Форма правління як елемент форми держави

 

 

 

 

Розділ IV. Проблеми удосконалення форм української  державності

4.1.Форма Української  держави

 

Відповідно до змісту Конституції  наша держава за своїми основними  рисами вважається президентсько-парламентською республікою, оскільки Президент обирається громадянами України, формує Кабінет Міністрів (уряд), який відповідальний перед ним, але не очолює уряд, не є главою виконавчої влади. Верховна Рада – парламент України – може прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів, яка веде до відставки Кабінету Міністрів. За відповідних умов Президент має право розпуску Парламенту.

Названа форма нашої держави  не є випадковою.

Сучасні держави в переважній більшості є республіками: президентськими, парламентськими або змішаними  – президентсько-парламентськими  чи парламентсько-президентськими (статус інституту президентства в них  неоднаковий).

Президентською є така республіка, в якій президент обирається народом – безпосередньо чи опосередковано – і є одночасно главою держави  і главою виконавчої влади, очолює уряд (адміністрацію). Він формує уряд, який підзвітний йому. Парламент не має  права виносити вотум недовіри уряду. Президент не має права розпуску парламенту [7, c.120].

Парламентською є така республіка, в якій президент обирається парламентом і є лише главою держави. Главою уряду стає, як правило лідер  партії, яка перемогла на виборах. Парламент здійснює контроль над  урядом. В разі винесення парламентом  вотуму недовіри уряду, він має піти у відставку. Міністри призначаються  із членів парламенту і зберігають в ньому свій статус.

Змішані види республік частково поєднують риси обох основних видів  з тими чи іншими перевагами. Зокрема, президент обирається у змішаних республіках, як правило, безпосередньо  громадянами держави і сам  формує уряд, який йому підзвітний. Парламент  має право висловити недовіру уряду. Президент має право розпуску парламенту. Міністри не є членами  парламенту.

Якщо в президентських республіках  глава держави формує уряд за своїм  розсудом, незалежно від розстановки  сил у парламенті, то в парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття парламентських рішень. Пост прем'єр-міністра, як правило, автоматично займає лідер партії (блока партій), яка перемогла на виборах. Існує парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний характер — недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від функції глави уряду .

Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи президентської і парламентської республіканських форм правління, є верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не у всіх країнах наділений повноваженнями глави виконавчої влади, нерідко поділяє її з прем'єр-міністром. Відсутня посада віце-президента, як і в парламентській республіці. Наприклад, в Україні немає посади віце-президента, яка є у Швейцарії. Президент України має право достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути членами Кабінету Міністрів, і навпаки. У ряді змішаних республік президент не має права законодавчої ініціативи, в Україні — наділений цим правом [7, c.304].

Одна з особливостей парламентсько-президентської республіки України полягає в  обмежених повноваженнях уряду  в законодавчому процесі, що її відрізняє, наприклад, від Франції, яка також є державою зі змішаною формою правління. Якщо уряд Франції має право вносити поправки до законопроектів, може наполягати на голосуванні своїх поправок і в будь-який момент відкликати законопроект, то уряд України має слабкий вплив на законодавчий процес і прийняття законодавчих рішень (право законодавчої ініціативи у прем'єр-міністра не забезпечене комплексом правових заходів).

Уряд України пов'язаний подвійною (біцефальною) залежністю:

— відповідальністю перед Президентом;

— підконтрольністю і звітністю  перед Верховною Радою.

Говорячи про Україну, варто  згадати і про таку форму обєднання держав як співдружність.

СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 p.) — це об'єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну спільність народів і сформовані між ними зв'язки шляхом координації політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована трьома державами — Бєларуссю, Росією, Україною. Згодом до них приєдналися дев'ять країн — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.

СНД здійснює діяльність через спільні  координуючі органи: Раду глав держав. Раду глав урядів, Раду міністрів закордонних  справ. Координаційно-консультативний  комітет. Головне командування об'єднаних збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний суд. Комісію з прав людини, а також через інститути. Серед інститутів Співдружності значне місце посідає Міжпарламентська Асамблея, яка складається з парламентських делегацій — учасників Угоди про Міжпарламентську Асамблею (підписана 27 березня 1992 p.). Рішення Міжпарламентської Асамблеї мають форму актів: заяв, звернень, рекомендацій, пропозицій. До її компетенції входить розробка рекомендаційних законодавчих актів (модельних) із питань, що знаходяться у сфері спільних інтересів держав Співдружності.

