Социальная философия и история философии

 

 

23. Держава як соціальний і  політико-правовий інститут: ознаки, функції. Історичні типи та  форми держави.

 

Основною  складовою політичної системи суспільства  е держава.

Держава – це сукупність взаємозв'язаних установ  та організацій, які здійснюють управління суспільством.

Основні ознаки держави:

– наявність особливої системи  органів і установ, що здійснюють функції державної влади;

– територіальний розподіл на райони, округи, штати, губернії та ін., на які поширюється юрисдикція цієї держави;

– наявність права, що закріплює систему  норм, затверджених державою.

Щодо  першої ознаки, слід підкреслити важливість структуризації державних органів  залежно від виконуваних ними функцій. Як правило, має бути три гілки державної влади: законодавча, виконавча та судова. їм відповідають певні органи: органи законодавчої влади (парламент і відповідні органи на місцях), органи виконавчої влади (урядові заклади і установи на регіональному рівні) і, нарешті, органи судової влади, які здійснюють функцію судочинства.

Функції держави:

– регулювання економічних, соціальних, правових відносин;

– забезпечення функціонування політичної системи, що склалася;

– стягування податків;

– представництво інтересів держави в системі міжнародних інтересів;

– придушення опору соціальних груп, що перебувають в опозиції.

Держави розрізняються за формами правління. Форма правління відбиває принципи владних повноважень між різними  гілками державної влади.

Основними формами правління є монархія або республіка.

Монархія  являє собою необмежену владу  однієї людини: короля, царя чи імператора. Ця форма правління характерна для  феодального суспільства. Сьогодні майже 40 країн світу є монархіями. Виділяють такі різновиди монархій, як абсолютна і конституційна (Англія, Японія, Швеція, Норвегія та ін.)

Республіка  передбачає наявність виборної влади. Історія знає аристократичні республіки, тобто коли влада хоча і виборна, але знаходиться в руках невеликої  меншості імущого населення, і демократичні, коли в управлінні державою беруть участь трудящі маси.

Сучасні республіки можуть бути президентськими  або парламентськими.

У президентській республіці незалежно  від парламенту вибирається президент, який формує уряд. Останній несе відповідальність лише перед президентом. Він не відповідальний перед парламентом (наприклад у США).

У парламентській республіці президент  вибирається парламентом. Уряд є  відповідальним перед парламентом  і очолюється не президентом, а прем'єр-міністром (наприклад, в Італії, Німеччині, Швейцарії та ін.).

Держави розрізняються також за формою державного устрою, тобто за внутрішнім поділом. Держава може бути унітарною, федерацією або конфедерацією.

Унітарна  держава – це сукупність єдиних адміністративно-територіальних одиниць, які не мають політичної самостійності (Фінляндія, Франція, Швеція, Японія та ін.).

Федерація – це союз відносно самостійних  державних утворень, кожне з яких має свою систему законодавчих, виконавчих та судових органів (США, Індія, Росія, Німеччина та ін.).

Конфедерація  – союз, об'єднання, в якому відносини  між державами, що входять в нього, будуються j на взаємній договірній основі зі збереженням кожним j з них  своєї незалежності.

Держави різняться політичними режимами. Політичний режим – це система прийомів та методів реалізації державної влади, а також ставлення органів і державної влади до правових засад їх діяльності. Існують демократичні і диктаторські політичні режими.

Демократичний режим – побудова державного апарату  за принципом розподілу влади, наявність представницьких органів, які вибираються населенням, всезагальне виборче право, функціонування багатопартійної системи тощо.

Диктаторський режим – відсутність системи  розподілу влади, монополізація  влади, значне обмеження громадянського суспільства, застосування репресій та терору, сувора однопартійність, контроль усіх сфер суспільства, наявність єдиної ідеології.

Отже, держави, як основні складові політичної системи, розрізняються формами  правління, формами державного устрою і типами політичних режимів.

 

24. Проблеми розбудови сучасної  української держави.

