Социальная философия и история философии

Основними функціями філософії вважають: світоглядну, методологічну та культурологічну функції.

Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи філософію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень  про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює загальний  життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли світогляд починає виконувати роль активного регулятора діяльності, то виступає й у ролі методології.

Методологічна функція. Методологія - це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукупність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й наукове обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізнання та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу філософії на інші науки і, зокрема, на військову справу? Їх два. Один з них зв'язаний з функціонуванням філософії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та завдань. Дійсно, військовий теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об'єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв'язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв'язаний з тим, що філософія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут філософія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем військової теорії та практики. Для вирішення будь-якої проблеми військової теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна позиція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначено її ставлення до всієї світової філософії, до досягнень різних філософських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, системного методів мислення.

Культурологічна функція передбачає експлікацію, раціоналізацію та систематизацію. Експлікація призначена для виявлення найза-гальніших  ідей, уявлень, форм досвіду. Важливе місце серед них займають: категорії, узагальнені способи буття - вчення про буття -онтологія; теоретичне усвідомлення ставлення до світу та людини -практичні (праксеологія), пізнавальні (гносеологія), ціннісні (аксіологія). Раціоналізації у відображення в логічній, поняттєвій формі результатів людського досвіду. Систематизація - теоретичне відображення сумарних результатів людського досвіду.

Отже, предмет філософії обумовлює  виконання філософією функцій: світоглядної, методологічної та культурологічної. Уже з характеристики структури сучасного філософії філософського знання випливає висновок, у сучасному світі що філософія є частина культури і виконує важливі функції у розвитку суспільства. Основні функції філософії: світоглядна, гносеологічна, методологічна, інтегративна, оксіологічна, критична. Світоглядна функція полягає в тому, що філософія - учення про загальне в системі людина - світ - служить теоретичним ґрунтом світогляду, систематизує, розширює знання людей про світ, людство, суспільство, допомагає зрозуміти світ як єдине ціле і визначити у навколишньому світі місце людини. Гносеологічна функція філософії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміни предметного світу або суспільства з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкту. Методологічна функція дозволяє визначити напрямок наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ, аналізуючи їх з певних теоретичних позицій. Філософські знання допомагають формувати методологічну культуру мислення вченого. Інтегративна функція полягає в об'єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого досвіду життя людей. Це важлива умова збалансованого розвитку суспільного життя. У процесі суспільного розвитку або при реалізації складних наукових проблем люди відмовляються від застарілих поглядів та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світоглядних настанов. Філософія допомагає усувати помилки, звільнитися від застою, віджитих догм. Так реалізується критична функція філософії у системі культури. Аксіологічний характер філософських знань виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали. Це особливо важливе в умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли актуальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності. Велика роль філософії в світі, що постійно розвивається, змінюється.

18. Національна самосвідомість  особистості.

