Поняття судової балістики і судово-балістичної експертизи

-   це вогнепальна зброя, в якій для викидання кулі (снаряда) з каналу ствола використовується енергія хімічного розкладання вибухових речовин (наприклад, пороху) [22, с. 278].

З військової точки  зору зброю визначено як сукупність засобів ураження, використовуваних для озброєної боротьби з метою знищення живої сили, техніки та споруд противника. Тобто, зброя розцінюється як засіб для ураження цілі. Сучасну зброю поділяють на ядерну, хімічну, бактеріологічну, вогнепальну, реактивну, ракетну, мінну, торпедну, холодну [181, с.13], і це ще не вичерпний перелік. Військове поняття зброї відрізняється від загальноприйнятого тим, що в ньому обов’язково визначені масштаби її вражаючої дії, типи зброї та види.

Поняття вогнепальної зброї та її ознаки у криміналістиці сформувалися не одразу. У праці Б.М. Комаринця наведений перелік конструкційних ознак, притаманних вогнепальній зброї. На думку дослідника, вогнепальна зброя – це механізм, у якому снаряд приводиться до руху силою газів, утворених у результаті згоряння вибухової речовини. Саме використання для додання руху снаряда енергії розширених газів, утворюваних згорянням вибухової речовини, відрізняє вогнепальну зброю від будь-якої іншої. Конструктивно у найелементарнішому вигляді вогнепальна зброя становить собою трубку (ствол), відкриту з одного боку й закриту з іншого (казьонна частина), де розміщується вибухова речовина (пороховий заряд) та снаряд (куля або шріт). За допомогою спеціального пристосування (вдарного механізму, капсулів) відбувається спалахування порохового заряду. Найважливішою ознакою вогнепальної зброї Б.М. Комаринець вважав використання сили вибуху порохових газів для спрямованого метання  снаряду. Крім того, він диференціював вогнепальну та інші види метальної зброї, в якій снаряд посилається не силою вибуху порохових газів, а наприклад, силою стиснутого повітря (пневматична зброя). Вогнепальна зброя, на його погляд, - це механізм, невід’ємною складовою якого є ствол, казьонна частина та спеціальне пристосування для спалахування порохового заряду[81, с.10]. Такої ж точки зору щодо обов’язкових складників вогнепальної зброї дотримувався В.М. Ладін [124].

Вагомий внесок у формування поняття вогнепальної зброї зроблений С.Д. Кустановичем у 1961р., який стверджував, що сама по собі можливість здійснення пострілів ще не розв’язує питання віднесення до вогнепальної зброї [122, с. 14]. Дійсно, не будь-який предмет, з якого можна здійснити постріл, є вогнепальною зброєю, бо постріл у найпростішому випадку можна здійснити й з обрізка труби відповідного діаметру, якщо затиснути її в лещата та вдаряти молотком по капсулю малокаліберного набою, розміщеному в одному з кінців трубки. Та від цього труба не стане вогнепальною зброєю, а лише виступатиме пристосуванням для здійснення пострілу.

С.Д. Кустанович відзначив ознаки вогнепальної зброї, на підставі яких її можна включити до загального поняття. До таких належать: придатність для стрільби; можливість завдання ушкоджень снарядом (кулею, шротом); наявність пристосувань, які дозволяють зручне використання під час здійснення пострілів. Придатність до стрільби слід розуміти як можливість здійснення більш ніж одного пострілів без руйнування стріляючого предмета [122, с.14]. Виходячи з викладеного, С.Д. Кустанович вказує на суттєву ознаку поняття вогнепальної зброї – її неруйнування післяпершого пострілу. Аналогічної точки зору дотримується Ю.М. Лукін, який вказав серед критеріїв віднесенняпредмета до розряду саморобної вогнепальної зброї придатність до багаторазового здійснення пострілів без руйнування стріляючого предмета [135].

У 1974 році Б.М. Комаринець розширив визначення вогнепальної зброї, вказавши, що такою вважає метальну зброю, в якій снаряд отримує направлений  рух за рахунок енергії вибухового розкладу пороху і відповідає критеріям збройності, вогнепальності та надійності. На його погляд, критерій збройності – це призначеність предмета для нанесення ушкоджень та націленість визначеною убивчою силою; критерій вогнепальності отримання снарядом енергії від згоряння пороху або його замінника; критерій надійності – це наявність елементарно надійних основних частин вогнепальної зброї. Однак необхідно обов’язково наголосити, що ці критерії розроблені у зв’язку з наявністю саморобної вогнепальної зброї, а тому, передусім, стосуються саме її [82, с.47].

