Особливості соц роботи з людьми з обмеженими фізичними можливостями

Дослідження дезадаптації людей з обмеженими можливостями – надзвичайно серйозна і недостатньо вивчена проблема. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини, яка має інвалідність, та її сім’ї. І лише в останні роки у суспільстві розглядається інвалідність як суспільний феномен. На теперішньому етапі розвитку науки існує кілька моделей інвалідності. (медичної, економічної, соціальної), не можуть повністю розв’язати особистісні проблеми таких людей.

 

Рис. 1.1 Моделі інвалідності

 

 

 

 

 

Медична модель інвалідності акцентує увагу на патологіях у людини (вроджених чи тих, що з’явилися), за якими вона відрізняється від інших нормальних людей. При цьому інвалід розцінюється як неповноцінна людина. Міра неповноцінності визначається тим, наскільки він обмежений у різних сферах людської діяльності, та його спрямованістю до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо.

В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження порівняно зі здоровими людьми чи неспроможні працювати взагалі. Інваліди розглядаються як люди менш продуктивні чи економічно обмежені. Звичайно, економічна модель інвалідності – це результат концепції соціальної корисності, яка, без сумніву, породжує соціальну дискримінацію.

Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції порівняно зі здоровими людьми.

Економічна і функціональна  моделі є логічним наслідком медичної моделі. Всі моделі роблять акцент на тому, що саме в даної особи  є відсутнім: медична – акцентує відсутність здоров’я, економічна – неспроможність до продуктивної праці, функціональна – неспроможність у широкому розумінні цього слова.

Виникає потреба створити психологічну модель інвалідності, яка б розглядала процес психічного розвитку в найрізноманітніших умовах. Тобто виявити, яким чином  психіці, навіть у складних умовах, вдається зберегти свою цілісність, реалізуючи основні функції щодо адекватного  відображення оточуючого світу і  регуляції поведінки. Крім того, дуже важливо дослідити психологічні проблеми, які виникають у людей з обмеженими можливостями та не дозволяють їм повністю реалізувати свій потенціал.

Потрібна психологічна модель інвалідності, яка давала б глибокий аналіз впливу фізичних вад на виникнення психологічних  проблем у різні вікові періоди  розвитку особистості та особливості  їх психокорекції. Адже фізичні дефекти  можуть значною мірою ускладнювати психологічний розвиток дитини через  обмеженість їхньої участі у соціальному  житті, спілкуванні, суспільно-корисній діяльності.  За таких умов у інвалідів  зароджується почуття неспокою, невпевненості в собі, що призводить у кінцевому результаті до формування комплексу неповноцінності, егоцентричних і антисоціальних психологічних настанов.

Згідно з дослідженням Л.І. Божович, проблема впливу фізичних вад змінює перш за все всю соціально-психологічну ситуацію розвитку людини. Вона змінює рівень її психічних можливостей  здійснення діяльності, веде до обмеження  кола контактів з оточуючими людьми, часто через об’єктивні чи суб’єктивні  причини призводить до обмеження  діяльності в цілому, тобто змінює об’єктивне місце, що займає людина в  житті, тим самим змінюючи його внутрішню  позицію по відношенню до всіх обставин життя.

Особливе значення для розв’язання  проблеми адаптації мають праці  зарубіжних психологів, у яких особлива увага приділяється зв’язку особистісних порушень у дитинстві з психологічними проблемами в дорослому віці(З.Фрейд, А.Адлер, Е.Еріксон, К.Хорні).

Згідно з поглядами А.Адлера, фізичний дефект тіла, формує комплекс неповноцінності, який блокує повноцінне формування особистості.

Можна сказати, що існує зв'язок між  дезадаптацією та окремими властивостями  особистості, зокрема «базовими атитюдами».

«Базовими атитюдами» в зарубіжній психології називають описані Е.Еріксоном  новоутворення, що виникають у дитинстві  в критичних точках розвитку (довіра та недовіра, залежність та автономія, ініціативність та провина, працелюбство та почуття неповноцінності, інтимність – ізоляція тощо). На думку Е.Еріксона, головне завдання індивіда зводиться до того, щоб переходячи з одного життєвого етапу на інший, здобути позитивну самоідентчність. Особистісна ідентичність формується у процесі еволюції Я, яке поступово приймає кінцеву форму шляхом послідовного і багаторазового синтезу, що триває протягом усього дитинства і юності.

Існує кілька сходинок формування психології особистості. На думку Е.Еріксона, на першій сходинці психосексуального розвитку формується довіра дитини до інших людей. Довіра немовляти до інших людей безпосередньо впливає на її поведінку в дорослому віці. Очевидно, що недовіра ускладнює в майбутньому процес співпраці і підвищує ймовірність прояву агресії. Відома думка З.Фрейда про те, що недостатнє задоволення потреб немовляти може спричиняти шизофренію або депресію в пізнішому віці, а надлишкове задоволення його потреб може привести до надмірної залежності від оточення.