Національна самосвідомість особистості не може виникати, успішно  розвиватись, удосконалюватися сама по собі - хоч би як інтенсивно і безперервно ми не піддавали виховання спеціальним, так би мовити, "строго локалізованим" виховним впливам. Якщо ми хочемо виховати справді національно свідому особистість, то мусимо дбати також про забезпечення одночасного формування у неї багатьох інших особистісних якостей, властивостей, можливостей, здатностей. У такої людини відчуття глибокої спорідненості зі своїм народом, нацією мають органічно поєднуватися з уміннями діяти, відповідально ставитися до своїх обов'язків, з прагненням своєю працею принести якнайбільше користі для співвітчизників, держави. Бо чого варті щирі патріоти, невтомні ревнителі національних цінностей, ідей, якщо вони самі не є добрими фахівцями, працьовитими людьми, особистостями високоморальними, просто порядними громадянами? Не заслуговують на повагу люди, хоч і освічені, здібні, працьовиті, та абсолютно байдужі, а той негативно налаштовані до всього, що стосується національних проблем, долі нації, державотворчих процесів. Таким байдуже, де їм жити й працювати, а свою працю, свої уміння, здібності вони готові продати будь-кому - хто більше дасть, і будь-коли, особливо у скрутні для країни періоди, залишити її, поміняти на більш зручну, заможну.Отже, коли йдеться про виховання національно свідомих громадян, слід мати на увазі, що така характеристика має справжню суспільну цінність, громадянську значущість лише за умови її поєднання з багатьма іншими громадянськими й особистісними характеристиками людини.Коли йдеться про умови розвитку та виховання національної самосвідомості, дуже важливо враховувати її нерозривний зв'язок з національною свідомістю. Національна свідомість та самосвідомість є, власне кажучи, різними формами прояву одного й того ж явища: якщо у національній свідомості відображається ставлення людини до всього, що стосується національних феноменів, то в національний самосвідомості має місце оцінка людиною самої себе як носія, суб'єкта цих ставлень; інакше кажучи, національна самосвідомість є відрефлексованим сприйняттям /а водночас ставленням й оцінкою/ людиною себе як носія національної свідомості. Тому цілком природно, тобто таким, що відповідає реальному стану взаємозв'язків, одночасно вживати поняття національна свідомість та національна самосвідомість, оскільки у випадках, коли ми навіть вживаємо одне з цих понять, ми, однак, розуміємо фактично й інше.Розглянемо найбільш важливі, на наш погляд, умови, чинники, принципи виховання національної свідомості та самосвідомості особистості. Найбільш загальне, принципово важливе положення, яке слід неодмінно враховувати при вихованні національної свідомості й самосвідомості, полягає у розумінні й визнанні того факту, що процес становлення цього феномена розпочинається буквально з перших днів життя дитини. Висловлюючись метафорично, можна сказати, що немовля вже з молоком матері підсвідомо вбирає певну етнічно, національно своєрідну інформацію. Чи буде хтось заперечувати ту не до кінця збагненну велику силу впливу на немовля материнської колискової чи якихось інших специфічних для кожного етносу моментів раннього догляду чи виховання дитини? Зрозуміло, що відбувається цей процес на підсвідомому рівні, однак, його наслідки певним чином трансформується і виявляється згодом на рівні усвідомлюваному .Наступною умовою, без якої неможливо навіть уявити собі процес національного виховання, у тому числі виховання національної самосвідомості у дитини, є наявність у самих вихователів глибокої переконаності, що питання національного виховання дітей, розвитку у них національно орієнтованої свідомості та самосвідомості є справді конче потрібним завданням, виконання якого у поєднанні з іншими сприяє гармонійному і всебічному розвиткові особистості дитини. Дуже важливо, щоб самі вихователі були переконані , що без належного національного виховання у дитини не можуть відповідним чином розвиватися такі якості особистості, як патріотизм, громадянська солідарність, відповідальність та інші важливі характеристики громадянського спрямування.Вихователю належить глибоко усвідомлювати, що немає, так би мовити, світового чи всесвітнього громадянства, так само як немає абстрактної людини, "людини взагалі", а що кожна людина, стає часткою людства лише через те, що реально вона є часткою тієї чи іншої нації.Щоб успішно здійснювати складну і благородну виховну місію формування особистості національно свідомих громадян України, вихователь має бути не лише непохитно переконаний у правильності та праведності, у великому державницькому сенсі цієї місії, й володіти глибокими знаннями, що стосуються національних проблем, досконало оперувати ними і, щонайголовніше, уміти переконувати вихованців, їхніх батьків, що тільки громадяни-патріоти, національно свідомі, духовно багаті люди здатні стати володарями своєї долі, своєї держави й завдяки цьому жити повноцінним, як духовно, так і матеріально, життям. Вихователь повинен допомогти людям зрозуміти, що варта поваги і заслуговує на повнокровне, світле, гідне високого звання Людини лише та нація, переважна кількість представників якої збагнула, що лише вони самі — і ніхто інший - відповідальні за власну долю, долю своїх нащадків, до сподіватися на милосердя та філантропійну поблажливість "добрих" сусідів чи навіть близьких родичів завжди були примарними сподіваннями, виявом самоневаги, що знесилювали дух нації або взагалі руйнували її, перетворюючи у придаток до тих націй, які ніколи не втрачали почуття власної гідності і цілком справедливо постійно і невідступно турбувалися, насамперед, про свій власний народ, про свою власну націю. Бо, як свідчить історія, не може бути шанованою - ніким і ніколи, жодна з тих у світі націй, котрі не поважають самих себе.