Форма правління як елемент форми держави

Розходження ж з централізованими державами полягає в тому, що вони (централізовані) – є державами, у яких немає місцевої автономії  взагалі, а функції влади, на місцях, здійснюють тільки призначені „згори” адміністратори. Це держави з вираженими авторитарними політичними режимами. У ряді країн Тропічної Африки значна роль, у здійсненні влади на місцях, належить родоплемінним вождям. Утім, зараз рідко можна зустріти держави, де на місцях відсутні виборні органи. Однак у країнах з однопартійною системою, формальна наявність місцевих виборних органів влади є не більш ніж ширмою для всевладдя на місцях.

Ознаки унітарної держави:

1. Єдина конституція;
2. Єдина система вищих органів державної влади;
3. Єдине громадянство і єдина державна символіка;
4. Єдина система законодавства і єдина судова система;
5. Відсутність політичної самостійності в адміністративно-територіальних одиницях;
6. В міжнародних відносинах виступає як єдиний суб’єкт.

Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.[4; с. 200]

 

3.3.Федерації, конфедерації  як постійні та тимчасові об’єднання  державних утворень

 

Складна держава — це така держава, яка об'єдналась з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищому центральному органу союзної держави.

Проявами складної форми  держави виступають: федерація та конфедерація.

Федерація – це союзна держава, частини якої мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісність усієї союзної держави. Ці частини прийнято іменувати суб’єктами федерації. Вони мають своє законодавство, власну судову систему, органи самоврядування. Разом з тим на території суб’єктів федерації діють також загально-федеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого.

Ознаки федерації:

1. Складається з суб’єктів федерації;
2. Двохрівневий державний апарат;
3. Наявність двох рівнів законодавства;
4. Наявність громадянства як всієї федерації так і її суб’єктів;
5. Єдність економічного простору;
6. Наявність у суб’єктів федерації власної судової системи;
7. Двохпалатний парламент.
8. Можливість федерації і її суб’єктів бути учасником міжнародних відносинах.
9. Основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію у міждержавних відносинах (США, Бразилія, Індія, ФРН та ін.).

Федерації будуються за територіальними  та національними ознаками, що значною  мірою впливає на характер, зміст  та структуру державного устрою.

Територіальні федерації характеризується значним обмеженням у державному суверенітеті суб’єктів федерації. Національні ж федерації виділяються більш складним державним устроєм. Основне розходження між територіальними і національними федераціями виражається різним степенем суверенності їхніх суб’єктів. Центральна влада, в територіальних федераціях, має перевагу, відносно вищих державних органів членів федерації. Національна держава обмежується суверенітетом національних державних утворень.

Зараз ця форма державного устрою характерна в основному для  великих і середніх, по території, демократичних держав, особливо багатонаціональних, де принцип суверенітету кожної нації  може знайти відображення в наданні  державності в рамках федерації.

Конфедерація – це тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для досягнення певних цілей. Основою утворення конфедерації являється договір між її членами. Конфедерація виникає, як правило, на недовгий термін, для вирішення певних суспільних цілей ( об’єднання зусиль у тій чи іншій сфері людської діяльності: зовнішній чи внутрішній політиці, військовій справі, чи культурі мистецтві, економіці і т.д.). Як правило, конфедерація не має власних органів управління; найчастіше створюються консультативні, наглядові чи контрольні органи.

Ознаки конфедерації:

1. Союз суверенних держав, які об’єднались для досягнення певних цілей;
2. Тимчасове утворення;
3. Відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території, державного кордону і громадянства;
4. Відсутність загальних законодавчих органів, конституції, системи законодавства і судової системи;
5. Відсутність єдиної фінансової системи;
6. Наявність права вільного виходу із складу конфедерації у кожного з її суб’єктів.

Федерації ставлять перед  собою кілька цілей:

• захист від тиранії центрального правління;
• створення умов для участі населення в політичних процесах на декількох рівнях влади;
• головною ціллю є – всебічне забезпечення процесу вільного розвитку різноманітних національностей і народностей, принцип плюралізму та демократії, гарантія прав та свобод громадян.

Конфедерації мають, як правило, нестійкий, перехідний характер: вони розпадаються (Швеція, Австро-Угорщина) або еволюціонують (США, Швейцарія, Німеччина). Союзу держав, як форми, які зберігають свій суверенітет  у повній мірі, на сьогоднішній день ніде не існує. На різних етапах історії  утворювалися конфедерації, проте, після  короткочасного існування вони розпадались, або набували федеративної форми  державного устрою.

Будь-яка федеративна  система може бути ефективною лише тоді, коли її діяльність реалізується в конкретних межах Конституції  і дійсного законодавства, коли чітко  розподілені сфери діяльності та компетенція центральних і місцевих державних органів, неухильно дотримуються права та свободи громадян.

Від федерації слід відрізняти регіональні або союзи держав,наприклад, Співдружність Незалежних Держав.

Співдружність – союз суверенних держав, об’єднаних на основі міжнародного договору. Співдружність характеризується спільними ознаками і певним рівнем однорідності. Ця форма показала свою життєздатність у Західній Європі, у вигляді Європейського Співтовариства.

Ознаки співдружності:

1. Утворюється на основі міжнародного договору;
2. Грошові засоби об’єднуються добровільно;
3. Співдружність має перехідний характер.

Співтовариство – це об’єднання суверенних держав певного регіону  для вирішення економічних питань.

