Курс лекций по "Философии"

«Ноосфера, - писав він, – останній з багатьох станів еволюції біосфери в геологічній історії  – стан наших днів…Ноосфера є  нове геологічне явище на нашій планеті. У ній вперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може і повинна перебудовувати своєю працею і думкою область свого життя, перебудовувати докорінно в порівнянні з тим, що було раніше. Перед ним відкриваються все більш і більш широкі творчі можливості. І може бути, покоління наших онуків уже наблизиться до їх розквіту»¹³ .

У ХХ столітті відбувся вибух  наукової думки, людство вступило у  вищу фазу свого розвитку, сполучену  з інформаційно-комп'ютерною революцією, що підбила підсумок існування матеріальної цивілізації, віддавши пріоритет знанню, інформації, інтелекту, самосвідомості й освіченості особистості. Інформаційні ресурси, таким чином, набувають статус стратегічного ресурсу і наймогутнішого джерела багатства. Високі сучасні технології (генна інженерія, біоінформаційні комп'ютерні і нанотехнології) стали не тільки знаковими подіями століття, що пішло, але й визначали магістральний шлях розвитку, прогнозуючи несущі конструкції суспільства ХХІ століття, що динамічно розвивається.

В теперішній час з  жалем доводиться визнати, що людському  Розуму ще не вистачає мудрості гармонізувати  систему «природа-суспільство» і  свою власну природу. Прагнення до швидкого збагачення, нестримна тяга до грошей і влади, заздрість і агресивність, бажання панувати над іншими стали причиною хижацької експлуатації природних багатств планети, їх прогресуючого виснаження і руйнування природного середовища проживання. У зв'язку з цим багато дослідників не без підстави думають, що наша Земля – це «жива планета Гея», що має здатністю до саморегулювання і самовідновлення власного організму. Сьогодні планета «хвора людиною», і мова повинна йти про зцілення від «людиноцентризму». В цих умовах необхідна світоглядна переорієнтація людства з метою порятунку Землі.

3. Шляхи подолання  суперечностей у системі «природа-суспільство». В сучасних умовах корінної зміни буття людей, обумовленого катастрофічним наростанням негативних наслідків непродуманого розвитку технічної, технологічної цивілізації, людство опиняється перед альтернативою: глобальна криза у взаємовідношенні суспільства з природою чи пошук нового світогляду й установок діяльності людей.

Розуміння суперечливого  взаємовідношення природи і суспільства  і, отже, шляхів подолання цієї суперечності неможливе без конкретизації характеру сукупної людської діяльності, її суб'єкта, цілей і результатів. Російський філософ В.О.Кутирєв пропонує розглядати діяльність людства через призму трьох парадигм: споглядальної, власне діяльнісної і парадигми спілкування. Критерієм для виділення цих парадигм виступає специфіка суб'єкт-об'єктних відносин.

У першій – споглядальній  парадигмі - суб'єкт (людина) не протипоставлена  об'єкту (природі, космосу, сакральній світобудові), а особливим чином  співвіднесена з ним, і його діяльність органічно вплетена в природні мегацикли: «мудрість у тім, щоб, прислухаючись до природи, поступати з нею у згоді» (Геракліт Ефеський).

Друга – діяльнісна парадигма  – формується в Новий час в  результаті розмежування суб'єкт-об'єктних відносин і такої інтерпретації об'єкта, при якому природа постає у вигляді безликого, безжиттєвого, грубого матеріалу, згустку енергії, сил і речовини (набору «напівфабрикатів»). Суть такої позиції добре виражена словами тургенєвського героя Базарова: «природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник». ХХ століття, століття бурхливого розвитку науки і техніки, як відзначалося вище, загострив до межі і виявив безвихідність цих поглядів. Багато відомих вчених катастрофічного століття прийшли до усвідомлення безперспективності даної парадигми, зокрема, лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц, виразив це в книзі «Вісім смертних гріхів цивілізованого людства». Так, наприклад, другим смертним гріхом він вважає: «Спустошення природного життєвого простору, що не тільки руйнує зовнішнє природне середовище, у якому ми живемо, але вбиваюче і в самій людині всяке благоговіння перед красою і величчю відкритого йому творіння»¹⁴.

 Злам новоєвропейської  парадигми, що намітився, ініціював  пошуки в створенні нової парадигми,  здатної зняти деструктивні наслідки людської діяльності і створити новий «канон», у якому природа постане вже не об'єктом, а наділеним суб’єктністю цілісним і, як виявилося, кінечним утворенням. Таким чином, нова парадигма – «парадигма спілкування» - повинна ґрунтуватися на суб'єкт-суб'єктному принципі. Суть цього принципу полягає в такому баченні структури відношень «людина-природа», при якому природа в різних її аспектах – природне навколишнє середовище, соціум і окремі індивіди – виступають як повноцінні суб'єкти цих відношень.

