Форма правління як елемент форми держави

Основні ознаки монархії:

1. існування одноособового глави держави, який користується своєю владою довічно (цар, король, імператор, шах);
2. спадкоємний порядок наступності верховної влади;
3. представництво держави монарха на свій власний розсуд;
4. юридична безвідповідальність монарха.

Монархія виникла в  умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі вона стала основною формою державного правління.

У свою чергу монархія поділяється  на : абсолютну, обмежену (парламентарну), дуалістичну, теократичну, парламентарну.

Абсолютна монархія – така форма правління, при якій верховна державна влада за законом повністю належить одній особі.

Основною ознакою абсолютної монархії є відсутність яких-небудь державних органів, що обмежують  компетенцію монарха.

Влада в центрі і на місцях належить не великим феодалам, а  чиновникам, що можуть призначатися і  звільнятися монархом.

Державне втручання в  приватне життя в епоху абсолютизму  набуває більш цивілізовані форми, отримує юридичне підкріплення, хоча як і раніше має примусову спрямованість. В історії такими країнами були Росія  і Франція до революції. Абсолютні  монархії: Катар, Бахрейн, Об’єднані  Арабські Емірати

Конституційна монархія являє собою таку форму правління, при якій влада монарха в значній мірі обмежена представницьким органом. Звичайно це обмеження визначається конституцією, затвердженою парламентом. Монарх же не в праві змінити конституцію.

Конституційна монархія буває  парламентарною і дуалістичною.

Парламентська монархія має місце, коли глава держави не може прямо впливати на склад та політику уряду, що формується виключно парламентом і підзвітний лише йому. Прикладами такої монархії можна вважати - Великобританію, Бельгію, Данію й ін.

При дуалістичній монархії глава держави особисто формує склад уряду, яким керує самостійно або через призначеного ним прем’єр-міністра.

У деяких державах монарх очолює і релігійне керування країною. Такі монархії звуться теократичні (Саудівська Аравія).

Конституційні монархії: Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та інші.[2; с.360]

 

2.2.Республіка (поліархія). Види республік

Республіка – це така форма правління, при якій верховна влада здійснюється колегіальними виборними органами, що обираються населенням на певний строк.

Історично, республіка, як форма  правління, сформувалася ще в Древньому  світі, прикладом тому можуть служити  рабовласницькі республіки Еллади, Древній  Рим періоду республіки й ін. Однак  у той час інститути демократії були ще нерозвинені, а рабовласницькі відносини і пов’язані з ними наукові уявлення та знання, ще не створювали передумов для виникнення гуманізму  і. пов’язаних з ним, сучасних принципів  демократичної держави. Тому розквіт  республіки пов’язаний не з рабовласницькою  чи феодальною державою, а з державою, де відбулися зміни, характерні для  епохи Відродження, з появою ідей гуманізму, „свободи, рівності і братерства”. У зв’язку з цим, спочатку в Європі, потім в Америці, а потім і в усьому світі республіканська форма правління завойовує позиції і стає найбільш характерною формою правління в сучасній світовій цивілізації.

Класифікація республік  пов’язана з відповіддю на питання, яким же саме чином здійснюється державна влада, і хто із суб’єктів державно-правових відносин наділений більшою кількістю  повноважень.

Основні ознаки республіканської форми правління:

1. наявність одноособового і колегіального глави держави;
2. виборність на певний строк глави держави й інших верховних органів державної влади;
3. здійснення державної влади з доручення народу;
4. юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;
5. верховенство державної влади.

Республіканська форма правління  в остаточному виді сформувалась в Афінській державі. Республіки за формою державного устрою поділяються  на : парламентські і президентські.

