Феноменологічна психологія на ґрунті методологічного антипсихологізму. Інтенція та життєвий світ людини

Феноменологічну психологію Гуссерль бачить як фундамент для побудови справжньо-наукової психології, яка була б дійсним аналогом точного природознавства. Під усі тьмяні поняття має бути підведений фундамент "точних": тобто емпіричним особливостям психічних феноменів надасться апріорна форма, від чого емпіричне (як об'єктивне) має отримувати необхідність у межах універсуму природи.

Гуссерль наполягає  на системній точності, яка має бути присутня в кожній справжній науці про факти. Це стосується й психології з її універсальними поняттями. Сфера психологічного досвіду тлумачиться як така, що має свою апріорну структурну топіку психічного — апріорну незалежно від випадковостей фактичного феноменологічного досвіду. Без цього не можна мислити "Я". Ейдетично-психологічна феноменологія розкриває всі сторони та виміри цього аргіогі, які належать до ноезису та ноеми. Ця психологія створює раціональні основні поняття, оскільки має справу з психічним, з "Я", з інтенціональністю.

Психологія має бути заснована також і в аргіогі природи, має ґрунтуватися також на емпіричному і апріорному природознавстві, обґрунтовуючись власним аргіогі. Гуссерль неодноразово підкреслює, що чисто феноменологічна психологія має смисл тільки як ейдетична наука. Психічне інтенціонально належить до всього позапсихічного, до всього мислимого.

Світ є для людини є тим, що породжується дією її власної свідомості. Універсальна феноменологія включає в себе універсальну психологію розуму та його дій — поряд із феноменологією "нерозуму" і всієї сфери пасивної свідомості, яка має асоціативні засади. Ця феноменологічна психологія розуму не є філософською, але мислиться як близька до останньої. Цій феноменології слід надати трансцендентального значення — здійснити коперніканський переворот. Психологічно-фсиоменологічна редукція перетворюється у трансцендентально-феномеиологічну, і разом з цим психологічна феноменологія — в абсолютну, або трансцендентальну.

Феноменологія в цілому, як її розуміє Гуссерль, досліджує значення і смисл. Це наука про сутності (ейдоск), яка, подібно до геометрії, може мати справу тільки з чистими "есенціями", сутностями, але не з реальними "екзистенціями" (існуваннями), речами, фактами, відомості про які навмисно вилучено, тобто — "взято в дужки".

Епоха. У феноменологічному  методі епоха (історична) є відкиданням усіх отриманих в ході історії мислення думок про предмет з метою зробити доступною сутність цього предмета. Наступницею історичної епохи є ейдетична редукція предмета. Більш точно, за Гуссерлем, феноменологія є наукою про споглядання сутності, про свідомість, яка споглядає сутність. Важливою особливістю цієї свідомості є інтенціональиість, тобто свідомість є усвідомленням чогось. Реальністю є те, що самостійне, а тільки інтенціошльне, обґрунтоване, те, що з'являється, що стверджується, має значення для всіх дійсних спільностей. Найбільш абстрактне, чисто формальна всезагальність сутностей утворюють "сферу-для-себе", дослідження якої становить останню задачу феноменології.

Феноменологія Гуссерля — поряд із "філософією життя", екзистенціалізмом, онтологією — являє собою один із найбільш значних напрямів, які визначають філософію XX століття. Метод Гуссерля вказує на природну диспозицію людини у відношенні до того, що трапляється в її житті, диспозицію, що є прихованим або зовні вираженим припущенням про можливість існування мікрокосмосу. Феноменологія розчищає шлях до явищ, котрий за "природної" диспозиції сповнений марновірств щодо того, що з'являється. Свідомість, звільнена від усіх людських настановлень, є покладанням світу, тобто безпосередньою спрямованістю на дане, на світ, який, проте, слід розуміти не як мікрокосмос, а як корелят свідомості, коли цей світ є тільки пунктом співвіднесеності спрямованості свідомості на предмет штенціональності.

У феноменології Гуссерля свідомість стає чистою свідомістю. Існування предметів завдяки інтенціональному переживанню пізнається в ході споглядання за допомогою тім'яних уявлень, осмислення, оцінки, в ході практичних дій; участь суб'єкта в цих процесах свідомості спочатку не цікавить феноменологію. Світ перетворюється на "феномен світу". В цьому розумінні феноменологія є наукою про конструювання світу (в його значенні як сущого) для людини, котра має феноменологічну диспозицію як засіб відтворення структури буття, що виступає для людини у значенні ідеальної предметності. Це конструювання і ця структура здійснюються в чистих переживаннях свідомості, створюють смисл і "покладають" її, тобто відтворюють в ''інтроектованих" образах. Гуссерль вважає свою феноменологію основною наукою філософії взагалі; як метод вона здійснила великий вплив на розвиток філософії, зокрема екзистенціалізму, онтології та логістики, її вплив на долю психології ще потребує спеціальних досліджень.