Ознаки:

1. Базою є міжнародна угода;
2. Обов’язковість згоди для вступу чи виходу зі співтовариства;
3. Кредити є основою фінансових відносин.

Основною метою є врівноваження  економічного розвитку і спрощення  візових бар’єрів.[11; с.317]

 

Отже, державний устрій – це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.

Історично склалося три „класичних” форми державного устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація) і конфедерація.

 

 

Розділ ІІІ. Політичний режим

3.1.Демократія  – народовладдя

 

Демократія - (від давньогрецького demos - народ і crutos - влада) - народовладдя - це одна з основних форм устрою будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і прийнятті в ній рішень згідно поглядів більшості; ідеали суспільного устрою: воля, рівність, повага людського гідності, солідарність і т.д.; соціальний і політичний рух за народовладдя.

Демократичний режим - характеризується високим ступенем політичної волі людини, реальним здійсненням її прав, які дозволяють їй впливати на державне управління суспільством. Політична еліта, як правило, досить вузька, але вона спирається на широку соціальну базу [6; с. 650].

Для багатьох є безперечним, що основою демократичного політичного  режиму є влада народу. Термін "демократія" в часи свого виникнення у грецькому  полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні беруть участь усі, хто складає народ - демос. Широковідома формула демократії шістнадцятого  президента США Авраама Лінкольна - це правління народу, за допомогою  народу, для народу. Проте демос  в античні часи не ототожнювали навіть з низовими категоріями вільних  громадян - апорою, а поготів з  рабами, які становили переважну  більшість населення полісу. Серед  принципів демократичного правління, зазначених Арістотелем у "Політиці", є такий: на посади допускають усіх повноправних громадян.

Виникають дві гілки теорії демократії: 1) плюралістичні теорії, які виступають за множинність і конкурентність владних еліт, за суперництво й баланс інтересів як підґрунтя демократичної влади, за державну підтримку соціальне пригноблених груп і прошарків, за відкрите суспільство; 2) ліберально-демократичні теорії, зорієнтовані на обмеження компетенції й сфери діяльності держави, на невтручання й у справи громадянського суспільства, а також на створення для неї "системи стримувань", на поділ влади, на пріоритет прав особистості над правами держави, на індивідуальну свободу як відсутність обмежень.

Отже, традиційно демократія передбачає різні моделі політичного  правління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі "Віхи у майбутнє" (1990 р.) визначає моделі демократичного правління. Це:

1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо  беруть участь у розробці політичних  рішень, прийнятті законів або  знаходженні консенсусу між протилежними  інтересами членів свого співтовариства.

2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються  джерелом влади й мають право  ухвалювати рішення, але реалізують  це право через обраних ними  представників. Обґрунтуванням цієї  моделі є те, що дуже важко  зібрати разом усіх членів  співтовариства в одному місці  для їх безпосередньої участі  у розробці законів або прийнятті  управлінських рішень. Розв'язком  цієї проблеми є система виборних  представників, котрі як делегати  своїх виборців повинні відстоювати  їхні інтереси.

3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні  представники, проте ця влада  обмежена конституцією, яка встановлює  межі законів і повноважень,  захищає права меншин і громадян. Потреба в конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником  законності, ніж її підвалиною.

4. Соціальна, або економічна  демократія - головна мета якої - швидше послаблення соціально-економічних  протиріч, ніж гарантів рівності  можливостей, рівності перед законом  або головних індивідуальних  свобод. Інший провідний принцип  цієї моделі - безпосереднє залучення  до ухвалення економічних рішень  тих, хто бере участь у виборчому  процесі.

5. Тоталітарна демократія - це гранична форма прояву  економічної демократії. Вона ґрунтується  на таких ідеях: економічні  умови життя людини - вирішальний  чинник ЇЇ політичного та соціального  статусу; необхідною умовою політичної  рівності є економічна рівність; концентрація влади в руках  диктатора або олігархії є  умовою, обов'язковою для забезпечення  економічної рівності [8].

Демократичний політичний режим  звичайно пов'язаний з республіканською формою держави.[7; с.115]

Перша демократична форма  політичного режиму - президентське  республіканське правління, яку  відзначає сильна інтегруюча й координуюча  влада президента, наділеного широкими повноваженнями (він очолює виконавчу  владу - уряд, має право домінуючої участі у доборі глави уряду і  його членів, має право законодавчої ініціативи, є головнокомандуючим збройними  силами країни, має особливі повноваження на випадок надзвичайних обставин), але однозначно підпорядкованого конституції, закону. При президентському республіканському  правлінні, згідно з конституцією, верховна влада належить президентові, якого  обирають на певний термін і який не може бути відкликаний або переобраний  достроково без наявності обставин, передбачених конституцією.

Іншою демократичною формою політичного режиму є парламентське  республіканське правління. Тут  верховна влада належить парламентові - виборному законодавчому органу, який формує уряд, обирає прем'єр-міністра, як правило, і президента; він має  право й відкликати їх. За умов парламентської форми правління виконавча влада  розділена так: представницькі державні функції виконує переважно президент, а виконавча влада належить прем'єр-міністру (канцлеру). Уряд має можливість законодавчої ініціативи і право вето на видання  законів.

Ще однією демократичною  формою політичного режиму є змішана, яка поєднує риси, функції парламентського  та президентського правління. Президент  при цьому може бути обраний на прямих виборах, впливати на розподіл ключових посад в уряді, мати більшість  прихильників своєї політики у парламенті. Уряд залежить як від президента, так  і від парламенту, але формується лише останнім.