Феноменологічна психологія на ґрунті методологічного антипсихологізму. Інтенція та життєвий світ людини

І тут Гуссерль повторює гасла, відомі ще з XIX ст.: батьківщиною європейського  духу є Греція VI—VII ст. до н.е. Саме тут  виникає певний тип ставлення індивіда до навколишнього світу. Ця духовна структура і є філософією — універсальною наукою, наукою про світ у цілому, наукою про всеєдність усього сутнього.

Згодом філософія розгалужується на різні науки. У виникненні філософії  саме в цьому розумінні Гуссерль убачає первинний феномен духовної Європи. Людина стає новою людиною. Виникає новий стиль особистішого існування всередині життєвого кола — власне людський, який існує в конечному світі, але орієнтований на відчуття безконечності. І серед цього народу починає виникати дух універсальної культури, який поступово захоплює все людство. Виникає нова форма історичності. Будь-яка цінність слугує матеріалом для породження ідеальності більш високих рівнів.

У понятті "наука" міститься ідея безконечності завдань з їхніми неминущими цінностями. Наукова істина претендує на безумовність. Разом із тим завдяки філософії з ЇЇ ідеальностями відбувається переображення людини. Виникнення наукової культури, що стоїть під знаком безконечності, означає революціонізацію всієї культури, всього способу буття людства. Гуссерль надає саме грецькій науці провідного значення порівняно з наукою в інших народів. Тільки у греків, твердить він, є універсальний ("космополітичний") інтерес у новій формі чисто теоретичної установки. Саме в Греції люди об'єднуються як особистості для спільної роботи, щоб займатись тільки теорією як безконечною і всезагальною задачею. Це стало стилем життя, типом культуротворчого буття.

Гуссерль говорить про появу теоретичної установки. Саме в ній філософська теорія зростає і стає самоціллю, полем інтересів. Вона виключає практику. Але це не повний відрив теоретичного життя від практики. Виникає практика нового роду, що набуває характеру утримання від будь-якої природної практики. Життя теоретичне не розпадається на самостійні сфери.

Далі йдеться про третю форму універсальної установки, що протистоїть релігійно-міфологічній та теоретичній. Практика нового роду — це конструювання універсальної картини всього життя, його цілей, форм, систем культури, цінностей тощо. Ця практика має на меті розвиток людства силами універсального наукового розуму та перетворення його в нове людство, відповідальне перед самим собою виходячи з абсолютних теоретичних інтуїцій, точніше — інсайтів. Гуссерль намагається пояснити перехід від первинної теорії, від абсолютно "незацікавленого" погляду на світ до наукової теорії як різницю між гадкою і знанням.

Аналізуючи життя інших народів, даний народ розширяє своє уявлення про реальний світ. Постає питання  про істину для всіх. Теоретична установка філософа надає йому рішучості присвятити своє життя осмисленню його як універсального життя, присвятити себе справі теорем — будувати теоретичне знання на теоретичному знанні in infinitum.

Виникає новий тип людини, професія якої — творити філософське життя, філософію як форму культури. На жаль, Гуссерль не говорить про перехід від дофілософського знання до філософського. Виникає нове співробітництво між філософами (школи), включаючи продуковану ними критику. Навіть увагу нефілософів привертає незвичність такої діяльності.

Філософія стала новою формою культури. А чи стане психологія такою формою? Гуссерль констатує внутрішній розкол національних спільнот на освічених  і неосвічених.

Через вимогу підкорити  весь досвід ідеальним нормам, тобто нормам безумовної істини, відбувається всеохоплююча зміна в усій практиці людського існування і культурного життя в цілому. Практика має керуватись об'єктивною істиною. Ніщо не може братися на віру. Ідеальна істина перетворюється на абсолютну цінність.

Якщо загальна ідея істини в самій собі постає універсальною  нормою для всіх відносних істин, важливих для людського життя, то це зачіпає всі традиційні норми  — права, краси, доцільності, особистісні  цінності і т.д. Тоді виникає конфлікт між прихильниками традиції та філософами, що переходить у сферу політичної боротьби. Філософів переслідують, оголошують поза законом.