Гуссерль намагається  вирішити два методологічних питання, що стосуються побудови своєрідної феноменологічної психології: вичленувавши чистої психіки, позбавленої обтяженості предметним світом, і пропозиція саме методологічних засад побудови системи феноменологічної психології. Він виходить із того, що психіку включено в предметний світ, і саме тому її намагаються досліджувати методами природничих наук. Слід тому здійснити винесення за дужки змістового боку психічного, використовуючи таку його властивість, як інтенціональність, спрямованість на предмет (зовнішній або внутрішній стосовно людини). Вже Гегель показав, що подолання однієї предметності тягне за собою появу нової предметності, адже психіка "порожньою" бути не може. Це і є феноменологічний рух як зміна предметності. Гуссерль, навпаки, шукає саме таку порожню психіку, щоб потім виявити її апріорну структуру і, користуючись інтуїцією, здійснити апріорний рух засадничих понять у психології.

"Очищення" психіки  від предметності світу було  вже здійснено неодноразово (В.Вундт, В.Джемс та ін.) з різних позицій, але в межах єдиного досвіду і все ж таки зважаючи на предметність світової даності. Тоді постає питання: чи є психіка "в собі" структурною цілісністю? А якщо є, то що ж виражає ця структурність? З давніх-давен указувалося на певні архетипи психічного, але й вони мають якесь походження і повною апріорністю характеризуватися не можуть. Aposteriori є лише двома умовними сторонами становлення психічного, а його конкретне дослідження може обійтися без цих категоріальних риштувань. Вони нічого не дають і для розуміння "архетипів колективного несвідомого" Юнга, адже питання про їхнє походження лише відчували в невизначений час. Тому намір Гуссерля виробити чисту феноменологію залишається мало вмотивованим.

І все ж думка про  те, щоби винайти мережу понять, які  можуть бути необхідно пов'язані між собою і створюватимуть систему психології та її структурні підсистеми, має певний сенс. Більше того, такі системи вже було створено, і кожна психологічна система є такою. Це стосується ідей асоціації, рефлексії, поведінки, гештальту, дії, вчинку та інших понять. Усі вони так чи інакше виступають певною апріорною структурою, ш якій постає великий емпіричний зміст.

Разом із цим психологія передбачає певне компонування свого матеріалу  в певному порядку. Вона з чогось виходить і чимось завершується. Ідея вчинку може дати ключ до розуміння не тільки системи психології, а й її всесвітньої історії. Вирішення окремих великих проблем у психології передбачає піднесення над емпіричним матеріалом, щоб потім можна було його структурно збагнути.

Варто взяти проблему сприймання. Натура — це єдиний цілісний акт, в  якому лише абстракція може встановити розчленування, а потім і з'єднання  в певному порядку. Для сприймання ще може бути такий порядок: сигнал, елемент і структура, цілісність, предмет і фон, апперцепція, панорамність і т.д. Це мислительна структура, якою осягається нерозчленована сутність перцепції. Певною мірою її можна назвати апріорною, але чи є ця апріорність суб'єктивною, або об'єктивною, або їх органічним переплетенням, сказати важко. Структура вчинку теж постає вихідною для побудови системи психології. І слід спочатку побачити в самому вчинку його структурні особливості, щоб потім збагнути весь емпіричний матеріал. Проте схема чистої феноменологічної психології (як і філософії) задихатиметься через відсутність живого матеріалу, живої драматургії психічного життя.

Те, звідки береться інтенція, Гуссерль називає життєвим світом людини. Він характеризується "безпосередньою очевидністю". Мова йде про "коло впевненостей, до яких ставляться з давно складеним довір'ям". Світ складений із простої думки-припущення, до якої за традицією ставляться з презирством. Це — вираження тривалого досвіду людства, щось на зразок архетипних уявлень Юнга, які Гуссерль називає "первісними очевидностями нерефлективного вірування". На основі життєвого досвіду постає об'єктивне пізнання. Життєвий світ наперед даний, він є "обрієм", передумовою всякої дійсності та можливої практики. Цей світ Гуссерль називає також донауковим, але як досвід він існує вічно. Гуссерль прагне надати цінності первинній основі цих очевидностей, показати їхню вищу значущість в обґрунтуванні пізнання порівняно з цінністю об'єктивно-логічних очевидностей.

Зі свого боку життєвий світ дарує людині інтуїцію, за допомогою якої відбувається проникнення у царину суворо наукового розкриття психіки. І складається цей світ із учинкової активності людини.

Гуссерль починає історію психології XX століття, адже ідея інтенціональності  робить акцент на дії, в якій уже  сформульовано позицію самого діючого суб'єкта. Це приводить до нового погляду на проблеми психології, до радикальної зміни головним чином її методологічних засад. Гуссерль розглядає їх у праці "Криза європейського людства і філософія".