Є.М. Тихонов, доповнюючи та систематизуючи запропоновані раніше ознаки вогнепальної зброї, розподіляв їх за значністю на загальні, спеціальні та факультативні. Загальною він  вважав таку ознаку зброї, як призначеність  для нападу або активної оборони (захисту) та поразки цілі шляхом її руйнування або завдання тілесних ушкоджень, якщо ціллю є жива істота. До спеціальних він відніс ознаки, які виступають специфічними і характерними лише для вогнепальної зброї: використання енергії газів пороху чи іншої вибухової речовини для метання снаряду, наявність ствола для надання напрямку руху снаряду, наявність устрою для запалення заряду, достатню вразливу дію снаряду, забезпеченість конструкцією та міцністю з метою здійснення з об’єкта більше одного пострілу. Факультативною, або необов’язковою, ознакою Є.М. Тихонов називав наявність механізму запирання та запалення заряду, пристосувань, які забезпечують зручне утримання зброї та прицілювання. На основі цієї класифікації автор запропонував найбільш повне визначення вогнепальної зброї – знарядь, спеціально призначених для нападу або активного захисту та поразки цілі снарядом, що виштовхується зі ствола силою тиску газів порохового заряду чи його замінника, наділених достатньою вражаючою дією для завдання тілесних ушкоджень, які за своїм устроєм й міцністю конструкції дозволяють здійснити з них більше одного пострілу [237, с.220].

З вищевикладеного  слід розуміти, що визначною ознакою  зброї є її призначеність, тобто  мета, з якою вона виготовлена. Ось чому предмети, якими можна  заподіяти людині тілесних ушкоджень або навіть смерть, оскільки вони не призначені для цієї мети, не визнаються зброєю: «... пневматичні, сигнальні, стартові, будівницькі, газові пістолети, ракетниці, вибухові пакети та інші імітаціонно-піротехнічні та освітлювальні засоби не відносять до зброї, набоїв та вибухових речовин» [119, с.6].

Я.В. Новак зауважує, що в кримінальному законодавстві  України немає одностайності  в тлумаченні поняття зброї. У  законодавстві фігурують ізольовані поняття вогнепальної та холодної зброї, а загальне визначення терміна «зброя» відсутнє. Автор пропонує своє розуміння зброї з криміналістичної точки зору як матеріального засобу індивідуального застосування, конструктивно й функціонально призначеного для завдання летальних ушкоджень людині або тварині, а також спеціального руйнування перешкод [163, с.6].

У проекті Закону Україні «Про зброю», розробленому депутатською групою «Державність», зброєю вважаються пристрої, прилади й предмети, спеціально виготовлені, конструктивно призначені й технічно придатні для враження живої чи іншої цілі або захисту від нападу [192, с.13]. Це поняття вірно відображає сутність і призначеність зброї. Хоча необхідно зазначити, що зброя використовується ще й для подання сигналів та в спорті. Також у законопроекті необхідно чітко визначити, що до зброї не належать вироби, сертифіковані для господарсько-побутового чи виробничого призначення, а також спортивні снаряди, які зовні схожі на вогнепальну чи холодну зброю, муляжі, макети, набої, які не містять розривного, метального, вишибного або піротехнічного зарядів та непридатні для використання у якості предметів озброєння.

На наш погляд, досить вдалим і поширеним є поняття  вогнепальної зброї, запропоноване  В.С. Ахановим. У його розумінні вогнепальна зброя – це механічний пристрій багаторазової дії, призначений для поразки цілей у завданому напрямку снарядом (кулею, шротом, картеччю), що метається достатньою для ураження людини енергією газів згорання вибухових речовин і характеризується наявністю міцного, придатного для запускання снарядів закритого ствола або запираємого з одного боку до момента пострілу, котрий агрегатно пов’язаний з приладом для запалювання бойового заряду [11, с.8]. В цьому визначенні вдало поєднані три ознаки вогнепальної зброї: наявність ствола, запального устрою та запираючого устрою.

Але якщо орієнтуватися  на це поняття, необхідно обов’язково  враховувати й визначення поняття  вибухових речовин, використовуваних для здійснення пострілу. Вибухові речовини – це хімічні сполуки або механічні суміші, які під дією зовнішнього імпульсу (нагріву, удару, тертя) здатні  вибухати, тобто дуже швидко перетворюватися в інші сполуки з виділенням тепла і газоподібних об’єктів, що призводить до руйнування і переміщення навколишнього середовища [27, с.3].

Перші вибухові речовини з’явилися багато сторіч тому та зробили великий вплив  на ход історичних подій. На протязі  цілого тисячоліття єдиною вибуховою  речовиною, що була відома людині, був  димний порох [116, с.34]. Для отримання сучасних вибухівок потребуються продукти, які може виробляти лише розвинена промисловість, потребуються знання хімії та високий рівень технологій. Для отримання же пороху досить речовин, котрі не дуже часто, але все ж таки зустрічаються у природі. Різні запалюючі склади для поразки та залякування супротивника пристосовувалися греками з часів Олександра Македонського. Удосконалення  цих складів призвели до утворення відомого «грецького вогню». Традиційно це винахід приписують візантійцю Калиннику [93, с.10]. Зараз точно встановити чим був грецький вогонь неможливо, він міг бути вибуховою речовиною, початковою формою виникнення пороху, або ж, згідно наших сучасних уявлень, звичайною запальною сумішшю. Велика ступінь вірогідності, що основною його складовою частиною виступала смола або нафта.

