Социальная философия и история философии

Як  компонент політичної системи політична  культура концентрує в собі соціально-психологічні чинники політичного життя. Важливу роль в ній ві-діграє політична свідомість - сукупність уявлень, цінностей, переконань, ус-тановок і т. п., які відбивають владні стосунки в суспільстві та політичні ін-тереси громадян. Але їх ототожнювати не можна.

Поняття "політична культура", по-перше, характеризує не лише політичну свідомість, але й політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну  культуру, наскільки вона обумовлює  поведінку громадян.

По-друге, поняття "політична культура" охоплює не всю політичну свідо-мість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі, типові прояви.

По-третє, поняття "політична культура" відбиває не просто сукупність по-літичних стереотипів суспільства, а типовий  комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути полі-тична система, як вона має функціонувати. Саме ці уявлення цілеспрямову-ють діяльність людей у царині політики.

По-четверте, поняття "політична культура", окрім раціональних, логічних чинників політичної поведінки, включає й позасвідомі, афектні аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні тій або іншій соціальній спільності.

Сьогодні  існує широкий спектр думок щодо визначення поняття "полі-тична культура". Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури так чи інакше підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура - один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.

Політична культура - це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об?єктів, які базуються на певному  рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємостосунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це також орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи в цілому, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільством та державою. Можна сказати, що політична культура - це єдність об?єк-тивних соціально-нормативних компонентів свідомості, поведінки та суб?єк-тивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя. Еле-менти політичної культури обумовлені соціально-економічними, національно-культурними, суспільно-історичними чинниками, характеризуються відносно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспіль-ному житті.

Структура політичної культури

У вітчизняній політології до найбільш розповсюджених структурних компонентів політичної культури відносять елементи політичної свідомості, світогляду, уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, політичну участь, поведінський аспект. У складній структурі політичної культури можна умовно вирізнити два основних компоненти: культуру політичної свідомості та культуру політичної поведінки.

Культура  політичної свідомості являє собою  типовий для тієї або іншої  соціальної спільноти комплекс політичних уявлень, цінностей, переконань, традицій, установок та орієнтацій, які є включеними в політичну діяльність. Політичні уявлення - то образи політичних об’єктів, які формуються свідомістю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть грунтуватися на об’єктивному політичному знанні або існувати у вигляді політичних почуттів і настроїв, можуть бути справжніми або помилковими. Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спонукають її до певних дій у царині політики. Важливу роль у формуванні політичних переконань грають політичні цінності - моральні принципи, норми і ідеали політичного життя, що мають значення для окремих індивидів та соціальних груп. Стійкість політичній свідомості надають політичні традиції - нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, передаються з генерації в генерацію та збігаються на протязі тривалого часу. Політичні традиції можуть бути старими і новими, національними та світовими, динамічними і статичними, з високою та слабкою стійкістю. Кожен тип традицій має свій сильний та слабкий бік. Перевага старих традицій у їх спроможності стримувати швидкі зміни, слабкість - у схильності перед минулим досвідом, у запереченні нових підходів. Нові традиції в одних випадках відбивають високий динамізм культури, а в інших - дають можливість відмови від них під тягарем обставин.

Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політичних установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схильність суб’єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим видом політичних установок є політичні орієнтацій. Політичні орієнтації - то установки, які грунтуються на системному уявленні об’єкта про цілі, план та засоби здійснення політичнчх дій, які він має виконати або вже виконує.

Культуру  політичної поведінки можна виззнчити  як сукупністьтипових для тієї або іншої соціальної спільноти форм, зразків та норм політичної участі та політичної діяльності. Політична участь у біхевіоральній політоло-гії виначається як дії приватних осіб, що намагаються вплинути на функціонування політичної систеаи. Це активність громадянського суспільства що до політичних інститутів. Культура політичної поведінки проявляється у ступені, формах і способах участі громадян у електоральному процесі, у масових політичних акціях (мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, страйках тощо), у діяльності політичних партій та політизованих громадських організацій, у роботі представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування. Вона залежить від рівня освіти особи, статі, віку, належності до тієї чи іншої верстви суспільства, професії, рівня доходів, релігійних переконань тощо.