 

 

Взагалі, процес формування правової системи України  умовно можна поділити на два етапи1: попередній - до прийняття Конституції  України (1990 - 1996р.р.); і сучасний - цілеспрямована розбудова правової системи відповідно до положень і вимог Конституції України.

Загальною рисою  першого етапу було кількісне  нагромадження нормативно-правових актів, які покривали не врегульовані законодавством сфери суспільних відносин. У цей час були спроби інвентаризації та кодифікації існуючих юридичних актів (наприклад, розроблення базових законів - кодексів), але вони не були практично реалізовані. Єдиним найголовнішим результатом в цьому плані стало розроблення та прийнятя Конституції України. Як проміжний результат тут можна вважати Конституційну угоду від 8 червня 1995 року.

Другий етап характеризується більш доцільним визначенням  предметів правового регулювання, пов"язаних головним чином з впровадженням  норм і положень нової Конституції.

Загальний аналіз розвитку системи законодавства в Україні дає змогу визначити одну з основних закономірностей, яка полягає в тому, що концептуальна спрямованість розвитку націонаольного законодавства детермінується процесами, які пов"язані зі змінами сфер правового регулювання. Ці зміни йдуть у двох напрямках:

1. Поширення  првового регулювання на раніш  не регламентовані правом сфери  сіспільної діяльності, що виявляється 

перш за все  у збільшенні кількості нормативних  актів. Серед прийнятих законів  слід відмітити блок законів по регулюванню діяльності у банківсько-фінансовій сфері, екологічні закони, правові акти, що стосують приватизації та питань конституційного ладу - введення інституту президентсва, розподілу влад.

2. Перерозподіл  сфери правового регулювання  між окремими галузями права, що виявляється у зміні методів правової регламентації, юридичній ідентифікації нових явищ у національному правовому полі (нові види злочинів, нові типи взаємовідносин між суб"єктами та об"єктами правозастосування), в розширенні сфери застосування традиційних правових інститутів.

3. Створення  комплексних правових актів, що  базуються на суміжних галузях  права і виникають в результаті  злиття чи взаємодії предметів  регулювання. Згадані процеси  змін сфер правового регулювання  мають значний вплив на становлення структури системи законодавства. В плані ієрархічної побудови процес диференціації виявляється у частковому розширенні компетенції виконавчої влади щодо прийняття нових нормативиних актів, і підвищення ролі та значення актів місцевих органів влади і місцевого самоврядування. В галузевій структурі права процес диференціації викликає виділення певних галузей у самостійні через появу нових видів суспільних відносин і необхідність їх правової регламентації - фінансове, земельне, господарське, податкове право.

Процес інтеграції у межах ієрархічної структури  стосується підвищення ролі закону в  системі законодавства, насамперед Основного Закону. Це вимагає реалізації принципу верховенства закону та реалізації потреби прийняття підзаконних актів на основі і на виконання закону, норм Конституції. Крім цього, процес інтеграції у галузевій структурі законодавства виявляється у збільшенні кількості правових актів, у ліквідації прогалин у системі законодавства, у прагненні досягти єдиного розуміння при тлумаченні законів і певних юридичних термінів (наприклад введення глосарію у формі окремої частини деяких законодавчих актів, що стосуються головним чином регулювання зовнішньо-економічної діяльності).

Важливою подією в процесі державотворення, становлення правової системи стало прийняття Конституції України. Конституція визначає головні засади і свободи людини, встановлює правові основи функціонування громадянського суспільства та нових економічних відносин1. Стабільність Конституції повинна забезпечуватися прийняттям конституційних законів, які б конкретизували і розвивали її норми. Сукупність цих законів створює підвалини базової галузі права України - конституційного права.