На початку XIX ст. знайдений латинський рукопис  «Liberigniumadcomburendoshostes» – «Книга вогню  для спалювання ворога», яка була написана біля 1260 р. Марком Греком, хоча можливо що це ім’я не автора, а перекладача цієї книги на латинську мову з грецької. Але багатовікову історію пороху творили не одиниці, а тисячі, чиї імена невідомі історії. Багато хіміків, піротехніків, воїнів, мастерів шукали та знаходили рецепти. Можливо, що латинське слово pulver(«порошок») саме після появи «Книги вогней» отримало інше значення – «порох». Саме так ця вибухова суміш стала називатися «порошком» і в інших мовах. Наприклад, французьке poudreта англійське  powderозначають і «порошок», і «пудру», і «порох» [93, с.11].

Використовуючи  термін «вибухові матеріали», необхідно  звертати увагу на те, що ним поєднані два терміни: «вибухові речовини»та  «засоби ініціювання вибуху». Вибухові речовини – це хімічні сполуки  чи суміші, здатні під впливом зовнішнього  імпульсу до самопоширення з великою швидкістю хімічної реакції з утворенням газоподібних продуктів і виділенням тепла. Засобами ініціювання вибуху є зовнішні джерела імпульсу для здійснення вибуху (вогнепровідні та детонаційні шнури, електродетонатори, капсули-детонатори, запалювальні трубки), які за законодавством до вибухових речовин не відносяться. За умови, якщо вони призначені для вчинення вибуху, їх можна віднести до категорії боєприпасів. Узагальнюючи, можна зазначити, що поняття вогнепальної зброї та вибухових речовин виступають спорідненими [139,с.5]. Використання вибухових речовин як джерела енергії для здійснення пострілу є необхідною ознакою вогнепальної зброї. 

Таким чином, вогнепальною може бути визнана зброя, в якій для  викидання снаряду з каналу ствола використовується енергія хімічного розкладання вибухових речовин, що служать для нападу чи захисту з метою ураження або знищення супротивника чи перешкоди [22, с.278]. 

Необхідно враховувати, що в процесі розслідування злочинів виявляється і піддається криміналістичному дослідженню не тільки зброя заводського виготовлення, але й саморобна, перероблена, характеристики якої можуть бути не відомими експертові. Досить часто об’єкт, наданий на дослідження та зовні схожий на вогнепальну зброю, не є такою – не всі ознаки достатні для віднесення його до розряду вогнепальної зброї. Криміналістичні критерії віднесення таких предметів до вогнепальної  зброї чи набоїв дещо відрізняються від військово-технічних. Крім загальної ознаки – цільового призначення - поняття вогнепальної зброї повинне спиратися й на низку спеціальних ознак, які оцінюються експертом у сукупності: а) використання енергії газів вибухової речовини для метання снаряду; б) наявність ствола для надання напрямку руху снаряду; в) наявність устрою для запалювання снаряду; г) достатня вразлива дія снаряда; д) достатня міцність конструкції.

Для того, щоб  віднести предмет до категорії вогнепальної зброї, останні дві ознаки повинні  мати певні кількісні показники. Критеріями оцінки цих ознак в  криміналістиці, на відміну від військово-технічних умов, виступають мінімальні показники. Так, конструкція зброї повинна забезпечувати можливість здійснення більше одного пострілу. Науковим критерієм оцінки вражаючої дії снаряду (вбивчої сили) є мінімальна питома енергія, яка дорівнює 0,05 Дж/мм² (для снарядів сферичної форми; для гострокінцевих межа може бути нижчою). Цей показник відповідає приблизно 1,1–3,0 кгсхм² початкової питомої енергії снарядів різних калібрів (військово-технічні критерії вбивчої сили складають 8 кгсхм²) [102, с.210-202;  148].

На думку П.Д. Біленчука, А.Ф. Кофанова і О.Ф.Суляви, комплекс ознак, який характеризує вогнепальну  зброю, має нижче викладені характеристики.

1. Ураження цілі  є механічним, тому що снаряд  завдає механічних уражень живій  мішені – розриває, перфорує м’які тканини, проломлює, розколює кістки. Аналогічну дію снаряд справляє і на об’єкти неживої природи: текстильні тканини, вичинену шкіру, скло, дерево тощо.

2. Дистанційність  дії зброї, тобто можливість  уразити ціль на значній відстані.

3. Вражаючим  елементом вогнепальної зброї  є снаряд – куля, шріт, картеч.