У парламентській республіці глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний тільки йому. Президент обирається парламентом; уряд формується з представників партій, що одержали більшість у парламенті; уряд підзвітний парламенту; парламент може висловити уряду недовіру, що тягне за собою його відставку. Парламентські республіки існують в ФРН, Італії та ін. Так, в Італії наприклад президент республіки обирається членами обох палат на їх спільному засіданні, але при цьому у виборах беруть участь по три депутата від кожної області, обраних обласною радою. У федеративних державах участь парламенту в обранні глави держави також розподіляється представниками членів федерації. Так у Німеччині президент обирається федеральними зборами, що складаються з членів бундестагу, і такого ж числа осіб, вибраних ландтагами земель на засадах пропорційного представництва. Вибори глави держави в парламентарній республіці можуть здійснюватися і на основі загального виборчого права, що характерно для Австрії, де президент обирається терміном на шість років.

Глава держави в парламентарній республіці володіє повноваженнями: обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним головнокомандуючим збройних сил і т.д.[10; с.599]

Глава уряду призначається, як правило, президентом. Він здійснює верховну виконавчу владу і відповідає за свою діяльність перед парламентом. Найбільш істотною рисою парламентарної республіки є те, що будь-який уряд лише тоді правомочний здійснювати керування  державою, коли він користається довірою  парламенту.

Парламентська республіка має  свої переваги: спираючись на парламентську більшість, уряд здатен справляти значний зворотній вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні; недоліки: можливість урядової кризи.

Сучасні парламентські республіки: Німеччина, Італія, Австралія.

У Президентській республіці глава держави (президент) одноособово або зі схваленням верховної палати парламенту формує склад уряду. Президент обирається всенародно; є главою уряду; законодавча влада належить парламенту. Найбільш поширені у США, Аргентині, Мексиці, Венесуелі.

Президентська форма правління  в різних країнах має свої особливості. В Франції президент вибирається  загальним голосуванням. Обраним  вважається кандидат, який отримав  абсолютну кількість голосів.

Характерним для всіх президентських республік, незважаючи на їхню розмаїтість, є те, що президент об’єднує в  собі посади глави держави і глави  уряду і, бере участь у формуванні кабінету чи ради міністрів (Франція, Індія). Президент наділяється й іншими важливими повноваженнями: як правило, він має право розпуску парламенту, є верховним головнокомандуючим, оголошує надзвичайний стан, затверджує закони шляхом їхнього підписування, нерідко головує в уряді, призначає  членів Верховного суду.

У цивілізованих країнах  президентську республіку відрізняє  сильна виконавча влада, нарівні  з якою, за принципом поділу влади, нормально функціонують законодавча  і судова влади.

Президентська республіка має  свої переваги і недоліки. Переваги: президент обирається окремо від парламенту, має ”прямий мандат народу”; президент діє без особливої залежності від парламенту; виконавча влада має оперативний, дійовий і гнучкий характер; президент має право відкладного вето на закони парламенту; чіткий поділ державної влади з визначеним колом повноважень. Недоліки: диктатура президента.

Дедалі більшого поширення  дістають змішані форми (різновид форми  правління, в якому поєднується  ознаки різних форм).

Президент пропонує склад  уряду; парламент разом з президентом  здійснює нагляд за урядом (подвійний  контроль) ;президент має право  головувати на засіданнях уряду; президент  обирається позапарламентським шляхом.

Їх можна поділити: президентсько-парламентські  і парламентсько-президентські. Для  першої характерно те,що глава держави  пропонує склад уряду, який підлягає затвердженню парламентом. За президентом  зберігаються широкі повноваження по керівництву урядом. У певних випадках президент має право дострокового розпуску парламенту і призначення  нових виборів. Наприклад, Україна, Франція тощо.[15;с.510]

 

Отже, форми державного правління  розділяються на: монархії (одноособові, спадкові); республіки (колегіальні, виборні).

 

 

Розділ ІІІ. Територіальний устрій держави

3.1.Внутрішній  поділ держави

Щоб підвищити ефективність управління власною територією, будь-які  держави, окрім карликових, здійснюють власний поділ на окремі частини - внутрішні адміністративно-територіальні  одиниці: області, штати, провінції, краї, департаменти, губернії, райони, регіони, волості тощо. На їх основі створюються  і діють місцеві органи державної  влади та управління.