У людей з обмеженими можливостями прослідковується велика залежність від  сім’ї, зокрема матері. Х.Райнпрехт відмічав, що батьки повинні приймати свою дитину такою, якою зробила її природа. Прийняття і є та допомога, яку ми можемо дати дитині-інваліду. Абсолютне прийняття породжує природну любов до неї. У батьків досить часто виникає почуття провини, вони відчувають обділеними себе, тому вони прив’язуються до своїх дітей і віддано проявляють свою любов. Природа, тим самим, балансує допущену несправедливість.

Вивчаючи вплив матері на розвиток дитини Ле Уіннікотт ввів термін: достатньо  хороша мати. Він зрозумів, що мати не повинна бути ідеальною, їй потрібно бути достатньо хорошою. Якщо вона буде ідеальною в реакціях на потреби  дитини, то та стане залежною. Дитина обов’язково повинна звертатися до власних ресурсів і розвивати  здібності щодо самозадоволення  своїх потреб. Завдання матері – створювати умови, в яких дитина зможе розвивати справжнє самовідчуття: щоб це відбулося, необхідно достатньо хороша, але не ідеальна мати. Ле Уіннікот вводить поняття істинне «Я» і хибне «Я». коли всевладність одержала визнання, розвивається істинне «Я»; але, коли дитина не відчуває своєї ефективності, вона відчуває себе безпорадною і починає пристосовуватися до потреб матері, щоб одержати бажане. У даному випадку виробляється хибне «Я». тобто свої бажання і поведінкові реакції дитина пристосовує до дій оточуючих.

При народженні дитини з серйозними розладами здоров’я існує високий  ризик материнського неприйняття  та депресії. Така дитина ставить під  загрозу сімейні відносини і  може негативно вплинути на інших  дітей у сім’ї. Мати може стати менш чутливою до потреб дитини, яка має непривабливий вигляд чи яка довго кричить. Діти з недоліками обмежені в контактах з тілом матері (через медичні проблеми та через проблему неприйняття такої дитини), до них рідше торкаються, з ними менше розмовляють, діти обмежені у можливостях звертати увагу батьків на свої потреби та нагороджувати їх позитивними емоціями, коли потреби задовольняються. Як наслідок, все це впливає на нормальний хід розвитку, діти стають менш активні в іграх і їм важче сприймати інформацію, яка надходить із зовнішнього середовища.

Е.Еріксон вказував, що довіра до світу  виникає внаслідок розумної турботи  матері. Велика особистісна тривога  у юнацькому віці може вказувати  на формування базового атитюду недовіри.

Головним конфліктом періоду від одного до трьох, за Е.Еріксоном, є «автономія проти сорому та сумнівів», розв’язуючи який дитина прагне відчути свою здатність у певних межах керувати своєю поведінкою, своїм тілом.

Дитина 1-3 років намагається звільнитися від залежності дорослих і досягнути деякої самостійності. Тому в цей період вони намагаються зробити все самі, стараються відмовитися від допомоги: при їжі, при одяганні, на прогулянці.

Діти з обмеженими можливостями не можуть повністю пройти дану кризу  позитивно внаслідок надмірної  уваги батьків та безпорадності  в результаті фізичної немощі.

Тому в них розвивається сором’язливість. Сором’язливість є першим етапом формування сорому і полягає у  переживанні своєї незахищеності  перед можливою негативною оцінкою  іншої, найчастіше чужої або малознайомої людини.

Сором – реакція дитини на зовнішній  осуд (у вигляді презирства або  насміхань), яке полягає в усвідомленні та переживанні свого Я або  його частин як причин неуспіху. Е.Еріксон розглядав переживання сорому у дитини як дещо, подібне до гніву, спрямованого на самого себе, коли дитина не може розвивати свою автономію і самоконтроль. Коли батьки надмірно опікають дитину, у неї розвивається почуття сорому перед іншими або сумніви у своїх можливостях контролювати оточуючий світ і володіти собою, для них характерна слабка «сила волі», вони пасують перед тими, хто командує ними чи експлуатує їх.

Розв’язання конфлікту «автономія проти сорому та сумнівів» має  тісний зв'язок з адаптацією. На думку Е.Еріксона, у віці 2-3 роки виникають порушення, пов’язані з нав’язливими станами, та параноїдальні страхи прихованого переслідування. Порушення посилюють ригідність поведінки, спричинюють порушення співпраці та стосунків взаємозалежності. У таких людей у зрілому віці розвивається неадекватна Я-концепція, відчуженість, неадекватність механізмів психологічного захисту тощо; виникає або зростає схильність до уникнення, ворожої агресії, патологічної залежності.

