Курс лекций по "Философии"

Таким чином, зазначені  закономірності дозволяють розглядати суспільну свідомість як цілісний духовний феномен у його динамічному стані.

2. Структура  суспільної свідомості, її основні елементи. Суспільна й індивідуальна свідомість. Суспільна свідомість являє собою складне за структурою, багатоякісне утворення. Структура суспільної свідомості – це її будова, устрій, що включає різні її елементи, сторони, грані, аспекти і взаємні зв'язки між ними.

Поділ суспільної свідомості на окремі елементи може бути здійснений по різних основах. «По-перше, з погляду носія, суб'єкта виділяють індивідуальну, групову (класову, національну і т.д.), суспільну, загальнолюдську свідомість. По-друге, з погляду конкретно-історичного підходу – міфологічну, релігійну, філософську; по епохах – античну, середньовічну і т.д. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких вона виробляється, чи сфер діяльності, у рамках яких вона складається, – екологічну, економічну, правову, політичну, моральнісну, релігійну, філософську, естетичну, наукову. По-четверте, за рівнем і глибиною проникнення в діяльність – буденну і теоретичну»²¹ .

З цього випливає, що в  суспільній свідомості виділяються  такі різні елементи як рівні, сфери, форми; усі вони взаємопов’язані і взаємодіють один з одним. І тому свідомість не тільки диференційована, але і цілісна.

Рівнями суспільної свідомості є буденна і теоретична свідомість. Їм відповідають такі сфери суспільної свідомості як суспільна психологія й ідеологія.

Буденна свідомість – це повсякденна, практична свідомість, вона являє собою функцію безпосередньо практичної діяльності людей і найчастіше відбиває світ на рівні явищ, а не його сутнісних глибинних зв'язків. У ході розвитку суспільства буденна свідомість зазнає змін. Під впливом науково-технічної революції суттєво змінюється життя суспільства, що не може не позначатися на буденній свідомості. Разом з тим, повсякденне життя суспільства не вимагає обслуговування її свідомістю на рівні науки. Наприклад, використовувати електрику, машини, комп'ютери в побуті можна і без знання тих наукових принципів, що лежать в основі створення цих технічних феноменів. Буденна свідомість цілком задовольняє вимогам повсякденного життя. І в межах цього локального простору їй доступне осягнення об'єктивної істини.

Необхідно розрізняти поняття  «буденна свідомість» і «масова  свідомість». У першому випадку  мова йде про міру «онаучення»  свідомості, у другому ж – про  міру його поширеності в конкретному суспільстві. Масова свідомість відбиває умови повсякденного життя людей, їх потреби, інтереси. Вона включає в себе розповсюджені в суспільстві погляди, уявлення, ілюзії, соціальні почуття людей. У ній переплетені буденно-психологічні і теоретико-ідеологічні рівні суспільної свідомості. Яка питома вага кожного з них залежить від історичних умов і міри розвитку мас як суб'єктів соціальної творчості. Масова свідомість виражає також колективну оцінку вчинків людей, їх настрою, думок, почуттів, звичаїв, звичок, що виявляються у визнанні одних і осуді інших.

Буденна свідомість має  також форми: житєво-емпіричної  свідомості (складається в процесії пізнання) і суспільної психології (формується в ході оцінкового відображення дійсності).

Суспільна психологія – це сукупність почуттів, настроїв, емоцій, а також ілюзій, забобон, традицій, які формуються стихійно під впливом безпосередніх умов соціального життя людей на основі життєвого досвіду й особистих спостережень.

Не випадково суспільна  психологія виступає духовним стимулом практичної діяльності людей. Вона формується також з урахуванням специфічних особливостей їх духовного розвитку, національних традицій, культурного рівня.

Теоретична  свідомість включає в себе науку й ідеологію. На рівні теорії знання представлене у вигляді чіткої, ієрархічної системи принципів, законів, категорій, програм практичного перетворення реальності.

Наука відбиває світ у  логічній формі, розкриваючи сутнісний  бік речей, процесів, явищ (див. докладніше «Наукова свідомість» у третьому питанні даної теми).

Особливе місце на теоретичному рівні суспільної свідомості відводиться ідеології. Термін «ідеологія» багатозначний. По-перше, розрізняють широке і вузьке значення цього поняття. У широкому значенні під ідеологією розуміють теоретичне обґрунтування цілей і завдань довгострокового (стратегічного) характеру. Це може відноситься до будь-якого виду людської діяльності, що передбачає цілі, завдання і кінцеві результати.

