Конфедерации

План

ВСТУП

1. Поняття та історія прав людини
2. Теорія трьох поколінь прав людини
3. Найважливішіші права особистості та проблема їх реалізації в сучасному світі

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Права людини — гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Права людини невід'ємні від  суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії  людей, упорядкування їх поведінки  та координації діяльності, вони ж  є також засобом подолання  протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності  індивіда, що об'єктивно необхідні  для нормального функціонування суспільства і держави. Права  людини встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, наданих  іншим суб'єктам суспільних відносин.

Отже, метою контрольної роботи є поглиблене вивчення історії прав людини, а також висвітлення проблем прав людини в сучасному світі.

Для виконання контрольної роботи були поставлені такі завдання:

1. З’ясувати, що таке права людини та дослідити її історію.

2. Окреслити теорію трьох поколінь прав людини.

3. З’ясувати найважливішіші права особистості та проблема їх реалізації в сучасному світі.

Об’єктом дослідження  є історія прав людини.

Предметом дослідження  є історичний аналіз прав людини.

. 
Поняття та історія прав людини

Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність .і недоторканність людського  життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з  Космосу, «неба». І хоча за часів  рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права «вільних» людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшого (буржуазного) стрибка у цьому напрямку —  визнання рівності усіх людей перед законом.

Активність у розвитку ідеї про права людини припадає на епоху Відродження і Просвіти. У XVII-XVIII ст.ст. ця ідея відбивається у  теорії природного (природженого) права, яка дозволила оцінювати з  позицій справедливості діюче в  державі позитивне право, проводити  його перетворення в напрямку гуманізму  і свободи. Г. Гроцій, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж.-Ст. Мілль, І. Бентам утверджують  права особи (на життя, свободу, власність  та ін.) як священні імперативи і закладають основи сучасного розуміння прав людини. Кожний народ вніс свою лепту  в розвиток ідеї про права людини, вирішуючи цю проблему в залежності від історичних обставин свого буття.[1,c.95]

Ідея прав людини, заснована  на теорії природного (природженого) права, знаходить втілення в нормативних  актах держав Європи і світу. Американська Декларація незалежності 1776 p. висловила  фундаментальний принцип, на якому  заснована демократична форма правління: «Ми вважаємо самоочевидною істиною, що всі люди створені рівними, що вони наділені Творцем певними невід'ємними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя». Французька Декларація прав людини і  громадянина 26 серпня 1798 p. виклала «природні, невідчужувані і священні права  людини»: особиста свобода, власність, безпека і опір гнобленню; необмеженість  сфери вияву свободи людини й  обмеженість сфери дії державної  влади; притягнення до кримінальної відповідальності лише на підставі закону (немає злочину, не вказаного в законі; немає покарання, не вказаного в законі), презумпція невинності, свобода погля­дів, думки, слова та преси, яка захищається «погрозою відповідальності за зловживання цією свободою», та ін. Названі документи США і Франції стали свого роду моделлю (еталоном, зразком) для законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини.

Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за її реальне втілення в життя видатні  мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції  П. Орлика (1710 p.) декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених  прав і вільностей», відновлення  «усілякого природного права і рівності». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу  трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному  проекті передбачав особисту свободу  людини, забезпечення недоторканності  особи, повагу її гідності. Правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної  влади «невід'ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування.

Процесу розвитку ідеї прав людини властиві як кількісні, так і  якісні зміни. Кількісні зміни знання про права людини (їх множення, уточнення  і конкретизація, збільшення обсягу та ін.) відбуваються в цілому з позицій  і в межах того чи іншого поняття  права. Якісні зміни ідеї прав людини пов'язані з переходом від попереднього до нового поняття права. Нове поняття  права озна­чає концептуальний підхід до вивчення, розуміння, тлумачення як держави і права, так і вже  накопичених теоретичних знань  про них. Безумовно, кожне нове розуміння  прав людини є якісним стрибком у  юридичному пізнанні. Історія розвитку ідеї про права людини — це насамперед історія нових понять права і  тих нових юридичних теорій, які  формуються на основі цих понять (юридико-позитивістська, соціологічна, марксистсько-ленінська, сучасна теорія природного права та ін.).[1,c.99]

