Курс лекций по "Философии"

Відмінність діяльності натураліста від діяльності фахівця  в області інженерної справи вдало  підмітив Е.Лемент: вчений вивчає те, що існує, а інженер створює те, чого ще ніколи не було. Технічні науки – як фундаментальні, так і прикладні – націлені на створення того, чого немає в природі.

Комплексність технічних  наук виявляється і тому, що в  них у теперішній час все наочніше виявляється гуманітарний, психологічний, економічний, екологічний, соціальний, філософський (особливо – моральнісний) аспекти. Останній набуває особливу гостроту. Техніка приносить не тільки благо людям, але й містить в собі багато загроз, небезпек, невизначеностей. Йдеться про згубні наслідки використання техніки для людини, суспільства, природи. Це небезпека перетворення людини в придаток машини, збідніння його мислення, "технізації" душі, підпорядкування людських інтересів і прагнень вигоді, переважання матеріального над духовним, катастрофічна загибель природи.

2. Філософська  свідомість. Питання про специфіку філософії як форми суспільної свідомості нерозривно пов'язане з загальнішим питанням про специфіку самої філософії як особливої області духовної діяльності, спрямованої на постановку і вирішення світоглядних проблем.

Як відзначалося в  першій темі, будь-яка філософія  є світоглядом, тобто системою найзагальніших поглядів на світ у цілому і на відношення людини до цього світу, що дозволяють їй знайти своє місце, знайти сенс і ціль життя. Однак, поняття «світогляд» ширше поняття «філософія». Воно включає в себе й інші види світогляду, насамперед, міфологічне, релігійне.

Специфікою філософського  світогляду є понятійне відображення дійсності, це найглибший рівень осягнення  світу, здійснюваний на основі раціонального  мислення. Світогляд на цьому рівні  називають уже світорозумінням. Філософія завжди оформлена у вигляді теорії, що поєднує в єдине ціле систему відповідних категорій, закономірностей, методів і принципів пізнання, що поширюються одночасно на природу, суспільство, людину і саме мислення. В останньому випадку філософія виступає як мислення про мислення. Цю специфіку філософії вдало підмітив В.І.Вернадський: «Філософія завжди заснована на розумі; міркування і заглиблене проникнення в апарат міркування – розум – неминуче входить у філософську роботу. Для філософії розум є верховний суддя; закони розуму визначають її судження»²⁴. Співзвучно цьому визначає філософію і сучасний російський філософ В.В.Соколов. Його трактування таке: філософія – це найбільш систематизований, максимально раціоналізований світогляд своєї епохи²⁵ .

Філософська мудрість виявляється  в безперервному, що ніколи не припиняється, процесі пошуку істини. Підкреслимо, не оволодіння істиною, не перетворення яких-небудь істин у догму, а пошук її – ось основна мета філософії. І в цьому відношенні філософія протилежна науці. Якщо наука прагне очистити знання від суб'єктивності, то філософія навпроти ставить людину в центр своїх шукань.

За сучасних умов, коли швидкими темпами наростає потік  наукової інформації, особливого значення набуває давня філософська сентенція  – «багатознання розуму не навчає». Коментуючи цей вислів мудрості, І.Кант писав: «Одне багатознання є циклопічна вченість, якій не вистачає ока філософії»²⁶. Циклопічна вченість – це вченість однобічна, обмежена предметом, така, що спотворює картину світу. Тут вірно помічена сутність мудрості. Мудрий розуміє, а не тільки знає, він здатний своєю думкою охопити життя в цілому, не обмежуючи констатацією емпіричних її проявів, встановленням тільки того, що «є насправді». Мета філософії – навчити людину мислити, філософствувати. На відміну від науки, для філософії важливіше поставити проблему чи звернути на неї увагу суспільної свідомості, культури в цілому.

3. Естетична  свідомість. Термін "естетика" (від грецького aistetikos – відчуваючий, почуваючий, почуттєвий) був уперше введений Олександром Г.Баумгартеном. З епохи Просвітництва естетика стає самостійною областю знання, знаходить свій предмет дослідження – людську почуттєвість, здатність індивіда образно, цілісно осягати світ, бачити в унікальному загальне. Однак, вже в Стародавній Греції мислителі конкретизували ряд естетичних понять: прекрасне, потворне, комічне, трагічне, піднесене, низьке, художнє, естетичне і т.п. При цьому слід мати на увазі, що поряд з цими фундаментальними категоріями античність сформулювала і більш «технічні» естетичні поняття, що не втратили свого значення й у наш час. Маються на увазі поняття мімесису (наслідування) і катарсису (очищення). У понятті мімесису фіксується особлива форма наслідування світу, що властива ремеслам і мистецтву, створючим другу (поряд із стихійною природою) реальність. Поняття катарсису містить уявлення про психологічну силу мистецтва, що очищає, яка шляхом емоційного потрясіння спонукає людину до співпереживання, естетичної насолоди.