Під ідеологією у вузькому значенні розуміють теоретичну і систематизовану свідомість, яка виражає інтереси певного класу чи великої соціальної групи. «Якщо фізичний світ підпорядкований законам руху, то світ духовний не менше підпорядкований закону інтересу»²². Оскільки ж інтерес завжди  прагматично орієнтований, в ідеології велика питома вага цілепокладання, пов'язаного з розробкою програм діяльності. Головне в ідеології те, що вона вибірково відноситься до дійсності, переломлюючи її через призму відповідного інтересу.

Таким чином, ідеологія  – це система поглядів, ідей, теорій, принципів, що відбивають суспільне буття через призму інтересів, ідеалів, цілей, соціальних груп, класів, націй, суспільства.

В.С.Барулін вважає основним вододілом, що дозволяє виявити якісну специфіку ідеології, її співвідношення з наукою, пізнанням у цілому. Якщо для наукового пізнання головним є відображення об'єктивних законів, об'єктивної істини при певному відволіканні від інтересів людей, то для ідеології, навпаки, саме цей інтерес, його вираження, реалізація є головним. Іншими словами, наука націлена на отримання об'єктивно-змістовного знання, і чим краще вона це робить, тим цінніше наука. Ідеологія ж орієнтована на глибше відображення і вираження суб'єктивного інтересу певної соціальної спільноти. І в цьому її основна цінність. Однак було б неправильно абсолютизувати цю відмінність і тим самим позбавляти ідеологію пізнавального моменту, а пізнання -  ідеологічного²³.

Зіставляючи два названих рівні суспільної свідомості, необхідно  простежити взаємовідношення ідеології  і суспільної психології. Вони пов'язані, відповідно, відбиваючи раціональний і почуттєвий (емоційний) рівні суспільної свідомості. Ідеологія саме і покликана прояснити те, що смутно схоплено психологією, глибоко проникнути в сутність явищ. Крім того, якщо суспільна психологія формується стихійно, безпосередньо під «натиском» життєвих обставин, у яких знаходиться певна соціальна спільнота, то ідеологія виступає як продукт теоретичної діяльності «особливо уповноважених» осіб, які служать цій спільноті - професійно підготовлених теоретиків, ідеологів.

Якщо нещодавно роль ідеології в нашому суспільстві  гіпертрофувалася, то в теперішній час вона явно недооцінюється. У  зв'язку з цим важливо підкреслити, що для суспільства однаково згубно як підмінювати ідеологією всі інші форми суспільної свідомості, так і взагалі відмовитися від ідеології. У випадку, коли ідеологія як вищий рівень суспільної свідомості перестає нормально функціонувати, її місце займають нижчі шари свідомості: суспільна психологія, житєво-емпіричне знання, міфи, колективна і масова свідомість, які за своєю природою аморфні, поверхові, безсистемні. Все це веде до аномії (беззаконня) суспільства, його фрагментації. Таким чином, відмова від ідеології перешкоджає нормальному розвитку суспільства, консолідації зусиль людей на вирішення історично назрілих задач.

Необхідно звернути увагу  на характеристику суспільної й індивідуальної свідомості і проблему їхнього взаємозв'язку. Відомо, що суспільна свідомість є  продуктом діяльності людей і  вона не існує поза і незалежно  від індивідуальної свідомості. Індивідуальна свідомість людини – це її внутрішній духовний світ, що постійно збагачується, змінюється. Свідомість індивіда має суспільний характер, тому що на її розвиток, зміст і функціонування визначальний вплив роблять ті соціальні умови, у яких він живе. Разом з тим, свідомість окремої людини не ототожнюється ані зі свідомістю суспільства в цілому, ані навіть зі свідомістю тієї соціальної групи, до якого він належить.

Індивідуальна свідомість – це одинична свідомість, у якій в кожному окремому носії (суб'єкті) своєрідним чином переломлюються характеристики, загальні для свідомості даної епохи; особливості, що фіксують приналежність особистості до певної соціальної групи; і індивідуальні риси, обумовлені вихованням, здібностями й обставинами особистого життя.

Таким чином, можна зробити  висновок, що індивідуальна свідомість – це своєрідний сплав загального, особливого й одиничного у свідомості особистості. І все-таки, суспільна  свідомість по своїй якості принципово інше, ніж проста сукупність, сума індивідуальних свідомостей. Це відносно самостійне духовне утворення включає в себе рівні буденного і теоретичного освоєння світу, суспільну психологію й ідеологію, а також форми політичної, правової, моральної, релігійної, наукової, естетичної і філософської свідомості.

