проблема не тільки власне інваліда, але й його близького оточення. Нажаль, чимало батьків, діти яких мають певні відхилення в розвитку, не мають певної інформації про особливості навчання, виховання дитини, способи корекції та, що часто зустрічається, про хворобу взагалі. Найчастіше батьки, які виховують дитину-інваліда, стикаються з проблемами, пов’язаними з установленням контактів та розв’язанням різноманітних ситуацій, які іноді загрожують існуванню сім’ї.

Метою курсової  роботи є аналіз проблем людей з вадами здоров’я та особливості надання  допомоги людям цієї категорії.

Об’єктом  дослідження є технології соціальної роботи з людьми з обмеженими фізичними можливостями. 

Предметом дослідження є зміст надання  соціальної допомоги особам з обмеженими фізичними можливостями. 

Завданням дослідження роботи є:

•   розглянути інвалідність як соціальне явище
•   дослідити особливості дезадаптації осіб з обмеженими можливостями 
•   вивчити напрямки діяльності органів соціального захисту осіб з обмеженими можливостями
•   проаналізувати психологічні аспекти соціальної роботи з людьми з обмеженими можливостями
• охарактеризувати організацію діяльності клубів спілкування для дітей та молоді, що мають функціональні обмеження.

 

З метою  реалізації поставлених завдань  використовувались теоретичні та емпіричні методи дослідження:

Теоретичні методи: аналіз психологічної, соціально-педагогічної літератури, узагальнення експериментальних даних, класифікація, дедукція, індукція.

Емпіричні методи: спостереження (пряме і опосередковане); інтерв'ювання; анкетування; бесіди; моделювання конкретних ситуацій; констатуючий і формуючий експерименти.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ I Сучасний стан проблеми людей з обмеженими фізичними  можливостями

 

1.1 Інвалідність  як соціальне явище

Загальнотеоретичні  аспекти проблем інвалідності знайшли  своє відображення у вітчизняних  та закордонних законодавчих актах, економічній, соціальній та психологічній  літературі. Серед вчених, що присвятили свої праці питанням інвалідності, шляхам її виникнення, а також реабілітації та соціальному захисту інвалідів  варто виокремити В. С. Андреєва, М.А. Вігдорчіка, І.М. Сироту, Б.І. Сташківа, І.М. Терюханову, А.Г. Шевцова та інших. Попри значну кількість наукових робіт з цієї проблематики, теоретичному аспекту даного питання приділено  недостатню увагу.

Важливість  та необхідність даного дослідження  обумовлені також значною кількістю  людей з інвалідністю: за оцінками експертів, на планеті наразі проживає близько 650млн. інвалідів, у тому числі  приблизно 3 млн. – в Україні. Ці майже 6% наших співвітчизників є однією з найбільш ізольованих категорій  населення, позбавлених можливостей  розвитку та виключеними з повноцінного життя суспільства.

Ще з  історії Древньої Спарти до нас дійшли відомості про страшне ставлення  до немовлят з явно вираженими фізичними  вадами.

Наприкінці  середніх віків словом «інвалід»  називали немічних людей, які були жертвами війн та потребували допомоги та опіки. В часи епохи Відродження, яка  возвеличувала здорове та гарне  тіло, люди з каліцтвом зазнавали  переслідувань. Надалі в історії  людства спостерігається прогрес - для інвалідів створюються притулки, вони живуть на подаяння. В  Європейських країнах інвалідів годували при монастирях, а у 1671 році у

Франції було побудовано перший будинок для інвалідів. За часів Царської Росії інвалідів розміщували при монастирях, із державної казни виділялися кошти на їх утримання. Поняття «інвалід» на той час застосовувалося до осіб, що зазнали каліцтва у зв’язку з проходженням військової служби. Як бачимо протягом історії, суспільство змінювало своє відношення до людей з відхиленнями в розвитку. Воно пройшло шлях від ненависті і агресії до терпимості, усвідомлення рівноправності інвалідів із здоровими людьми, їх інтеграцію у суспільство.

На думку  М.М. Малофєева, в еволюції ставлення  суспільства і держави до людей  з фізичними вадами можна виділити п’ять етапів.

 

Таблиця 1.1  Етапи в еволюції ставлення суспільства і держави до людей з фізичними вадами

Етапи	Характеристика ставлення до осіб з обмеженими можливостями
Перший етап	Від агресії та нетерпимості до визнання необхідності турботи про дітей з відхиленнями в розвитку. Ознаменуванням даного етапу стало відкриття в Баварії першого притулку для незрячих дітей у 1198 р. На 1706-1715 рр. припадає виникнення перших монастирських притулків і в Росії.
Другий етап	Від визнання необхідності піклування про дітей з відхиленнями в розвитку до визнання можливості навчання хоча б частини з них. Так, у 1770 р в Парижі було відкрито спеціальні школи для глухонімих, а в 1784 р. для незрячих дітей.
Третій етап	Від визнання можливості навчання до визнання доцільності навчання трьох категорій дітей: з порушеннями слуху, зору та розумово відсталих.
Четвертий етап	Від визнання необхідності навчання частини атипових дітей до розуміння необхідності навчання всіх атипових дітей. В Західній Європі цей етап триває від початку до 70-х рр.. ХХ століття і характеризується розвитком законодавчої бази спеціальної освіти, а також структурним вдосконаленням національних систем спеціальної освіти (в деяких країнах існує д 20 типів таких спецшкіл).
П’ятий етап	Від ізоляції до інтеграції. В західноєвропейських країнах етап характеризується скороченням кількості спеціальних шкіл та різким збільшенням кількості спеціальних класів в загальноосвітніх школах, реорганізацією взаємодії структур загальної та соціальної освіти та орієнтацією останньої на підготовку дітей з відхиленнями в розвитку як повноцінних громадян того суспільства, до якого вони належать.