На виняткову важливість цього принципу в умовах глобальних проблем, що гранично загострилися, наполегливо  вказував академік М.М.Моісеєв. Він  же зумів плідно розгорнути цей принцип  у теорію універсального еволюціонізму, що стала тепер домінуючою в науковому світі. Причому М.М.Моісеєв вважав, що в її розвитку своє вагоме слово повинні сказати не тільки вчені, які досліджують систему «людина-біосфера», але і люди, що здійснюють прийняття конкретних рішень – політики, керівники, економісти, виробничники. І більше того: «Держава і в її особі громадянське суспільство зобов'язані ефективно втручатися у виробничу діяльність, економічні процеси»¹⁵ . Іншими словами, суспільство повинно поставити на правову основу регламентацію виробничої і підприємницької діяльності з урахуванням захисту інтересів самої природи.

Однак, названій правовій основі повинен  передувати етико-нормативний базис, що скріплює всю гаму відносин «людина-природа». Пошук етичної константи привів М.М.Моісеєва до формулювання двох системно-нормативних і регулятивних імперативів: екологічного і морального. Ці імперативи, що задають нову парадигму буття людини разом із собі подібними і природою, сформульовані гранично конкретно:

а) для продовження  своєї історії Людині необхідно  навчитися погоджувати не тільки свою локальну, але і глобальну (всепланетарну) діяльність з можливостями Природи; людям необхідно усвідомити потребу у встановленні жорстких рамок власного розвитку, необхідність узгодження своєї діяльності з розвитком  решти біосфери;

б) Людина повинна усвідомити свою приналежність не тільки до своєї  сім’ї, країни, нації, але і до всього планетарного співтовариства, вона повинна  відчути себе членом цієї спільноти, прийняти на себе відповідальність за долю всього людства, за життя чужих йому і далеких від нього людей; Людина повинна навчитися по-іншому ставитися до природи, відмовитися від небезпечної ілюзії панування над нею і навчитися жити, дотримуючись законів Природи¹⁶ .

Співзвучний запропонованим М.М.Моісеєвим і “новий категоричний імператив” з екологічною навантаженістю, розроблений сучасним німецьким філософом Г.Йонасом:

а) «Вчиняй так, щоб  наслідки твоєї діяльності узгоджувалися  з продовженням аутентичного людського  життя на Землі» чи

б) «Вчиняй так, щоб  наслідки твоєї діяльності не були б руйнівними для майбутньої можливості такого життя»¹⁷ .

Подальша адаптація  і розвиток цих імперативів у  конкретних природоохоронних заходах  передбачає не просто об'єктивістське, стороннє розуміння природного багатоманіття, але й пов'язані з активізацією ціннісного сприйняття еволюції екосистеми, складовою частиною якої є Людина. «Нерозумно і дуже безвідповідально жертвувати біологічним багатоманіттям заради короткострокової економічної вигоди»¹⁸ .

Парадигма спілкування  знайшла відображення в стратегії коеволюційного розвитку, суть якого полягає в цілісному підході до відношення між системами, що самоорганізуються, з кореляцією їх еволюційних змін, які сполучені одна  з одною, взаємно адаптовані.

Принцип коеволюційного розвитку, на думку І.І.Кального, передбачає розуміння в якості об'єкту філософського аналізу не  природу чи людину, а саме відношення «природи, суспільства, людини», взаємозв'язку біосфери і ноосфери; взаємозв'язку і взаємодії природи, культури і цивілізації.

Ідея коеволюції формує особливу екологічну свідомість людини, що стоїть перед ликом природи в діапазоні від благоговіння і взивання до «після мене – хоч трава не рости». Вона формує критичний погляд людини на світ і на самого себе, вчить самостійно виробляти і приймати рішення, при цьому орієнтуючись на конкретну екологічну ситуацію. Принцип коеволюції ставить під сумнів домінанти технократичного мислення, у якому екологічна криза розглядається як цілком зовнішня стосовно людини. Парадокс технократичного мислення полягає в тому, що, визнаючи породженність екологічної кризи всім ходом науково-технічного прогресу, воно не бачить інших шляхів, крім такого як створення нових технологій по «корекції», «оптимізації» своєї виробничої діяльності. Практика показує, що впровадження подібних технологій обертається ще більшою деградацією навколишнього середовища і самої людини. На наш погляд, позв’язання суперечностей у системі «Людина-Природа» стає можливим лише при формуванні нових «людських якостей» (А.Печчеї), світоглядної переорієнтації людини на біосферозначимі цінності.

Таким чином, глобальна криза у  взаємовідношенні суспільства і  природи – це не результат одиничної  помилки, неправильно обраної стратегії  технічного чи соціального розвитку. Це відображення глибинної кризи  культури, що охоплює весь комплекс взаємодії людей один з одним, із суспільством і природою. Вихід із кризи бачиться в освоєнні нових ціннісно-нормативних відносин, що дозволяють перебороти відчуження людини від природи, у формуванні в людей, і насамперед у молоді, установок екологічно орієнтованого мислення, заснованого на принципах коеволюційної стратегії, тобто спільного, взаємопогоджуваного, гармонічного співрозвитку людини, суспільства і природи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ТЕМА 7

ФІЛОСОФІЯ СУСПІЛЬСТВА

 

1. Суспільство як проблема філософії. Основні філософські концепції суспільного життя.