Гуссерль прагне описати  історичну мотивацію, яка дає  змогу зрозуміти, яким чином кілька грецьких диваків викликали трансформацію  людського існування і всього культурного життя людства — спочатку у своїй власній країні, а потім і в сусідніх. Так створювалося духовне обличчя Європи.

Новий дух норм і вільної  критики, що постав із філософії та причетних до неї наук, оволодіває людством. Постають нові ідеали для окремих людей і цілих народів. У такому всезагальному співтоваристві філософія зберігає провідну функцію — вільного та універсального осмислення з породженням всезагального ідеалу, універсуму всіх норм. Філософія має постійно здійснювати — через європейську людину — свою роль архонта стосовно всього людства.

Корені європейської кризи слід шукати в раціоналізмі, який втратив істинний шлях. Універсальна філософія з окремими науками  складає лише частину європейської культури, але вона є тим функціонуючим мозком, від нормальної роботи якого залежить здоров'я європейської духовності. Людство вищої людяності потребує істинної філософії. Правда, слід розрізняти філософію як історичний факт та філософію як ідею безконечної задачі. Відтак розбіжність між домаганнями філософських систем, їхня взаємна несумісність.

Постійна рефлексивність робить філософію універсальним  знанням. Гуссерль протиставляє її об'єктивізму  з його типами натуралізації духу. Протягом віків багатьом дуже кортіло  перенести натуралістичний спосіб мислення на духовність. Навіть сучасні вчені беруться за математизацію пізнання природи, а далі переносять це на пізнання духу.

Гуссерль підкреслює наївність об'єктивістської науки, з й уявленням про об'єктивний світ, універсум. А між тим жодна об'єктивна наука не може віддати належне суб'єктивності, яка й породжує власне науку. Вчені природничого ухилу вважають, що чисто суб'єктивне слід усунути з наукового розгляду, навіть при дослідженні психічного.

Природодослідник, проте, не розуміє, що постійна основа його міркувань, суб'єктивного мислення — це навколишній життєвий світ (Lebensumwelt). Він завжди передбачається як поле діяльності, в якому мають смисл його пошуки, методологія розумової роботи. Фізик бере простір і час як предмет дослідження, але не цікавиться ними як такими, в яких протікає наше дійсне життя.

Математичне природознавство  має значні досягнення, проте раціональність його методів досить відносна. Довкілля як чисто суб'єктивна реальність ігнорується наукою. Разом з цим  і діючий суб'єкт також забувається. З цієї позиції, дотепно зауважує Гуссерль, раціональність точних наук перебуває в одному ряді з раціональністю єгипетських пірамід.

З часів Канта існує  психологія, яка, претендуючи на наукову  точність, прагне стати всезагальною фундаментальною наукою про дух. Проте психологи, вивчаючи свій предмет, не наближаються до вивчення самих себе як дослідників власного життєвого світу. "Будучи об'єктивною, психологія просто не здатна тематизувати психіку в її власній сутності, тобто досліджувати діяльне і страждальне "Я", — стверджує Гуссерль. Психологія, що цікавиться тілесними функціями, може опредметнити цю діяльність та індуктивно опрацювати її, але цілі, цінності, норми вона осягти не може. Об'єктивізм не можна вивести із фактів, адже вони заздалегідь мисляться як істини, а не як ілюзія. Так і спалахують суперечки довкола психологізму. Проте відмова від психологічного обґрунтування норм є безплідною.

Гуссерль дедалі більше підкреслює потребу в реформі всієї сучасної психології в цілому. Проте ще не збагнули, що психологія через свій об'єктивізм не здатна добратися до самої суті духу. Виділяючи психіку як певний об'єкт і психофізичне перетлумачуючи “буття-у-спільності” (in gemeinschalt — Sein), психологія приходить до абсурду. Визнати певні досягнення психології у відкритті навіть практично цінних законів не означає заперечити, що сучасна психологія є не більше як статистика моральних учинків, а отже, спрямовується в бік науки про мораль.