Успіх виховання національної свідомості та самосвідомості значною мірою залежить від того, наскільки глибоко вдається збагнути й розкрити сутність національної ідеї. Визначаючи поняття сутності національної ідеї, ми вже зазначали, що крім спільного для всіх націй, кожна нація має певний специфічний для неї момент чи складову національної ідеї. Це специфічне визначається індивідуальним історичним досвідом життєдіяльності конкретної національної спільноти.На жаль, у наш час розуміння суті цієї вельми демократичної, гуманістичної, справедливої ідеї доступне лише небагатьом громадянам України. Натомість значній частині, особливо представникам старшого покоління, притаманна, на жаль, переважаюча тенденція до протиставлення одних груп населення іншим на грунті їх етнічної чи регіональної належності. Тому так важливо і необхідно усвідомлення громадянами України того факту, що всі етноси разом складають єдину національну спільноту, яка тільки й здатна до державотворчих процесів як необхідної умови самозбереження й саморозвитку всіх етносів - складових єдиної національної спільноти.Можна з сумом констатувати, що усвідомлення необхідності єднання, соборності як єдиного порятунку української нації приходило, поверталося до нашого народу лише у періоди великих потрясінь, катастроф, що загрожували самому фізичному існуванню нації: голодомори, чорнобильська катастрофа, стихійні лиха надзвичайної руйнівної сили.Серед чинників, що визначають формування національної свідомості та самосвідомості особистості, особливе місце належить процесам ідентифікації, самоідентифікації. Нагадаємо, що самоідентифікація в етнічному чи національному контексті означає визнання людиною своєї подібності чи тотожності з тими представниками етносу чи нації, до яких вона себе відносить. Цей процес складний і передбачає достатньо високий рівень розвиненості у індивіда рефлексивних здатностей, тобто здатностей бачити себе збоку як носія певних соціально-психологічних, характерологічних та інших специфічних особливостей, властивостей, які найбільшою мірою притаманні саме цій етнічній /національній/ спільності.Цілком зрозуміло, що національна /етнічна/ самоідентифікація може мати місце і реалізуватися належним чином, коли у суб'єкта самоідентифікації достатньо розвинені уміння аналізувати й оцінювати типові риси своєї спільноти, співвідносити ці риси з характеристиками інших, "чужих" спільнот.Сприяючи процесові національної самоідентифікації зростаючої особистості, вихователь має постійно дбати про дотримання таких принципів як гуманність і толерантність. На практиці це означає, що жодна специфічна для певного етносу /нації/ риса, властивість, яка відзначається позитивними характеристиками, не повинна усвідомлюватися й оцінуватися як така, що дає її носієві підстави на виключність чи на привілейоване становище щодо інших, яким ця позитивна риса не властива, або яка в них виражена слабко. Так само негативні риси чужої спільноти не можуть бути підставою для її зневажання чи дискримінації. Слід пам'ятати, що нехтування згаданими принципами може стати причиною виникнення небезпечних тенденцій у розвитку національної самосвідомості особистості, зокрема, таких, як претензії на особливе місце власної нації серед інших спільнот світу, упевненість у праві власної нації виконувати якусь "месіанську", виняткову роль у долі інших націй. Зрозуміло, що подібні тенденції, коли вони оволодівають елітою певної нації, стають базою для виникнення вкрай небезпечних, антигуманних, шовіністичних, фашистських та інших тенденцій у міжнаціональних стосунках.Міркування В.Пахаренка про ментальність українців заслуговують особливої уваги завдяки прагненню автора до об'єктивності, неупередженості. Так, наголошуючи на таких позитивних рисах української ментальності як особливий зв'язок з землею, прагнення до гармонії, устремління до волі, демократизм, кордоцентричність, глибока самобутня християнськість, пошана батьків і старших у родині, культ матері, автор водночас говорить про деякі характеристики, що негативно позначаються на долі українського народу: індивідуалізм надмірна довірливість, певний анархізм, що є своєрідним виявом протесту проти будь-якого обмеження волі, надмірна емоційність тощо.Чим глибше людина пізнає національно своєрідні особливості, менталітет своєї нації, тим більший інтерес вона здатна проявляти до ментальності інших націй, а це стає важливим підґрунтям такої суттєвої характеристики, як національна самоповага, почуття національної гідності, що органічно поєднується з повагою до представників інших національних спільнот. Тільки глибоко пізнавши себе, пройшовши той складний, але так необхідний шлях до себе, людина зможе відчути повагу до себе, до тієї спільноти, з якою у неї однакове коріння, доля, відповідальність за майбутнє. Це майбутнє творить для себе кожна нація: своїм усвідомленням власного минулого, усвідомленням того що майбутнє нації твориться сьогодні, щоденною працею, волею кожного члена національної спільноти. Тільки за таких умов нація здатна самовиразитись, самореалізуватись і досягти у своєму розвитку тих вершин, котрі й стануть її гідним внеском у скарбницю загальнолюдських цінностей. Лише заглиблення у споконвічну історію свого народу, подолання історичного безпам'ятства здатне відновити національну гідність кожного нашого громадянина і допомогти йому збагнути всю відповідальність перед Батьківщиною, яка в усіх громадян, незалежно від їх етнічного походження, одна. Цілком зрозуміло, що зденаціоналізована особистість ніколи не зможе стати справжнім громадянином.Аналіз практики виховання підростаючого покоління у різних країнах світу свідчить, що найбільшого успіху можна досягти за умови, коли організація всієї системи виховання базується на національному грунті - відповідно до історичних, географічних, економічних, етнографічних, психологічних особливостей конкретної спільноти, відповідно до виховних традицій, що складалися протягом тривалого історичного періоду. Цілком зрозуміло, що й виховання національної свідомості та самосвідомості особистості, про що ми вели мову, мас відбуватися із урахуванням щойно згаданих особливостей.