Демократичний режим характерний  для правової держави, для України також. Його способи і методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій; формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах; домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо [7, c.480].

 

 

4.2.Реформування  адміністративно-територіального устрою  України

Внутрішню структуру, побудову територіального устрою України визначає система адміністративно-територіального устрою нашої держави, на основі якої створюються і функціонують органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Адміністративно-територіальний устрій кожної держави зумовлений рядом  об'єктивних і суб'єктивних чинників - історичних, географічних, національних, економічних, культурних, мовних та Ін. В одних країнах світу існують  складні системи адміністративно-територіального  устрою (Велика Британія, Італія, Франція  та ін.), тоді як в інших, більш дрібних  країнах (Бахрейн, Ватикан та ін.) таких  систем взагалі немає. Хоча навіть у  дрібних країнах можуть Існувати національні системи адміністративно-територіального  устрою. Наприклад, у Князівстві Андорри 8 територією в 453 км2 існує адміністративно-територіальна система у складі семи громад.

Адміністративно-територіальний устрій України сформувався історично. За часів входження України до складу Австро-Угорщини. Польщі, Румунії  та Російської Імперії, українські землі  були інтегровані до адміністративно-територіальних систем цих держав. Зокрема, українські землі, що ввійшли до Австро-Угорщини, разом із польськими, угорськими та румунськими територіями були інтегровані  до складу таких адміністративно-територіальних одиниць, як Буковина, Галичина та Карпатська Україна.

За радянської доби система  адміністративно-територіального устрою України створювалася волюнтаристськими  методами, без врахування історичних, національних, культурних, мовних та інших  традицій. У 1932 році на території радянської України були створено шість областей, у 1937-1939 роках їх стало 15, а після  приєднання в 1939-1940 роках до складу СРСР західних областей України та Буковини в Українській СРСР стало  нараховуватися 23 області. На час розпаду колишнього СРСР адміністративно-територіальна система України складалася з 24 областей і двох міст республіканського підпорядкування.

Після проголошення незалежності України, в 1991-1992 роках, коли Верховна Рада України поновила в 1992 році територіальну автономію Криму, була сформована нинішня система адміністративно-територіального устрою України, що отримала своє закріплення в Розділі ГХ Конституції України - "Територіальний устрій України".

Відповідно до ст. 133 Конституції  України, систему адміністративно-територіального  устрою України складають: Автономна  Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

Отже, система адміністративного  устрою України - це сукупність адміністративно-територіальних одиниць (АРК, області, райони, міста, райони в містах, селища і села), що складають  основу територіального устрою України.

 

4.3.Ідея федералізму  України

Федералізм розглядається в рамках концепції динамічних владних переходів як один з етапів організаційної структури інститутів влади. Показано, що в залежності від статусу самоврядних інституцій цей інститут у граничних випадках може мати або статус позадержавного інституту публічної влади або статус органу державної влади реґіонального (місцевого) рівня. При цьому для української моделі характерним є “дрейф” чи навіть стан нестійкої рівноваги статусу самоврядних інституцій у напрямі їхнього “одержавлення”, тобто набуття ознак місцевого органу державної влади.

Вважається, що федерація (з  лат. foederatio – союз, об’єднання) – це форма державного устрою, при якій декілька державних утворень об’єднуються і утворюють одну нову організаційну форму держави – союзну державу; – це союзна держава; вона складається з державних утворень, які наділені певною юридичною і політичною самостійністю [8; с. 412].