Розбрат між науками  природничими і науками про дух стає нестерпним. У цьому сенсі намагання Віндельбанда і Ріккерта не дали бажаних результатів, адже ці вчені перебувають у полоні об'єктивізму. Слід насамперед подолати наївність натуралістичної установки. Гуссерль наполягав на цьому саме в той час, коли натуралізм у психології досяг апогею, але вже почав показувати свою обмеженість.

У зв'язку з цим Гуссерль переконано стверджує, що ніколи не було і не буде об'єктивної науки про  дух, об'єктивної психології — об'єктивної в тому розумінні, що вона розглядає тільки просторово-часові форми, прирікаючи тим самим психіку, особистісне спілкування на небуття. "Дух і тільки дух є буття в собі і для себе; тільки він автономний і доступний істинно раціональному, істинно і принципово науковому вивченню в своїй автономності, причому тільки в ній". Гуссерль додає при цьому, що автономія природи є лише уявною.

Суть природничих наук — це продукт духу, що досліджує  природу. Наука про дух має передувати науці про природу. Ось чому боротьбу наук про дух за рівні права з науками про природу Гуссерль вважає зайвою. Психологія не має підстав бути жертвою об'єктивізму. "Тільки якщо дух повернеться від наївного озовнішнення до самого себе, перебуваючи при собі і тільки при собі, він зможе стати самодостатнім".

Психологія, що втрачає самосвідомість як свій головний предмет, стає примарною дисципліною. Прогресивний крок здійснив Брентано, коли перетворив психологію в науку про життєвий інтенціональний досвід. Гуссерль зауважує при цьому, що Брентано все ж таки не подолав об'єктивізму і психологічного натуралізму.

Лише трансцендентальна  феноменологія долає натуралістичний  об'єктивізм. Філософ (і психолог) має  виходити із власного ''Я" як джерела  і виконавця всіх своїх оцінок і суджень. Лише за таких умов може постати абсолютно автономна  наука про дух у формі послідовного розуміння свого світу як продукту духу. Дух — не частина природи, він не паралельний їй. Сила природи має бути зрозумілою як така, що перебуває у сфері духу. "Я" не слід розглядати як ізольовану річ поряд з іншими речами. Зовнішня співвіднесеність особистісних "Я" має поступитися місцем осмисленню їхнього внутрішнього існування одне в одному і одне для іншого.

В інтенціональній феноменології  дух стає полем систематичного наукового досвіду. Критикуючи натуралізм у психології, Гуссерль зазначає, що така психологія не зможе розуміти духовну творчість (Leisten) — цю основну і справжню проблему духовного життя.

"Криза європейського  буття", що стала предметом  дослідження Гуссерля, має бути тлумачена в дусі філософії. Це не крах раціоналізму взагалі, а лише такого, який повернувся в бік зовнішнього, в бік натуралізму та об'єктивізму. Європа має відкинути варварську ненависть до духу, відродити завдяки філософії героїзм розуму, який долає натуралізм. Лише за цієї умови "із попелу великої втомленості постане фенікс нового внутрішнього життя і духовності — запорука величного і далекого людського майбутнього. Адже тільки дух є безсмертним".

Це був заключний  гуссерліанський акорд критики "об'єктивних" засад психології та висунення ідеї інтенціональної феноменології. Цей акорд був вчасним, адже об'єктивізм у психології (під знаком науковості) вже вибув безмірного поширення і завів психологію у глухий кут.

У XX столітті психологія ще мала ґрунтовно перехворіти на об'єктивізм і природничо-наукове  тлумачення психіки. Ті методологічні засади, які пропонував Гуссерль, манівцями, але впевнено почали входити у психологічне мислення лише в середині століття. Принцип рефлексії знайшов тут своє пряме втілення.

Література.

1. Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.
2. Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.
3. Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.
4. Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.
5. Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.
6. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.
7. Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.
8. Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.
9. Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.
10. Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.
11. Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.
12. Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.
13. Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.