Естетична свідомість є сукупність почуттів, смаків, цінностей, поглядів і ідеалів, що містять уявлення про прекрасне і потворне, трагічне і комічне, піднесене і низке. Естетична свідомість підрозділяється на об’єктивно-естетичне і суб’єктивно-естетичне. Об’єктивно-естетичне пов'язане з гармонією властивостей, симетрією, ритмом, доцільністю, упорядкованістю, оптимальністю функціонування самих систем. Суб’єктивно-естетичне постає у формі естетичних почуттів, смаків, ідеалів, суджень, поглядів, теорій. Людина, зіштовхуючись із проявами естетичного як в об'єктивному, так і суб'єктивному світі, гостро переживає їх. Прекрасне викликає почуття задоволення, радості, насолоди, благоговіння, захоплення, справляючи на людину дію, що духовно очищає.

Невід'ємною стороною естетичної свідомості є естетичні  почуття. Естетичні почуття – це емоційне переживання задоволення, насолоди, чи навпаки, невдоволення, неприйняття - в залежності від того, наскільки об'єкт сприйняття відповідає смакам і ідеалам суб'єкта. Позитивне естетичне почуття – це просвітлене почуття насолоди красою світу й окремих його явищ. Естетичні почуття відносяться до вищих форм душевних переживань. Вони розрізняються по мірі узагальненості і по силі впливу: від помірного задоволення до естетичного захоплення. Розвинуте естетичне почуття не тільки робить людину індивідуально неповторною, але й гармонізує його духовні якості. Така людина небайдужа до природи, уміє бачити і створювати красу в праці, у відносинах між людьми.

Естетичний  смак є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну достатність в особистісному ставленні до світу культури і цінностей. Наявність естетичного смаку виявляється у відповідності внутрішнього і зовнішнього, гармонії духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації особистості²⁷ .

Естетичні ідеали – одна з форм естетичного відображення дійсності, що містить «наочне належне». Естетичний ідеал тісним чином пов'язаний із соціальними і моральнісними ідеалами, будучи прообразом для створення естетичних цінностей і еталоном естетичних оцінок.

Естетична свідомість може виявляти себе в будь-якому прояві людської активності – у науковому мисленні, виробничій діяльності, побутовій сфері. Естетичне ставлення до дійсності стає предметом спеціального відтворення. Таким особливим видом людської діяльності є мистецтво, у якому естетичне, втілившись в художньому є і зміст, і спосіб, і мета.

Мистецтво – це професійна сфера діяльності художників, поетів, музикантів, у якій естетична свідомість із супутнього елемента перетворюється в основну мету. На відміну від інших видів пізнавального відношення до світу, мистецтво звернене переважно не до розуму, а до почуттів. Мистецтво може відтворювати і суттєві, і часом сховані сторони дійсності, але відбиває їх у чуттєво-наочній формі, що і дозволяє йому надзвичайно сильно впливати на людину. Мистецтво (як спосіб реалізації естетичної свідомості) відрізняється від інших форм пізнавальної діяльності неутилітарним характером відображення дійсності. Мистецтво націлене не стільки на перетворення дійсності, скільки на удосконалювання самої людини, роблячи його почуття, поведінку і дії більш гуманними і високоморальнісними. Фундаментальною функцією мистецтва є «олюднення людини» через залучення її до світу піднесеного і прекрасного.

Підводячи підсумок аналізу  естетичної свідомості, необхідно відзначити, що вона є об'єктом вивчення такої галузі філософського знання як естетика. Крім того, термін «естетика» вживається в сучасній науковій літературі й у побуті, і в іншому значенні – для позначення естетичної складової культури, у цьому значенні говорять про естетику поведінки, тієї чи іншої діяльності церковного обряду, військового ритуалу, будь-якого об'єкта тощо. Естетика також підрозділяється на теоретичну і прикладну (музична естетика, технічна естетика).

4. Релігійна  свідомість. Розуміння специфіки релігійної свідомості з необхідністю пов'язане з питанням про походження і сутність самої релігії. Виходячи з ідеї подвоєння світу, релігія вважає земний, емпіричний світ не самостійним, а творінням всемогутнього Бога. Саме Бог є для віруючої людини вищою релігійною цінністю. Він - творець всього сущого, об'єкт віри і найвищого поклоніння, безперечний і безумовний авторитет. Релігія, виникнувши в стародавності і зазнавши різних змін, пов'язаних з еволюцією людства, продовжує впливати на свідомість і поведінку сучасної людини. До релігії і сьогодні причетна більшість населення нашої планети.