У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася новими фарбами завдяки  підняттю її на конституційний рівень. Правда, не всі конституції в країнах  світу ґрунтувалися на теорії природного права. Багато з них створювалися на основі юридико-позитивістського підходу до розуміння права, що призводило до отото­жнення права і закону, або на основі марксистсько-ленінської теорії (СРСР), відповідно до якої права людини «даруються» державою. Природно-правовий підхід до розуміння прав людини як природних і невідчужуваних, даних від народження, набув закріплення у конституціях США, Франції, Італії, Іспанії.

В другій половині XX століття під впливом міжнародних документів про права людини відбулося зм'якшення  історичного протистояння природно-правового  і позитивістського (що ототожнює  право і закон) підходів до права, навіть їхнє зближення, що відбилося  у конституційній і судовій практиці держав. Пози­тивістський підхід до природи  прав людини, взаємовідносин держави  та особистості, що міститься в конституціях Австрії, ФРН, переборов розрив з  моральними, особистими, соціальними  цінностями і попрямував шляхом позитивного  закріплення природних прав і  принципів, їх охорони і захисту.

І це зрозуміло. Належність людині прав від народження передбачає захист і забезпечення їх державою, що потребує законодавчого формулювання. Відтак, обмеження влади держави  правами людини не применшує її роль. Права людини, не закріплені в позитивному  праві (законодавчих актах), ускладнюють  здійснення державою функції їх охорони і захисту.

Орієнтація політики на інтереси людей, що живуть в суспільстві, її олюднення  здійснюються за допомогою певних принципів, що втілюють гуманістичні цінності у  взаєминах між індивідом, суспільством і державою. Такої специфічної  конкретизацією гуманістичних уявлень  стосовно світу політики є права  людини. Вони являють собою принципи, норми взаємин між людьми і державою, що забезпечують індивіду можливість діяти на свій розсуд (цю частину прав звичайно називають свободами) або отримувати певні блага.є

Проблема прав людини, що виражається в тій чи іншій  формі, супроводжує всієї історії  людства. Права людини являють собою  один із способів трактування і практичного  вирішення питання взаємовідносин людини і тієї спільності, в якій він проживає і офіційним представником  якої виступає влада. Вони стверджують  в цих взаєминах свободу і  гідність особи, її вищий ціннісний статус.

Можливі чотири основних способи  взаємин індивідів з владою: тоталітарний, патріархальний, індивідуалістичний і партиципаторний. Перша, тоталітарна модель таких взаємин виходить з ототожнення суспільства і держави, з безумовного пріоритету цілого над частиною і повного підпорядкування індивіда державі. Вона виключає саму постановку проблеми прав людини, оскільки індивід розглядається тут як органічна, нерозривний частинка цілого, як гвинтик у складному державному механізмі, керований з центру.[3, c.167-168]

Патріархальний тип взаємовідносин індивіда і влади передбачає складну  ієрархію прав і обов'язків людей, нерівність їх положення у відносинах влади. Він ділить суспільство на різні стани і групи, нижчі  з яких політично безправні, вищі ж володіють максимальними владними повноваженнями, головним джерелом і  розподільником яких є авторитарний правитель (монарх, диктатор і т.п.), що увінчує піраміду влади.

Індивідуалістичний спосіб взаємин особистості і влади  заснований на пріоритеті індивіда у  відносинах з державою. Найбільш яскраво  він представлений в лібералізмі, який виходить з того, що вільна особистість  є кінцевий джерело всякої влади  в суспільстві, в тому числі й  самої держави. Останнє є результатом  угоди, договори вільних індивідів. Воно підконтрольний народові і покликане  виконувати лише строго обмежені функції - забезпечення безпеки та свободи  громадян, підтримання громадського порядку, деякі інші.