3. Основні форми суспільної  свідомості. У сучасній філософській літературі виокремлюється велика кількість форм суспільної свідомості. Критерієм для їх виділення служать: предмет відображення, суспільні потреби, що викликали появу цих форм, способи відображення буття у світі, роль у житті суспільства, характер оцінки суспільного буття і т.д.

До числа основних форм суспільної свідомості найчастіше відносять:

Як видно з таблиці, перші  чотири форми суспільної свідомості спрямовані на формування картини світу, у той час як останні чотири – на регуляцію суспільних відносин. Релігійна свідомість подвійна за своїми функціями і відноситься до обох підгруп.

Зупинимося на характеристиці названих вище форм докладніше.

1. Наукова  свідомість. Серед форм суспільної свідомості особливий статус має наука. Якщо в релігії, моралі, політиці й інших формах суспільної свідомості раціональне пізнання дійсності є допоміжною метою, то в науці критерій раціонального усвідомлення світу займає центральне місце. Це значить, що пріоритетною цінністю в науці є Істина.

Єдина Наука як форма  суспільної свідомості і діяльності містить в собі низку конкретних наук, які у свою чергу підрозділяються  на безліч наукових дисциплін. Сучасні  науки можна класифікувати по різних основам. По-перше, по предмету і методу пізнання виділяються природні, суспільні, гуманітарні (науки про людину), науки про мислення і пізнання; особливе місце займають тут технічні науки. По-друге, по «віддаленості» від практики науки можна поділити на фундаментальні, котрі пізнають основні закономірності дійсності, безпосередньо не орієнтуючись на практику, і прикладні, що матеріалізують фундаментальні знання в предметні форми, в технології і техніці, що відповідають інтересам і потребам людей.

За критерій науковості приймаються знання про природу (фізика, біологія, хімія й ін.), тому що вони першими оформилися в самостійні наукові дисципліни, виділившись з колись загального синкретичного знання. Статус науки суспільні і гуманітарні дисципліни набули значно пізніше, доповнюючись крім критеріїв, що застосовувалися в природничих науках, і новими, що відповідають їх специфічності.

Суспільні науки на відміну від наук про природу є по своєму об'єкту ідеологізованими. Вони у певному змісті біполярні: з одного боку, їх завданням є розкриття сутності суспільних явищ (тобто вони повинні дотримуватись принципу об'єктивності як основоположного принципу науки); а з іншого боку, їх представники не можуть досліджувати ці явища поза і незалежно від соціально-класових і групових пристрастей, тобто від ідеологічних оцінок. У будь-якому випадку ця біполярність виводить суспільні науки (хоча б частково) в область позанаукового знання.

Слід звернути увагу  і на специфіку гуманітарного  знання. Гуманітарні науки – це науки про людину, її духовний, внутрішній світ і людські взаємовідносини. Дух є неречовинним, нематеріальним, реально він виявляє себе в знаковому, текстовому вираженні. Гуманітарне знання невідривне від герменевтики як мистецтва тлумачення тексту, мистецтва осягнення чужої індивідуальності. Звідси - діалогічність як характерна риса гуманітарного знання.

З'ясування специфіки  науково-раціональної свідомості пов'язане  з розумінням і інших, зокрема, комплексних  наук. До них відносяться: медичні, сільськогосподарські, технічні науки, у яких формується особливе міждисциплінарне знання.

В останнє десятиліття  змінилося становище технічного знання в загальній системі наук. Раніше це знання вважалося винятково прикладним, тому що є сферою застосування законів фізики, хімії й інших природничих наук до вирішення конкретних завдань, що виникають у практичному житті. Із середини ХХ століття в результаті  інтеграції наук і координації їх методів, широке поширення в техніці отримав комбінаційно-синтезуючий метод. Творчо застосовуючи цей метод у тісному зв'язку з методами моделювання, мисленнєвого експерименту і т.ін., технічні фахівці помітно просунулись у пізнанні численних законів і властивостей природи і виявили такі зв'язки, яких з самого початку не існує в природі. У “першій природі” немає ані законів порошкової металургії, ані закону посилення електромагнітних коливань у лазерних пристроях, ані багатьох інших. Але і природні, і виявлені інженером-техніком закони, що застосовуються у певному поєднанні, що направляється людською творчою думкою, дозволяють отримали принципово нове знання і нову матеріальну конструкцію. На основі використання комбінаційно-синтезуючого методу стали розвиватися нові теорії: теорія автоматичного регулювання, теорія ідеальних інженерних пристроїв, теорія технології, теоретична радіолокація і чимало інших. Усе це свідчить про те, що технічні науки досягли вищого теоретичного рівня розвитку, в них формується ядро фундаментального знання.