Положення Конституції  конкретизуються та рееалізуються  і через галузеве законодавство. Одночасно норми Конституції поширюють свою силу й на сфері відносин, які регулюються галузевим законодавством, оскільки Конституція має характер прямої дії (ст. 8 Конституції). Між нормами Конституції та нормами галузевого законодавства існують відносини не тільки координації, а й субординації. Ієрархія правових актів у концептуальному вигляді визначає ст. 150 і закріплена ст. 8 Конституції. Більш детальне співвідношення має визначатися новим законом про правові та підзаконні акти України. Ефективність і стабільність правової системи України великою мірою залежатиме від рівня відповідності усіх законодавчих та підзаконних актів положенням Конституції, яка є головним їх джерелом.

Реалізація  зазначеної конституційної норми щодо прав і свобод громадян через практичне застосування передбаченої Конституцією правової моделі її впровадження є основною передумовою створення в Україні громадянського суспільтва. Конституція прямо зазначає, що всі громадяни України є рівні перед законом (ст. 24 Конституції). Але без дійової неупередженої судової системи реалізувати цей принцип практично неможливо. Тут відчувається потреба у вдосконаленні судової системи шляхом її доцільної реорганізації, а також необхідність посилення форм правового покарання відносно службових зловживань через прийняття базовиз законів - Адміністративного, Кримінального, Кримінально-процесуального кодесів і спеціальних комплексних законів.

Відповідальність  держави перед народом зафіксовано  у ст. 5 Конституції. Реалізація цієї норми потребує створення надійного політико-правового механізму. Правова інституалізація політичних партій - основний засіб її створення. У цьому плані визначною подією стало прийняття Закону "Про політичні партії України" - принципово нового юридичного акта щодо чинного до цього часу Закону "Про об"єднання громадян" (від 16 липня 1992 р.). Іншим елементом такого механізму виступає інститут виборів. Прийняття нового Закону "Про вибори народдних депутатів України" в контексті загальної виборчої реформи дозволяє підвищити ступінь відповідальності певних політичних сил, які перебуватимуть як при владі, так і опозиції.

Основною підвалиною громадянського суспільства є приватна власність. Вона забезпечує економічну незалежність індивіда від держави  та сприяє збільшенню рівня його зобов"язань перед суспільством. Конституція обумовлює державні гарантії усіх форм власності в Україні (ст. 13, 41 Конституції). Проте в Україні нині діє не дуже чіткий порядок реалізації вказаної конституційної норми. Перш за все відчувається потреба у правовому врегулювання щодо права власності на землю (ст. 14 Конституції); у визначені чіткого порядку позбавлення права власності у конкретних випадках. Прийняття цивільного та цивільно-процесуального кодексів повинно бути провідною юридичною базою правового регулювання питань власності.

 

25. Політична культура: структура,  тенденції розвитку.

 

Термін  «політична культура» був упроваджений в науковий обіг у ХVIII ст. німецьким  філософом Іоганом Готфрідом  Гердером (1744 -1803). З того часу він  у різних інтерпретенціях використовується багатьма політичними мислителями. Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в аме-риканській політології у 1950-1960 рр. Опрацьовуючи теорію політичних систем, представники біхевіоральної школи першими підкреслили, що полі-тичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та інституційною структурою, але й культурою. Класичне визначення поняття "політична куьтура" було дано Габріелем А. Алмондом і Г. Бенхаймом Пау-еллом у їх праці "Порівняльна політика".

Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи. Це -субєктивна сфера, що лежить у підгрунті політичних дій і надає їм значення.

Дослідження привели політологів до висновку, що як соціальний феномен політична культура має подвійну сутність, бо вона являє собою, з одного бо-ку, субсистему політичної системи суспільства, а з другого боку, субсистему його загальної культурної системи. Таким чином, політична культура трак-тується як спільне поле функціонування двох систем суспільства: політичної та культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політи-чних стосунків, а ті, в свою чергу, здійснюють зворотний вплив на культуру суспільства.

Як  частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона де-термінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політи-чному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів. Політична культура - це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, по-в?язані з суспільно-політичними процесами. Вона активно взаємодіє з інши-ми видами суспільної культури - економічною, правовою, релігійною тощо.