2. Поняття суспільних відносин, їх сутність і структура.

3. Суспільне виробництво. Матеріальне і духовне виробництво. Спосіб виробництва.

 

1. Суспільство  як проблема філософії. Основні філософські концепції суспільного життя. Філософія суспільства або соціальна філософія, як розділ філософського знання, вивчає сукупність людських зв'язків і відносин, що виникають у процесі спільної життєдіяльності людей, і визначають форми і способи їхнього соціального існування.

Різноманітні прояви і форми суспільного життя  вивчає ряд філософських, соціально-економічних  і гуманітарних наук. Усі вони входять  у сферу суспільствознавства, у  якій особливе місце належить соціології. Вона вивчає соціологічні закони розвитку і функціонування соціальних груп і інститутів, відносини між соціальними спільнотами, механізми регулювання соціальних відносин. Проблемно-галузеве розмаїття окремих соціологічних досліджень визначене тим, що в соціальній науці присутні два протилежних, але взаємодоповнюючих підходів до вивчення явищ суспільного життя. Один з них емпіричний, що аналізує соціальні факти ізольовано і конкретно-феноменологічно - у їх безпосередній даності. Другий - теоретичний чи системно-узагальнюючий - входить до завдання соціальної філософії. Її предметом є вивчення загальних основ суспільного життя, створення несуперечливої моделі суспільного цілого. 

Головне завдання філософії суспільства  полягає в побудові узагальнених моделей суспільного цілого, у розкритті гранично загальних основ суспільного життя, у визначенні змісту «вузлових» понять соціально-філософського підходу до суспільних явищ.

Суспільне життя складне  і досліджене далеко не повністю. Тільки на перший погляд здається, що людські  вчинки складаються з ланцюга імпровізацій, а дії індивіда вільні і незалежні від впливу обставин. У дійсності це не так. Вчинки людини підпорядковуються, по-перше, її задумам і звичкам (які у свою чергу причинно обумовлені) і, по-друге, вони підпорядковані логіці об'єктивної необхідності, яка формує умови і способи людської діяльності в кожній зі сфер суспільного життя.

Логіка соціальних обставин визначає обсяг можливостей, у якому  протікає людська активність. Зберігаючи свободу вибору, індивід тією чи іншою мірою пристосовується до існуючих об'єктивних умов, включається у відносини функціонування даної соціальної сфери, орієнтується на психологію і вимоги суспільної групи, членом якої він є. Іншими словами, людина не може  ігнорувати об'єктивні умови і схеми поведінки, що склалися до неї.

У суспільні взаємодії  і відносини одночасно вступає  величезна кількість людей. При  цьому виявляється, що свої найбільш значимі дії люди чинять колективно - у складі об'єднань і соціальних груп. Тому закони суспільного життя  є, здебільшого, не динамічними, що дозволяють робити однозначні, жорсткі прогнози, а законами масових явищ - законами статистичними або ймовірнісними.

Суспільні закономірності відбивають ту чи іншу сторону прояву повторюваності в суттєвому змісті соціальних процесів і поведінки людей. Закони суспільства історичні, оскільки виникли разом із суспільством і виражають логіку його змін. Переважно вони є формою організації відтворення суспільного життя і соціально-історичної творчості.

Суттєві, стійкі і необхідні  повторюваності у функціонуванні суспільства й у відтворенні його відносин виражають соціально-філософські закономірності, серед яких можна назвати об'єктивну тенденцію перетворення відносин особистого типу в речовинно-анонімні відносини, всесвітньо-історичну тенденцію зростання характеру і рівня людських потреб.

Соціальні відносини багатоманітні, що обумовлює об'єктивні труднощі їх вивчення. Як і з застосуванням  яких наукових процедур слід спростити  це багатоманіття? Можливо, необхідно  вдатися до методів так званих точних наук, і для дослідження суспільних явищ застосувати розроблений ними математизований апарат, скажімо, інформатики,  термодинаміки чи квантової механіки. Такі спроби дійсно були. Норберт Вінер, наприклад, пропонував замінити соціальне знання кібернетичною інформатикою на тій підставі, що інформація ніби-то скріплює всі сфери суспільного життя і тому є об'єктом соціального аналізу. Наш вітчизняний мислитель С.А.Подолинський вважав критерії термодинаміки кращим засобом розмежування соціального паразитизму «верхів» і корисної витрати сонячної енергії працюючим людством. І все-таки такого роду судження спираються скоріше на  метафори чи викликають додаткові пізнавальні проблеми, якщо їм надати характер дослідницьких програм.