Період 4-5 років Е.Еріксон описував як продовження внутрішнього конфлікту між потребою автономії та залежністю батьків. В 4-5 років він описує цей конфлікт як «ініціатива проти почуття провини». Е.Еріксон назвав цей період віком гри. Протягом даного періоду продовжується розвиток грубої та тонкої моторики: діти здатні бігати, стрибати, кидати предмети, гарно малювати. По мірі того, як у дітей розвивається тонка моторика, вони стають більш самостійними при виконанні буденних дій. Коли дитяча діяльність плідна, дитина набуває почуття ініціативи та здатність конструктивно поводитися щодо інших людей та предметів. Якщо дитину надмірно опікують, вона не набуває власної здатності досягати успіху – компетентності. Це негативно позначається на розвитку людини. Якщо батьки не розвивають ініціативу дитини, розвиток автономії блокується і дитина засвоює провину як ставлення до себе. Поразка в розв’язанні конфлікту «ініціатива проти провини» може призвести до покірності та підвищення тривожності. У дитини може розвинутися схильність до глибокої регресії та стихійного переживання образи. Отже, залежно від попереднього розвитку та стилю поведінки батьків, поведінка дитини може набути ригідних форм у вигляді уникнення, залежності та домінування.

На 4-й стадії «працелюбство проти неповноцінності» дитина потрапляє в життя за межами сім'ї. В цей період дитина порівнює себе з однолітками і робить певні висновки, наскільки вона компетентна порівняно з іншими дітьми. Вміння добре володіти своїм тілом призводить до  визнання з боку однолітків. Незграбних, із поганою координацією дітей часто не приймають у групові ігри і заняття, і вони можуть почувати себе непотрібними. Фізичні дефекти можуть мати серйозні наслідки. Однолітки не приймають таких дітей через їхню нетипову зовнішність та незграбність у рухах. У результаті може сформуватися негативний Я-образ, що веде до відчуття неповноцінності. Адже чим старша дитина, тим більш значуща є для неї оцінка однолітків.

Задача 5-ї стадії, юності, зібрати воєдино всі знання про себе й інтегрувати їх у особисту ідентичність, що дає відчути свою унікальність. З’являється почуття ідентичності, цілісності «Я» або, навпаки, розпливчастої ідентичності, рольової й особистісної невизначеності. У другому випадку виникає переживання своєї некорисності, пристосованості, деперсоналізація, відчуженість. Відчуття ідентичності супроводжується відчуттям ціле направленості й осмисленості власного життя і впевненості у зовнішньому схваленні.

Дж. Марсіа визначив, що ідентичність проявляється через прийняття рішень. Наприклад, підліток для досягнення ідентичності повинен рішати такі проблеми, як: іти вчитися чи працювати, яку  обрати роботу, вести статеве життя  чи ні. Розв’язок любої проблеми вносить певний вклад у досягнення ідентичності. По мірі прийняття різних рішень відносно себе і свого життя  розвивається структура ідентичності, підвищується усвідомлення своїх сильних  і слабких сторін, цілеспрямованість  і усвідомлення свого життя. Підліткам, які мають проблему зі здоров’ям  та зовнішнім виглядом, досить важко  пройти дану кризу позитивно.

А.Ватерман вважає, що ідентичність пов’язана  з наявністю у людини чіткого  самовизначення, що включає вибір  мети, цінностей переконань, яким людина слідує в своєму житті. Він виділяє  чотири сфери життя, найбільш значущих для формування ідентичності:

 

Рис. 1.2 Сфери життя, найбільш значущих для формування ідентичності

 

 

 

 

 

 

 

 

Стадія «близькості  проти ізоляції» настає на початку зрілого періоду життя. Це період завоювання незалежності від батьків та від школи, період встановлення дружніх та близьких взаємовідносин. Тільки після того, як у нас сформується почуття ідентичності, ми зможемо розвинути близькі і серйозні відносини з іншою людиною. Якщо наше почуття ідентичності слабке і близькість з іншою людиною буде небезпечною, ми відвертаємося або вимагаємо надмірну опіку, яка може бути маніпулятивною.

Можна зробити висновок, що в якості важливих чинників розвитку особистості  людини з особливими потребами виділяються:

• потреба в позитивній увазі та безумовного прийняття з боку батьків та оточуючих (якщо дитина завжди відчуває себе прийнятою з боку батьків, однолітків у різні періоди онтогенезу, то вона не буде відчувати спонукання відторгати від себе непривабливі частини свого «Я», тобто прийме свою інвалідність);
• розширення власних ресурсів щодо задоволення своїх потреб;
• створення ситуацій успішної діяльності;
• розвиток ініціативи (якщо батьки не розвивають ініціативу дитини, розвиток автономії блокується і дитина набуває ригідних форм поведінки у вигляді уникнення, залежності та домінування);
• формування позитивної ідентичності в період юності (вона формується через рішення проблем).