У сучасній науковій літературі поруч з терміном «інвалід» широко використовуються такі означення, як «люди з функціональними обмеженнями», «люди з особливими потребами», «особи з обмеженими можливостями», «особи з обмеженими фізичними можливостями», «особи з фізичними вадами», «неповносправні».

Одне  з перших визначень терміну «інвалідність» належить експерту- профпатологу, статистику М.А. Вігдорчіку. Він, зокрема, зазначав, що інвалідність – це стійка втрата працездатності.

Значний внесок у дослідження поняття  «інвалідність» вніс В.С. Андреєв. За його визначенням «інвалідність» – це засвідчений медичним органом стан, при якому особа внаслідок хронічного захворювання або анатомічних дефектів, що викликають стійке, незважаючи на лікування, порушення функцій організму, вимушена припинити професійну діяльність на тривалий термін або може працювати при значній зміні звичайних умов праці.

Серед вітчизняних  науковців визначення поняття «інвалідності» запропонував професор І.М. Сирота. За його визначенням, про інвалідність мова йде тоді, коли розлади функцій  організму під впливом хвороби  чи внаслідок анатомічного дефекту  тягнуть за собою соціальні наслідки - припинення професійної роботи в  звичайних умовах чи зміну її, призначення  різних видів соціальної допомоги, встановлення різних пільг і т. ін.

Визначення  інвалідності як порушень функцій організму, що є перепоною виконання професійної  діяльності наведено і в словниках. Так, за словником російської мови С.І. Ожегова, «інвалід» - людина, яка втратила працездатність внаслідок каліцтва, хвороби; у словнику іншомовних слів слово «інвалідність» (від лат. invalidus - безсилий, слабкий) означає нездатність людини працювати за своєю професією чи взагалі внаслідок захворювання або вродженого дефекту розвитку; за тлумаченням юридичного словника інвалідність визначається як посвідчення медичним органом стану здоров’я, за якого громадянин внаслідок хронічного захворювання чи анатомічних дефектів, які спричиняють стійке, незважаючи на лікування, порушення функцій організму, змушений припинити професійну працю чи може працювати в разі значних змін звичайних умов праці; енциклопедичний словник медичних термінів наводить визначення інвалідності як стійку, тривалу або постійну втрату працездатності чи значне обмеження її, що викликано хронічним захворюванням, травмою або патологічним станом.

Законодавчо в Україні поняття «інвалід»  та «інвалідність» визначено статтею 1 Закону Україну «Про реабілітацію інвалідів в Україні», де інвалід - це особа зі стійким розладом функцій  організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи  потребу в соціальній допомозі й  посиленому соціальному захисті, а  також виконання з боку держави  відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав. Інвалідність — це втрата здоров’я та обмеження  життєдіяльності, що перешкоджає або  позбавляє конкретну особу здатності  чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно  від вікових, статевих, соціальних і  культурних факторів.

Зарубіжне законодавство приводить низку  різних тлумачень поняття інвалідності. Так, німецьке законодавство, згідно Соціального  кодексу 1997 року визначає термін «зниження  працездатності» як неможливість особи  виконувати свою роботу та отримувати заробіток, який вона мала до такого зниження. В законодавчих актах США немає визначення поняття «інвалідність», натомість Законом «Про соціальне забезпечення» 1967 року його змінено на поняття «непрацездатність». В Швейцарії статтею 4 Закону «Про страхування по інвалідності» її трактують як зниження працездатності в отриманні заробітку, що стало результатом погіршення фізичного чи психічного здоров’я внаслідок трудового каліцтва, загального захворювання або нещасного випадку.

Проблема  інвалідності також широко розглядається  міжнародними організаціями. Так, згідно з визначенням, яке наводить ООН, інвалідність - «обмеженість конкретного  індивідуума, що витікає з дефекту  або інвалідність, яка перешкоджає  або лишає його можливості виконувати роль, яка вважається для цього  індивідуума нормальною у залежності від вікових, статевих, соціальних та культурних чинників».

Концепцією  ВООЗ передбачено, що приводом для призначення  інвалідності є не сама хвороба чи травма, а їх наслідки - порушення  тієї чи іншої психологічної, фізіологічної  або анатомічної структури чи функції, що призводить до обмеження  життєдіяльності та соціальної неповноцінності. Декларацією про права інвалідів (1975 р.) закріплено визначення поняття  інвалід, яке означає будь-яку  особу, яка не може самостійно забезпечити  повністю чи частково потреби нормального  особистого і /або соціального життя  через ваду вроджену чи ні, його чи її фізичних або розумових здібностей. Конвенцією про права інвалідів  визначено, що люди з інвалідністю включають  тих, хто має стійкі фізичні, розумові, інтелектуальні чи сенсорні порушення, які під час взаємодії з  різноманітними перешкодами можуть заважати їхній повній і дієвій участі у житті суспільства на рівні  із іншими. Стандартними правилами  забезпечення рівних можливостей для  інвалідів, прийнятими резолюцією 48/96 Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1993 року, термін «інвалідність» включає  в себе значне число різноманітних  функціональних обмежень, що зустрічаються  серед населення у всіх країнах  світу. Люди можуть стати інвалідами внаслідок фізичних, розумових або  сенсорних дефектів, стану здоров’я або психічних захворювань. Такі дефекти, стани або захворювання за своїм характером можуть бути постійними чи тимчасовими .

 

1.2 Особливості дезадаптації осіб з обмеженими можливостями