Форма правління як елемент форми держави

Засадовими чинниками  демократичного політичного режиму є: юридична й фактична гарантія прав людини та громадянина; суверенність особистості; плюралізм соціального й політичного  життя; пріоритетна роль громадянського суспільства й правової держави; створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів; легітимність влади; реалізація принципу поділу влади; наявність багатопартійної системи й політичної конкуренції; інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їх урегулювання; консенсус між головними суспільними структурами; базова єдність суспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні соціальної організації; високий рівень професійних й моральнісних якостей лідера.

Демократичні держави  різні, але усі вони мають загальні об'єднуючі риси:

1. Народовладдя - тобто визнання народу джерелом влади, сувереном (від франц. souverain - носій верховної влади в державі);
2. Уряд заснований на згоді керованих;
3. Правило більшості;       
4. Правило меншості;       
5. Гарантії основних прав людини;
6. Вільні і чесні вибори;
7. Рівність перед законом;
8. Справедливе судочинство;
9. Конституційне обмеження уряду;
10. Соціальний, економічний, ідеологічний і політичний плюралізм;
11. Цінності співробітництва і компромісу [16; 699].

3.2.Тоталітаризм  та авторитаризм: спільність та  відмінності

Недемократичні режими поділяються  на два типи: тоталітарний і авторитарний.

Поняття    тоталітаризму   походить від латинських слів    “totalitas”- цілісність, повнота і “totalis” - весь, повний, цілий. Звичайно  під тоталітаризмом розуміють політичний режим, заснований на прагненні уряду країни підкорити уклад життя людей одній, безроздільно пануючій ідеї й організувати політичну систему влади так, щоб вона допомагала реалізації цієї ідеї.

Найбільш теоретично й  практично складна класифікація тоталітаризму. Деякі автори вважають, що авторитаризм і тоталітаризм - це принципово різні політичні режими. Дискутують лише щодо обсягу та якості їх відмінностей. Інша точка зору ототожнює  тоталітаризм і авторитаризм. Існують  і тлумачення тоталітаризму як однієї з форм авторитарного режиму. Так, колишній американський представник  в ООН Джин Кірклатрік до тоталітарних режимів віднесла всі комуністичні держави, сприймаючи їх виключно негативно, а до авторитарних - різноманітні некомуністичні диктатури, виявляючи до них певну  прихильність. Джордж Сорос написав, що він має певні сумніви стосовно цього розмежування, оскільки його критерієм було розрізнення між  друзями та ворогами Америки.

Термін "тоталітарний" походить від лат. Total - цілісність, ціле. Поняття "тоталітаризм" з'явилося  у філософсько-політичному лексиконі XX ст. з праць Джованні Дженгіле - ідеолога фашистської Італії. Відтоді  це поняття використовують у таких  трьох аспектах: 1) емоційно-оціночному - своє негативне забарвлення термін дістав у 20-гі роки, коли були репресовані  опозиційні політичні партії Італії, а диктаторські методи всеосяжного  державного контролю стали повсякденною нормою; позитивно цей термін сприймався італійськими і нацистськими ідеологами фашизму; 2) політико-ідеологічному - до політичного лексикону термін увів в 1925 р. Беніто Муссоліні, котрий проголосив метою створення тоталітарної держави; після другої світової війни його використовували деякі політичні  діячі для обгрунтування свого  політичного курсу; 3) науковому - дослідження  почалися ще у 20 - ЗО-гі роки, але особливо активізуються в середині сторіччя; авторами класичних праць з аналізу  тоталітаризму є К. Поплер, Т. Адорно, К. Фрідріх, 3. Бжезінський, X. Арендт, Ф. Хайєк та ін. [13, c.94]

Дати чіткі окреслення тоталітарних режимів - складне завдання. Теорія тоталітаризму багато чого спрощує  й залишає поза увагою. Не виключено, що наука досі не виробила поняття, яке адекватно описує політичні  режими такого роду. Однак, мабуть, має  рацію американський політолог  Л. Шапіро, який стверджує, що критика концепції тоталітаризму загрожує виплеснути дитину разом з водою, позаяк відмовитися від цієї концепції взагалі означало б істотно збіднити політичну науку.

Поняття "тоталітаризм" цілком придатне для характеристики певних політичних режимів XX ст., або  зрозумілих як авторитарні, або відмінних  від поняття авторитаризму. Можливо, для сучасної політичної теорії й  практики більш важливий не цей ракурс дискусій, а інший, який започатковано  уроками К. Манхейма й який полягає  в неможливості переродження авторитарності самої по собі на демократію. Такого в історичній практиці ще не було. Навпаки, агресивна некомпетентність, тотальний  абсурд у царинах економіки, культури, моралі -чи це не плоди поверхової захопленості демократією?