Гуссерль указує на неясність взаємовідношень  наук про дух і про природу. Мльтей, Віндельбапд, Ріккерт не могли вирватися з-під впливу об'єктивізму. Психологія цілісності не врятовувала становища. Слід зрозуміти наївність об'єктивізму, адже об'єктивного вчення про дух, про душу (яка начебто існує всередині просторово-часових форм) ніколи не було і бути не може: "Лише коли дух із наївної спрямованості назовні повернеться до себе самого і залишиться з самим собою, він може бути задоволений". А до цього панували сенсуалізм, психологізм самих ідей психіки як tabula rasa. Гуссерль підкреслює, що навіть Брентано не подолав суб'єктивізму і психологічного натуралізму. Лише розробка дійсного методу осягнення сутнісної основи духу в його інтенціональності і побудова на цій основі безконечної й послідовної аналітики духу привели до створення трансцендентальної феноменології. Психологія, що базувалася на чуттєво-натуралістичному об'єктивізмі, втратила важливий предмет — творчість — "радикальну і сутнісну проблему духовного життя".

Будь-який об'єктивізм долається так: людина, яка філософствує, починає від власного "Я"- творця усіх смислових значень. Саме на цих засадах бачить Гуссерль можливість побудови абсолютно незалежної науки про дух, зокрема психології у формі послідовного саморозуміння і розуміння світу як продукту духу. Гуссерль розглядає дух не в природі або “біля неї". Сама природа повертається у сферу духу "Я" — це вже не ізольована річ поряд з іншими подібними речами у заздалегідь готовому світі; особистості вже не "поза" одна одної і не "біля", але пронизані “одна-біля-другої", "одна-в-другій" буттям — своєрідний незбагненний перетин суб'єктивностей.

Криза європейського існування  стає зрозумілою для Гуссерля на фоні телеології європейської історії, що відкривається філософією. Щоб зрозуміти протиприродність сучасної кризи, слід виробити поняття Європи як історичної телеології безконечної цілі розуму. Адже європейський світ був народжений із ідеї розуму, тобто із духу філософії. Гуссерль пояснює кризу як уявне подолання раціоналізму. Мова йде не про сутність раціоналізму, а про озовнішнення, спотворення натуралізмом та об'єктивізмом.

2 травня 1935 р. у Відні Гуссерль  виголосив доповідь, в якій розкривається відношення між історією і філософією. Ці ідеї він докладно розробив у книзі “Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія".

Науки про дух вивчають людину як особистість, її діяльність, життя. Смисл життя — це цілеспрямована життєдіяльність, результатом якої є виробництво структур духовного порядку. Гуссерль говорить про життя, що творить культуру всередині безперервного історичного процесу. Постає питання "здоров'я і хвороби народів". Тому має бути відповідна наука, яка вивчала б народи і наднаціональні спільноти. "Європейські народи хворі", — зазначає Гуссерль.

В той час як точні науки досягли істотних успіхів, "методична ситуація" в науках про дух зовсім інша. Гуссерль підкреслює, що людська духовність вкорінена в тілесності. Це означає, що вчені-гуманітарії мають розглядати не тільки дух як такий, але й його вкоріненість у матеріальний субстрат, користуючись точними фізико-хімічними поясненнями. Проте спроби такого аналізу, їхня успішність дуже сумнівні. Разом із тим гуманітарій, відірвавшись від тілесності, не подолає описовості. Це своєрідна позиція. А може, вона є фатальним забобоном, і чи не можна цим пояснити хворобу Європи? І Гуссерль намагається показати коріння тієї легковажної рішучості, з якою сучасний вчений відкидає можливість чистої, самозамкненої та універсальної науки про дух.

Так, природу слід вивчати як навколишній  світ (Umwelt). Зокрема, історичне довкілля світ греків — це не просто об'єктивний світ, а їхнє світоуявлення, їхнє суб'єктивне бачення світу з його богами, демонами і т.д. Ідея навколишнього світу належить до духовної сфери. І тут Гуссерль категорично протиставляє свою позицію загальноприйнятій (зокрема в психології) і висуває тезу: дивитися на довколишню природу як на щось чуже духові і прагнути обґрунтувати гуманітарні знання виходячи із засад природничої науки цілком абсурдно. Адже навіть феномен "природнича наука" не можна пояснити природничим шляхом. Пройняті натуралізмом учені-гуманітарії навіть не ставили проблему універсальної та чистої науки про дух. Ця наука має досліджувати абсолютно всезагальні начала і закони духовності. Саме з цієї позиції слід розробляти проблему європейської духовності, з позиції "історії духу".

Натуралізм згубний для наук про дух. Він веде до дуалізму в  інтерпретації світу, а в цьому  й полягає істинний смисл кризи  європейської спільноти. Слід з'ясувати  єдність духовного лику, що сприяє встановленню культурного зв'язку між окремими особистостями. Мова йде про духовні риси Європи. Європейські нації хоч і перебувають іноді у ворожнечі, мають внутрішню спорідненість духу, що долає національні відмінності. Європейському люду притаманна певна ентелехія, що визначає єдиноспрямованість розвитку, прагнення до ідеального образу життя і буття.