  Політична діяльність - це категорія,  яка характеризує активність політичних інститутів. Індивід настільки може займатися політичною діяльністю, настільки може займатися політичною діяльністю, настільки він є включеним у структуру того або іншого політичного інституту. Культура політичної діяльності проявляється у традиціях і стереотипах ухвалення та реалізації політичних рішень, політичного управління та адміністрування, сприйняття та розв’язання соціально-політичних конфліктів.

Типологія політичних культур.

Політична культура будь-якого суспільства  є унікальною. Разом з тим, у  політичних культурах різних суспільств є чимало спільних рис, що дає підставу для їх об?єднання в певні типи. Існує декілька підходів до типологізації політичних культур. Найбільш розповсюдженими є історичний, функціональний, структурний і комунікативний.

У контексті історичного підходу  тип політичної культури суспільства визначається ступенем розвитку громадянськості його членів. Засновниками цього підходу були американські політологи Габріель А. Алмонд та Сідней Вебра. Здійснивши у 1959-1960-х рр. широкомасштабні дослідження позицій, орієнтацій та активності у політиці населення п?яти країн -Англії, Італії, ФРН, США, Мексики, - вчені вирізнили три "чистих типи політичної культури": парафіяльний, підданський та учасницький.

Парафіяльна культура характеризується індиферентним  або негативним ставленням членів суспільства  до політичної влади взагалі, відсутністю  інте-ресу до політики та, внаслідок цього, небажанням брати в ній особисту участь. У цій культурі індивіди усвідомлюють себе в якості членів малої со-ціальної спільности (парафії), але не громадянами держави.

Підданська  культура характеризується відсутністю  інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади. Хоча в цій культурі громадяни вже усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але їх роль у полі-тичній системі зводиться до ролі підданих (об?єкту), які лише підкоряються владі.

Учасницька  культура характеризується великим або значним інтересом громадян до політики, активним ставленням до політичної влади, готовністю брати особисту участь у політичному житті.

Але політичні культури сучасних суспільств, за думкою Алмонда і Верби, не можна  віднести до жодного з цих типів. Вони являють собою один із змішаних типів, в якому співіснують і перехрещуються різні культурні елементи. Дослідження домінант політичної поведінки дозволили вченим вирізнити наступні змішані типи політичної культури: парафіяльно-підданський, парафіяльно-учасницький та підданськоучасницький.

Парафіяльно-підданський  тип політичної культури притаманний  сьогодні багатьом постколоніальним країнам  Африки та Азії, які, долаючи трайбалізм і місцевий сепаратизм, будують суверенні централізовані держави на грунті авторитарної влади. Парафіяльно-учасницький тип характерний для тих країн, що розвиваються, які йдуть шляхом демократичного розвитку. Такий характер має, наприклад, політична культура Індії. Піддансько-учасницький тип розповсюджений у стабільних демократіях. Одним з різновидів цього типу можна вважати громадянську культуру сучасних цивілізованих суспільств. В ній зустрічаються фрагменти парафіяльної культури. У певної частини членів суспільства продовжує зберігатися підданське ставлення до політичної влади. Хоча постійну політичну активність демонструє не більше 15% населення, але основна його маса психологічно спрямована на участь у політичному житті, являє собою потенційно активних громадян.

Типологія Алмонда та Верби була першою спробою типологізації політичних культур. Відбиваючи історичний аспект формування політичної культури сучасних суспільств, вона в той же час не враховувала багатьох інших істотних моментів політико-культурного феномену.