Тоталітарними є режими, при яких :

1. є масова партія (із твердою, напіввійськовою структурою, що претендує на повне підпорядкування своїх членів символам віри і їхніх виразників - вождям, уряду в цілому), ця партія зростається з державою і концентрує в собі реальну владу в суспільстві;
2. партія організована не демократичним способом - вона будується навколо лідера. Влада йде вниз - від лідера, а не нагору - від мас.
3. домінує роль ідеології.
4. тоталітаризм будується на монопольному контролі виробництва й економіки, а також на подібному контролі всіх інших сфер життя, включаючи освіту, засоби масової інформації і т.д.
5. при тоталітаризмі існує терористичний поліцейський контроль. Поліція існує при різних режимах, однак, при тоталітаризмі поліцейський контроль терористичний у тому змісті, що ніхто не стане доводити провину, щоб вбити людину.

Отже, тоталітарний режим  варто підрозділяти на чисто тоталітарний і посадово- тоталітарний [2; с. 360].

У залежності від пануючої ідеології  тоталітаризм звичайно підрозділяють  на комунізм, фашизм і націонал-соціалізм.

Комунізм (соціалізм) у більшій  степені, ніж інші різновиди тоталітаризму, виражає основні риси цього ладу,  оскільки  припускає  абсолютну  владу  держави, повне усунення приватної  власності і, отже, будь-якої автономії  особистості. Незважаючи на переважно  тоталітарні форми політичної організації  соціалістичній системі характерні і гуманні політичні цілі. Так, наприклад, у СРСР різко підвищився рівень освіти народу, стали доступними досягнення науки і культури, була забезпечена соціальна захищеність  населення, розвивалася економіка, космічна і воєнна промисловість  і т.д., різко скоротився рівень злочинності, до того ж протягом десятиліть система  майже не використовувала масові репресії.

Фашизм - право-екстремістський  політичний рух, який виник в обстановці революційних процесів, що охопила  країни Західної Європи після першої світової війни і перемоги революції  в Росії. Вперше він був встановлений в Італії в 1922 р. Італійський фашизм тяжів до відродження величі Римської імперії, встановленню порядку, твердої  державної влади. Фашизм претендує  на відновлення чи очищення “народної  душі”, забезпечення колективної ідентичності на культурному чи етнічному ґрунті. До кінця 30-х років фашистські режими утвердилися в Італії, Німеччині, Португалії, Іспанії і ряді країн  Східної і Центральної Європи. При усіх своїх національних особливостях фашизм скрізь був однаковий: він  виражав інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, що робили фашистським рухам фінансову  і політичну підтримку, що прагнуть використовувати їх для придушення революційних виступів працюючих мас, збереження існуючого ладу і здійснення своїх імперських амбіцій на міжнародній  арені.

Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний лад він виник  у Німеччині в 1933 р. Ціль: світове  панування арійської раси і соціальна  перевага - німецька нація. Якщо в комуністичних  системах агресивність спрямована насамперед всередину - проти власних громадян (класового ворога), то в націонал-соціалізмі - зовні, проти інших народів.

І все-таки тоталітаризм - історично  приречений лад. Це суспільство - самоїд, не здатне до ефективного творення, дбайливого, ініціативного господарювання й існуюче головним чином за рахунок  багатих природних ресурсів, експлуатації, обмеження споживання більшості  населення. Тоталітаризм - закрите суспільство, не пристосоване до сучасного якісного відновлення, обліку нових вимог  світу, який безупинно зазнає змін.

Одним з найбільш розповсюджених в історії типів політичної системи  є авторитаризм. По своїх характерних  рисах він займає проміжне положення  між тоталітаризмом і демократією. З тоталітаризмом його ріднить звичайно автократичний, не обмежений законами характер влади, з демократією - наявність  автономних, не регульованих державою суспільних сфер, особливо економіки  і приватного життя, збереження елементів  цивільного суспільства.[8; с. 320].

Авторитарні режими мають  різні форми. Вони залежать від певної епохи чи країни, в рамках якої діють, від політичних орієнтацій розробників  та пріоритетних політичних уподобань  реалізаторів. Так, якщо на початку XIX ст. вперше сформульована теорія авторитаризму  мала яскраво виражену ультраконсервативну, реакційну спрямованість, то на кінець сторіччя переважними стали ідеї національної й державної єдності. На початку XX сторіччя вона почала набувати націоналістичного, антидемократичного характеру, а друга половина сторіччя ще більше збагатила різноманітність  авторитаризму. Найвідомішими його формами є такі:

• військовий режим, що має кілька різновидів: а) військово-диктаторський режим, де армія є пріоритетною правлячою силою, ділячи виконавчу владу з правлячою бюрократією (наприклад, Нігерія, Судан та ін.); б) військово-демократичний режим, при якому армія є однією з політичних інституцій і не підмінює інших, має місце політична діяльність, режим стартує в результаті активізації партизанського руху (наприклад, Нікарагуа, 1979 р.), військового державного перевороту (наприклад, Панама, 1968 р.) і позначений недовготривалістю; в) авторитарний преторіанізм (преторіанці - привілейовані військові частини в Римі, гвардія імператорів, які за доби імперії були значною політичною силою, що брала участь у двірських переворотах) - режим, що базується на насиллі найманих військ;
• монархічний режим, що поділяється на: а) абсолютну монархію, де влада належить монарху, парламенту немає (наприклад, Саудівська Аравія); б) дуалістичну (подвійну) монархію, в якій парламент хоч і діє, але його роль є мінімальною, такою, що не заірохує самодержавному режиму (наприклад, Кувейт);
• теократичний режим, що відзначається пріоритетною владною роллю релігійних діячів;
• персоніфікований режим, репрезентований: а) персональною тиранією, в якій влада належить вождю, котрий спирається за відсутності розгалужених політичних інституцій передусім на поліцію (наприклад, режим Аміна в Уганді); б) матримоніальною тиранією, де влада впродовж десятиріч передається спадково (наприклад, режим Стресснера у Парагваї);
• однопартійний режим, який має: а) напівконкурентний характер, оскільки хоч вибори до органів влади проводяться, але кількість суб'єктів, що беруть участь, зумисно звужена, оскільки відбір і відсіювання претендентів здійснюють спочатку в рамках "партії влади", а відтак відібраних висувають далі, незаперечне творячи "новий" суспільний порядок; б) патронажно-клієнтальний характер, коли в політичний світ впроваджують сімейно-родинні, кланові, етнічні, конфесійні та інші взаємозв'язки, на грунті чого формується "партія патрона", котрий стає для мас уособленням режиму й життєстверджувальним гарантом;
• конституційний режим, що має такі різновиди: а) конституційно-патріархальний, де життя позначене простотою політичних звичаїв, відданістю старим традиціям та звичаям (наприклад, країни Океанії); б) конституційно-авторитарний, позірно демократичний, оскільки тут чинність конституції має декоративний, зовнішній характер за реальності культивування монократичної влади, сконцентрованої в руках однієї людини або в одному органі влади.

Авторитарній політичній системі характерні наступні риси:

1. Автократизм (самовладдя) невелике число носіїв влади. Ними можуть бути одна людина (монарх, тиран) чи група осіб (військова хунта, олігархічна група і т.д.).
2. Необмеженість влади, її не підконтрольність громадянам, при цьому влада може правити за допомогою законів, але їх вона приймає за своїм розсудом.
3. опора (реальна чи потенційна) на силу. Авторитарний режим може не прибігати до масових репресій і користатися популярністю серед широких шарів населення. Однак він має достатню силу, щоб у разі потреби за своїм розсудом використовувати силу і примусити громадян до покори.
4. Монополізація влади і політики, недопущення політичної опозиції і конкуренції. При авторитаризмі можливе існування обмеженого числа партій, профспілок і інших організацій, але лише за умови їхньої підконтрольності владі.
5. Відмовлення від тотального контролю над суспільством, невтручання в поза політичні сфери і насамперед в економіку. Влада займається головним чином питаннями забезпечення власної безпеки, суспільного порядку, оборони, зовнішньою політикою, хоча вона може впливати ні на стратегію економічного розвитку, проводити досить активну соціальну політику, не руйнуючи при цьому механізми ринкового самоврядування.
6. Рекрутування політичної еліти шляхом введення до складу виборчого органу нових членів без проведення додаткових виборів, шляхом призначення зверху, а не конкурентної електоральної боротьби [12; с.207].

Виходячи з вищевикладеного, авторитаризм - політичний режим, при  якому необмежена влада сконцентрована в руках однієї людини чи групи  осіб, які не допускають політичну  опозицію. Авторитаризм цілком сполучимий з повагою всіх інших, крім політичних, прав особистості.

Слабкі сторони авторитаризму: повна залежність політики від позиції  глави держави чи групи вищих  керівників, відсутність у громадян можливостей запобігання політичних авантюр чи сваволі, обмеженість політичного вираження суспільних інтересів.

Переваги авторитарного  режиму: висока здатність забезпечувати  політичну стабільність і суспільний порядок, мобілізовувати суспільні  ресурси на рішення визначених задач, переборювати опір політичних супротивників.

Отже, політичний режим характеризує як, яким чином здійснюється державна влада в конкретному суспільстві, за допомогою яких прийомів і методів держава виконує своє соціальне призначення – забезпечує економічне життя, суспільний порядок, захист громадян, вирішує інші загальні соціальні, національні, класові задачі.