19. Поняття духовної культури  суспільства. Духовність та її  структура.

Приступаючи до вивчення третього питання, студентам потрібно зосередити увагу на сп

ецифіці духовного виробництва та духовної культури

.

Сукупність  духовних відносин, ідей, поглядів, теорій, звичаїв, традицій, образів, почуттів, смаків, переживань, настроїв складає специфічну сферу духовного життя суспільства. Її характеризують наступні поняття:

духовні цінності, духовне виробництво, духовні відносини, .духовна культура.

При розгляді попередніх питань теми відмічалось, що культуру можна умовно поділити на матеріальну і духовну Кожен  із цих видів культури має свої специфічні відносини.

Духовні відносини  – це відносини, в які вступають  люди з приводу духовних цінностей ( ідей, наукових теорій, традицій, звичаїв, релігійних вірувань, витворів мистецтва, моральних норм і т.д.) Вони присутні у всіх сферах суспільного життя, але перш за все стосуються процесів виробництва і споживання духовних цінностей. Духовні цінності повинні задовольняти духовні потреби та інтереси особистості. Процес виробництва духовних цінностей ( духовне виробництво) суттєво відрізняється від виробництва матеріальних цінностей, які задовольняють матеріальні потреби людей у їжі, житлі, одязі, засобах пересування, передачі інформації тощо.

І матеріальне, й духовне виробництво спрямовані на перетворення світу і самої  людини. Їх метою їх є реалізація сутнісних сил людини як суб’єкта соціального буття. Поняття "духовне  виробництво" запроваджено у соціальну  філософію К. Марксом для визначення складової суспільного виробництва - виробництва ідей, знань, художніх цінностей. Він виділив складний зв’язок між матеріальним і духовним виробництвом, показав їх діалектичну єдність, і в той же час відносну самостійність.

Матеріальне виробництво створює засоби для духовного виробництва. Наприклад, паперово- целюлозна промисловість виробляє папір для написання і друкування книжок;

фабрики музичних інструментів створюють засоби для  виробництва музики тощо. Але існ  ують суттєві відмінності між духовним та матеріальним виробництвом. Зокрема:

1) якщо в  матеріальному виробництві можуть  брати участь усі працездатні  люди, то .духовним виробництвом  займаються талановиті, спеціально  підготовлені люди: вчені, композитори  , художники , письменники, священики, тощо.

Але разом  з тим усі всі люди споживають духовні цінності, вступаючи у  духовні відносини.

2) якщо результатом  матеріального виробництва є  конкретні речі, то результатом  духовного виробництва є формування  абстрактних образів і абстрактних понять ( наприклад, у наукових, філософських, релігійних текстах, картинах, театральних виставах, мелодіях і т.д.)

Слід відмітити, що багато результатів духовного  виробництва тривалий час залишаються  не освоєними суспільством через  відставання, наприклад, матеріального виробництва. Так, багато ідей Леонардо да Вінчі було реалізовано лише через 400 років після його смерті – раніше не було відповідних матеріальних умов (засобів праці, сировини) для цього. Реалізація наукових, політичних і інших ідей сприяє розвитку матеріального виробництва, Яке, в свою чергу, стимулює виробництво нових ідей, гіпотез, теорій тощо. Важливим аспектом духовного виробництва є спадковість – лише через освоєння наявної духовної спадщини нові покоління отримують поштовх до творчості.

Результатом духовного виробництва і духовних відносин є духовна культура.

Духовна культура - це з одного боку, процес виробництва, споживання, накопичення  і розповсюдження .духовний цінностей, а з іншого - це результат, міра досягнутого  суспільством у його духовному становленні. У цьому зв’язку виділяють  духовну культуру певного історичного періоду (Античності, Середньовіччя, Відродження тощо), духовну культуру певного народу ( українська культура, німецька культура, культура народу майя тощо). Це різноякісні феномени. Їх не можна порівнювати за кількісними показниками. Наприклад, некоректно оцінювати культуру одного історичного періоду як нижчий чи вищий стосовно іншого періоду. І так само не можна говорити , що культура якогось народу більш чи менш розвинена, ніж культура іншого народу. Усі вони є елементами цілісної системи духовної культури суспільства, які взаємодіють, взаємозбагачуючись.