  Функціональний підхід до типології політичних культур було запропоновано польським політологом Єжи Вятром у його книзі "Соціологія політичних стосунків". Методологія Вятра грунтувалася на тім, що політична культура як компонент політичної системи, з одного боку, багато в чому визначає якості політичного режиму, а з іншого боку, сама постійно зазнає на собі його вплив. У відповідності з трьома базовими типами політичного режиму в межах функціонального підходу вирізняються три основні типи політичної культури: тоталітарний. Авторитарний та демократичний.

Тоталітарна політична культура характеризується ідеологічною заангажованістю політичної свідомості та політичної поведінки членів суспільства, бо в тоталітарних системах має право на існування тільки одна, офіційна ідеологія, яка повинна визнаватися усіма. Тоталітарній культурі притаманні культ вождя, міфологізація свідомості, активно-підданське ставлення до влади. Тоталітарна влада вимагає від членів суспільства не тільки свого визнання як законної, але й постійного виявлення активності по її підтримці. Аполістичність розцінюється як прояв нелояльності до режиму. У тоталітарних системах діє принцип "Хто не з нами, той проти нас". Політична активність в умовах тоталітаризму часто має примусовий характер, бо її спонукальним мотивом є страх.

Авторитарна політична культура, навпаки, характеризується аполістичністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну активність у різних сферах суспільного життя (економіці, культурі тощо), але це обходить політику. Аполістичність культивується режимом, який побудова-ний на одноосібному правлінні. Його цілком задовольняє пасивно-під-данське ставлення до влади. Головне щоб не заважали правити. У авторитарних системах діє принцип: "Хто не проти нас, той з нами".

Демократична  політична культура характеризується толерантним ставленням до різних політичних поглядів та переконань, визнанням опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадянські права і свободи. Оскільки в демократичних суспільствах громадяни вільні у виборі - брати чи не брати участі в політиці, то реальна політична активність є середньою. При цьому більшість членів суспільства внутрішньо готові до політичної участі.

Окрім базових типів політичної культури, в межах функціонального підходу вирізняють також проміжні та перехідні типи.

Проміжні  типи політичної культури характерні для країн, політичні режими яких мають ряд рис, що притаманні різним режимам. Так, політичні режими Польщі в часи Владіслава Гомулки та Угорщини в часи Яноша Ка-дара не можна з повним правом віднести ані до тоталітарного, ані до авторитарного типів. То були тоталітарно-авторитарні режими. Вони втратили вже багато тоталітарних властивостей, але не стали в повній мірі авторитарними. Тоталітарно-авторитарні режими формували й відповідний тип політичної культури. Політична культура Франції в період президентства Шарля де Голля також мала проміжний, авторитарно-демократичний характер. В ній було чимало елементів авторитаризму, але зберігалося демократичне підгрунтя.

Перехідні типи політичної культури притаманні суспільствам, які знаходяться в процесі трансформації - цілеспрямованого переходу від однієї якості до іншої. Перехідний характер мають посткомуністичні суспільства, що трансформуються з тоталітарних у демократичні. В політичній культурі посткомуністичних суспільств зберігаються ще багато тоталітарних нашарувань, але набирають силу паростки нової, демократичної культури, виникають також рецидиви авторитаризму. Політична культура перехідного суспільства має гетерогенну структуру.

Структурний підхід до типології політичних культур був обумовлений розробкою поняття домінуючої культури. Американські політологи, які знаходилися під впливом праць Алмонда, Пауелла і Верби, звернули увагу на те, що в політичній культурі будь-якого суспільства є утворення, які власти-ві окремим соціально-класовим, етнонаціональним, релігійно-конфесійним, статевовіковим або територіальним групам. Їх взаємостосунки в різних суспільствах неоднакові. У одних суспільствах вони співіснують більш-менш гармонійно, в інших - перебувають в стані конфронтації. Це дало підставу для вирізнення гомогенного та гетерогенного типів в політичній культурі.

Гомогенний  тип характеризується тим, що специфічні утворення, які складають політичну культуру суспільства, незважаючи на різницю в поглядах на владу, ставлення до правлячої еліти, мають спільне базове підгрунтя. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підгрунтя -домі-нуючої культури.