Під релігією звичайно розуміється  особливий духовно-практичний зв'язок між людьми, що виникає на основі загальної віри у найвищі цінності, що забезпечують їм знаходження справжнього  сенсу життя. Термін «релігія» доцільно тлумачити як відновлення втраченого зв'язку, тому що, наприклад, відповідно до християнської традиції, після гріхопадіння першої людини такий зв'язок був втрачений і реабілітується Воскресінням Христовим, а остаточно відновлюється після другого пришестя і повного відновлення людини і світу.

Основним способом релігійного  сприйняття світу є віра. Віра розглядається як світоглядна позиція й одночасно психологічна настанова, духовно орієнтованих на набуття найвищого сенсу життя, не обмеженого земними біологічними і соціальними потребами. Віра вселяє в людину абсолютну впевненість у досягнення бажаної мети (порятунку душі, воскресіння, вічного життя і т.д.) у тому значенні, що вона не вимагає ніяких аргументів, крім себе самої.

Питання про походження і сутність релігії не має однозначного вирішення в сучасній науці. Вирізняють антропологічні, психологічні, соціокультурні, соціальні і богословські (релігійно-філософські) концепції походження релігії.

Представником антропологічної концепції був Л.Фейєрбах, який обгрунтував положення про те, що релігія є відображення людського буття. Психологічна концепція сутності релігії знайшла себе в позиції З.Фрейда. Він визначав релігію як колективний невроз нав'язливості, масову ілюзію, в основі якої лежить незадоволений витиснутий несвідомий потяг. У.Джемс вважав релігійні уявлення вродженими, їх джерелом є щось надприродне. З позицій соціокультурної концепції виступив французький соціолог Е.Дюркгейм, який зараховував до релігії суспільні ідеї, уявлення і вірування, що носять обов'язковий характер для всіх членів суспільства і пов'язують індивіда із суспільством, підпорядковуючи його останньому. Соціальна концепція може бути проілюстрована на прикладі марксистської філософії. Її основоположники вважали, що релігія є фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, що панують над ними в повсякденному житті, відображення, у якому земні сили приймають форму неземних. Релігія виникає на ґрунті залежності людини не тільки від природних, але й соціальних сил. Релігія – це надія на порятунок від нелюдськості соціального світу.

Знайомство з численними богословськими концепціями обмежимо поглядом протоієрея Олександра Меня, що писав: «Слово «релігія» не випадково походить від латинського дієслова religare – «зв'язувати». Вона є сила, що пов’язує світи, міст між тварним духом і Духом Божественним. І зміцнена цим зв'язком людина стає активним співучасником світового творення»²⁸. О.Мень стверджував, що в єднанні з Богом людина знаходить повноту буття, справжній сенс життя, що полягає в служінні вищому об'єктивному Добру і мужньому протистоянню злу. «Релігія, - на його думку, - є справжня основа моральнісного життя». Отже, релігія – це зв'язок людини із самим Джерелом буття, що робить її життя повним смислу, надихає її на служіння, пронизує світлом усе її існування, визначає її моральнісний облік.

Таким чином, релігія  являє собою складне історичне  і духовне утворення. У його структурі  виділяють три основні елементи: релігійна свідомість, релігійна культ, релігійні організації.

Релігійна свідомість визначається як спосіб відношення віруючого до світу, зв'язок з ним через систему поглядів і почуттів, смисл і значення яких складає віра у надприродне²⁹. Релігійна свідомість може бути охарактеризована через такі притаманні їй ознаки, як образність, символічність, діалогічність, глибока інтимність, складне і суперечливе по'єднання ілюзорного і реалістичного, емоційна насиченість, а також особлива вольова зосередженість на предметі віри.

Релігійна свідомість має  два відносно самостійні рівні: релігійну психологію і релігійну ідеологію.

Релігійна психологія – це сукупність релігійних уявлень, почуттів, настроїв, звичок, звичаїв, традицій, притаманних віруючим і таких, що формуються під дією носіїв релігійної свідомості, всього оточення, зв'язаного з релігією. Релігійні уявлення і почуття виступають спонукальним мотивом практичної діяльності віруючих. Знаходячись у взаємодії між собою, вірування і почуття взаємно підсилюють один одного, зміцнюючи тим самим релігійний світогляд віруючих.

Релігійна ідеологія – це система релігійних ідей, розробкою і поширенням яких займаються релігійні інститути в особі професійних богословів і служителів культу. Релігійна ідеологія сучасних розвинутих релігій включає в себе теологію, різні філософські вчення, соціальні теорії і т.д. Центральна частина релігійної ідеології – теологія (від грецьк. Теос – Бог, Логос – вчення) або богослов'я. Це система богословських дисциплін, що подають і обґрунтовують окремі положення віровчення на основі священних книг, що містять "богооткровенні істини". Релігійна філософія прагне, по-перше, обґрунтувати істинність і особливу значимість релігійного шляху життя, а по-друге, гармонізувати відношення між вірою і розумом, релігією і наукою. Рання релігійна філософія внесла помітний вклад у формування релігійної догматики, а сучасна виконує в основному апологетичні функції.