На  сучасному етапі розвитку цивілізації  як загальнопланетарного явища, відбувається зміщення акцентів у розумінні культури. Ще у XIX ст. виникли тенденції, які  в комплексі породили явища антикультури. Зокрема, в сучасному суспільстві виробляються такі речі, які не служать прогресу суспільства. Хоча це речі, які виготовлені руками і розумом людей, їх не можна віднести до предметів культури (наприклад, зброя масового знищення, газові камери у таборах смерті і інші). Ці явища належать сучасній цивілізації ( в широкому значенні слова) але вони не є культурними.

Іншим феноменом сучасного суспільства  є так звана „масова культура”. З одного боку, зростання рівня  освіченості населення, демократизація сприяли доступу широких верств населення до надбань культури. З другого – засоби масової інформації не скільки забезпечують доступ до надбань світової культури, скільки уніфікують, стандартизують усереднюють, спрощують, замінюють її ерзац – культурою, яка задовольняє самі примітивні смаки, потреби, а, отже, знижують цінність духовної культури. Людям нав’язуються стереотипи мислення, поведінки, які перетворюють їх на політично пасивних споживачів продуктів „масової культури”; масу, яка прагне тільки „ хліба й видовищ”. Творці масової культури бачать свою місію в тому, щоб виробляти такі кінофільми, романи, музику тощо, які б відповідали спонтанним, інстинктивним, примітивним бажанням і потягам, імпульсам, виступали засобом розрядки, релаксу після виснажливої праці. Цьому явищу в наш час знайдено термін "шоу-бізнес", адже головна мета цього явища - робити швидкі й великі гроші. Тут немає турботи про розвиток духовного світу людини і суспільства, адже "масова культура" нівелює справжні .духовні цінності, усереднює .духовну культуру кожного народу.

Тому  на противагу "масовій культурі" виникає явище " елітарної культури" споживачами якої стають багаті верстви населення. Для неї характерна підкреслена вишуканість, складна форма, звертання до .духовних цінностей культур минулого, Елітарна культура передбачає наявність у її споживачів високого рівня освіти і інтелектуального розвитку. ЇЇ елементами є : отримання освіти у престижних університетах, відвідування концертів симфонічних оркестрів, художніх салонів, де представлено класичні полотна, прослуховування

видатних  сучасних оперних співаків тощо. Для  більшої частини населення земної кулі цінності елітарної культури недоступні. А в такому випадку правомірно говорити про те, що цивілізація  шкодить культурі. Але разом з тим цивілізація створює засоби прогресу культури: з’являються нові види музичних інструментів (синтезатор), використовуються новітні комп’ютерні технології для створення кінофільмів, електронних книжок і т.д.

Продуктом духовної культури, духовного життя  суспільства є суспільна свідомість, Це складне явище, яке має свою структуру і носить конкретно-історичний характер. У суспільній свідомості виділяють такі елементи, як:

суспільна психологія та ідеологія;

форми суспільної свідомості

(політична,  правова, моральна, естетична, релігійна, а також філософія і наука.) Люди судять про рівень духовної культури суспільства чи соціальної групи через прояви суспільної свідомості. В ній виділяються наступні рівні: побутовий та  теоретичний.

Побутовий рівень - це нижчий рівень суспільної свідомості, який включає сукупність знань, уявлень суспільних почуттів, настроїв, емоцій, звичаїв, традицій, чуток, ілюзій і т.д., які стихійно виникають у процесі повсякденного життя тієї чи іншої соціальної групи. У цих проявах суспільної свідомості виявляються, с хоплюються зовнішні сторони суспільного життя.

Теоретичний рівень - це теоретично узагальнене й обґрунтоване знання про суспільне життя. Воно включає в себе суспільні ідеї, теорії, концепції, гіпотези, програми, тощо, які розкривають сутність тих чи інших суспільних явищ, тобто виявляють внутрішні закономірності розвитку суспільства.

Суспільна психологія є частиною побутового рівня суспільної свідомості. Вона

ґрунтується на психічному складі відповідної соціальної групи і включає в себе: соціальні

почуття, настрої, звичаї, традиції і т.д., які  формуються у тих або інших  класів, націй та

інших соціальних груп під впливом матеріальних умов Їх життя.