Адміністративно-територіальний устрій будь-якої держави зумовлений як самою його організаційно-соціальною природою, так і традиціями історичного  розвитку країни, завданням і метою  органів влади. Останнє уможливлює зміну (реформу) адміністративно-територіального  устрою, з урахуванням інтересів  певних політичних сил, що перебувають  при владі, або з метою досягнення оптимальної організації і функціонування політичного та господарського механізму  держави.[12; с.207]

Структура, принципи, логіка, ієрархія адміністративно-територіального  устрою слугують основою організації  відповідних структур державної  влади. На найнижчому ієрархічному щаблі, тобто найближче до людей, є органи місцевого самоврядування. Вони вирішують  проблеми повсякденного життя громади  та питання забезпечення населення  водою, світлом, теплом, утилізації відходів, підтримують у належному стані  внутрішні комунікації тощо.

На вищому ієрархічному рівні  діють територіальні органи державної  влади. Вони доволі жорстко підпорядковані центральним інститутам держави  або ж, за складної ієрархічної структури, відповідним органам вищої за рангом адміністративно-територіальної одиниці. Їхні функції є набагато складніші.

Принципи внутрішнього територіального  поділу федеративних та унітарних держав різняться. У перших кожен із суб'єктів  федерації має не лише власну систему  органів влади, а й систему  права, у тому числі, як правило, власну конституцію. Унітарні держави позбавлені внутрішнього політико-територіального  поділу. Їхній адміністративно-територіальний поділ уніфікований, діє єдина  система права, існує чітка ієрархічна система централізованої влади. Для невеликої або середньої за розмірами держави така система є найбільш ефективною. У більшості країн світу виділяється від 2 до 4 рівнів ієрархії адміністративно-територіальних одиниць. У Європі, а також у багатьох інших країнах світу зразковою вважається чотирирівнева, французька, система (департамент, округ, кантон, комуна).

У багатьох унітарних країнах  виокремлюють міста та території  особливого статусу. До таких територій, наприклад, належать Нахічеванська  АР в Азербайджані, АР Крим в Україні, автономні області Валле-д'Аоста, Трентіно, Венеція-Джулія, Сардинія в Італії, Абхазія, Аджарія та Південна Осетія в Грузії. У багатьох країнах виділені столичні округи чи регіони, в яких зосереджуються всі центральні органи влади, сфокусовані всі внутрішньодержавні адміністративно-управлінські зв'язки. Особливу роль в усіх державах відіграє столиця, яка є не лише головним містом, адміністративно-політичним центром, а й своєрідним символом держави і нації.

Значення столиці в  житті будь-якої країни дуже велике й у багатьох випадках постійно зростає. У переважній більшості держав столиця  є не лише зосередженням органів  державної влади та державного управління, судових, військово-стратегічних та інших  установ, а й основним економічним  центром країни. Іноді ці функції  навіть гіпертрофовані. Так, більше половини промислової продукції такої  великої країни, як Аргентина, виробляється у Великому Буенос-Айресі.

Столиця держави переважно  виконує і найбільше функцій, тому від інших міст держави вона відрізняється великою притягальною силою, що вабить громадян, можливостями якнайповніше себе реалізувати. Звичайно, найважливішою функцією столиці  є управління політичною діяльністю країни, як внутрішньою, так і зовнішньою. Для її виконання столиця має  бути забезпечена найкращою інфраструктурою  транспорту та зв'язку. [15; с. 230]

 

3.2.Унітарні держави

Державний устрій – це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.

Історично склалося три „класичних” форми державного устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація) і конфедерація.

Унітарна держава – це цільна держава, частини якої є тільки адміністративно-територіальними утвореннями, які не мають ознак суверенітету. У цих утворень немає свого законодавства і своєї судової системи, органи адміністративного керування або підлеглі безпосередньо центральним органам влади, або мають подвійне підпорядкування – „центру” і місцевим представницьким органам.

З погляду організації  публічної влади унітарні держави  можна розподілити на децентралізовані і централізовані.

У децентралізованих унітарних  державах існує конституційний розподіл повноважень між центральною  владою і територіальними одиницями  вищого рівня. Це зближає їх з федеративними  державами.