Розуміння того, що будь-яка  модель – це тільки певна ступінь відповідності певному явищу, спонукає нас до пошуку принципів управління та моделювання відповідних їм інститутів та інституцій. Нелогічними, на наш погляд, є спроби нав’язати суспільству думку про те, що воно (суспільство) розвивається відповідно до якоїсь наперед заданої (тут умовно чи безумовно рефлексується, що відповідна модель мусить бути кимось задана: читай Богом, Месією, Партією, Президентом тощо) моделі, тому і вимагається вказати чи створити якусь модель, тобто у буквальному сенсі дати відповідь на запитання “до чого ми йдемо?” та спрямувати соціальний капітал для приведення реального життя у відповідність до цієї моделі тобто мети. Але “мудрість” соціуму полягає в тому, що він об’єктивно розвивається не “до чогось”, а “кудись”, тому насамперед необхідно формулювати запитання “куди ми йдемо?”, тим самим визначаючись не з метою, а з напрямом розвитку. Адже безуспішні спроби жорстко детермінувати суспільний розвиток під якусь навіть “привабливу” модель ще ніде і ніколи (яскравим прикладом цьому є історія колишнього СССР) не увінчалися успіхом. Таке розуміння суспільного розвитку та його моделі орієнтує нас на адаптацію насамперед моделі як такого, що допускає альтернативність, а не реального життя. Хоча цілком логічно, що модель суспільного розвитку та практика повинні взаємно адаптуватися в контексті ідеї суспільного прогресу загалом та національної ідеї зокрема. Отже, видається логічним, що саме здійснення контрольної влади і є тим засобом так званого “управління управлінням” у контексті неконформного забезпечення відповідности моделі та практики суспільного розвитку.[17; с. 3]

 

 

Висновок

Розглянуті три сторони  форми держави ( форма правління , форма державного устрою, політичний режим ) хоч і різні, але все-таки відносяться до одного явища, вони мають  єдність, органічно зв'язані між  собою, взаємообумовлені в їхніх  ознаках. У залежності від конкретно-історичних умов розвитку класова боротьба може розгортатися навколо тієї чи іншої  сторони форми організації державної  влади. Так, приміром, історії відомі випадки напруженої боротьби за республіку, проти монархії, тобто за зміну  форми правління.

У післявоєнні роки така боротьба розгорталася в Греції, Бельгії, Іспанії, у ряді країн Арабського Сходу. У визначених випадках на перший план внутрішньополітичного розвитку може висуватися форма державного устрою.

Таким чином, узяті в єдність  три організації державної влади  утворять форму держави. У процесі  розвитку держави мається діалектична  взаємозалежність усіх сторін прояву його змісту і всіх граней пристрою й організації цього змісту. Однак  і в різних конкретних умовах головне  значення для характеристики форми  даної держави може переходити від  однієї сторони його організації  до іншої.

У ході історичного розвитку держави зміст її міняється  швидше, ніж форма, що  незважаючи на її активну  службову  роль, є більш консервативною стороною явища. Існує об'єктивне  протиріччя між новим змістом  і старою формою держави. Це протиріччя зважується на користь у кінцевому  рахунку на користь змісту держави: форма перетерплює зміни відповідно до потреб нового змісту влади.[5;с. 456]

З наукового погляду неможливо  таке положення, при якому  форма  держави залишалася б незмінної, незважаючи на зміну змісту цієї держави. Форма держави обслуговує цілком визначений зміст і припиняється з ліквідацією даного змісту. У  процесі історичного розвитку державності  відбувається постійний процес скидання старої форми, процес її постійного відновлення, що диктується об'єктивними законами розвитку політичної боротьби в суспільстві і зміни класового змісту державної влади.

Зміни, яких зазнають форми  держави на сучасному етапі розвитку людства можна цілком певно вважати  відображенням загальносвітової тенденції  демократизації суспільно-політичного  життя. В XX столітті, особливо після  закінчення другої світової війни, історія  багатьох країн зв'язана з переходом  до демократичних режимів від  різних форм авторитаризму (Греція, Іспанія, Бразилія, Аргентина, республіки СРСР). Сутність змін, їх спрямованість визначаються відходом від тоталітаризму до парламентського  плюралізму, переходом до громадянського суспільства, правової держави. Парламентська  демократія у різних своїх формах, що має місце у розвинутих країнах світу, на сьогоднішній день дає найбільш плідні результати щодо забезпечення людині максимально сприятливих умов життя.