Взаємини індивіда і влади  у в неполітичних сферах і шляхи утвердження в них свободи і гідності особи лібералізмом взагалі не розглядаються. У результаті сама проблема прав людини ставиться головним чином у формі огороджувальних від зазіхань влади прав, тобто вузько та обмежено.

У сучасній політичній науці  переважає третій, партиципаторний підхід до взаємин індивіда і влади. Він позбавлений крайнощів і не розглядає особистість як ізольованого, незалежного від суспільства індивіда, вимушеного у союзі із собі подібними створити державу і підкорятися йому в певних питаннях, а виходить з нерозривності і суперечливості взаємовідносин між особистістю, суспільством і державою. У цьому випадку сама проблема прав людини вбачається не тільки і не стільки в огорожі індивіда від державного втручання, а у використанні держави з метою створення найкращих умов вільного існування і розвитку особистості.

Всі чотири розглянутих вище способу взаємовідносин індивіда і  влади в більшій чи меншій мірі представлені в історії людства. Вони складають ту систему координат, в якій усвідомлюється і оцінюється сама проблема прав людини.[2, c.201]

На зорі людства в умовах родоплемінного ладу проблема прав людини не стояла і не могла стояти, так  як в той час не було відчуженої від індивідів влади, а значить  і необхідності стверджувати і захищати у владних відносинах цінність особистості, її свободу. Крім того, "середній" людина додержавної і ранньодержавної епохи ще не мав розвиненим самосвідомістю і індивідуальністю, керувався у відносинах з державою насамперед віковими традиціями, не відділяв себе від роду, громади, селища і держави, зазвичай з покорою сприймав своє положення в суспільній ієрархії , навіть якщо це було становище раба.

Саме виникнення проблеми прав людини нерозривно пов'язане з  розвитком суспільства, держави  і людської індивідуальності. Не випадково  вперше ідеї прав особистості виникають  лише у небагатьох матеріально забезпечених мислителів, володіють розвиненим самосвідомістю і почуттям власної гідності. Історично  першою формою осмислення і затвердження індивідуального гідності та автономії особистості по відношенню до влади стали ідеї природного права, що виникли в першому тисячолітті до н.е.

Вперше ці ідеї зустрічаються  у давньогрецьких філософів-софістів: Лікофрон, антифони, Алкідама та інших  в VI-V ст. до н.е. Вони стверджували, що всі  люди рівні від народження і мають  однакові, зумовлені природою права. Сама ж держава Лікофрон трактував  як результат суспільного договору. Ідею договірного походження держави  і рівності всіх людей перед небом  відстоював в V в. до н.е. китайський філософ Мо-Цзи.

Значний внесок у концепцію  прав людини вніс Аристотель. Він захищав  права, властиві людині від народження, і перш за все його право на приватну власність. Це право корениться в  самій природі людини і ґрунтується на його любові до самого себе. Аристотель висловив ряд ідей, близьких до сучасної концепції прав людини. Так, він не тільки визнавав права громадянина держави, але й розрізняв природне і умовне, позитивне право, а також вважав, що природне право має служити зразком для права умовного, яке, в свою чергу, більш мінливе і є результатом діяльності влади та угод між людьми. Ця ідея верховенства природного права над законами держави отримала свій розвиток в сучасних теоріях прав людини, в тому числі в концепції правової держави.

Форми держави за Арістотелем  визначаються тим, з одного боку, хто  править (один, небагато, все), а з  іншого - тим, в ім'я чого здійснюється саме правління (в ім'я загальної  користі або особистого блага). Виходу з цих підстав, Аристотель поділяє  форми держави на правильні (монархію, аристократію, політію), при яких правителі  переслідують спільну користь, і  неправильні (тиранія, олігархія, демократія), де в основі лежать тільки власні інтереси правителів. В "Політиці" Арістотель називає політію найкращою з правильних форм, хоча монархія представляється йому "первісною і самої божественною". Що стосується демократії, то Аристотель слідом за Платоном, для якого демократія рівнозначна лише охлократії (влада натовпу, черні), відноситься до демократії критично. Він вважає, що як влада мас вона може призвести до тиранії більшості або до влади одноосібного тирана.[4, c.322]